Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Доктор Урбіно навісив на кільця вікон подвійні замки, поставив ізсередини на кожні двері по залізному засуву, найцінніші речі поскладав у сейф і набув пізньої солдатської звички спати з револьвером під подушкою. Але навідріз відмовився купити сторожового собаку — чи з прививкою проти сказу, чи без неї, чи то посадженого на ланцюг, чи ні,— хай би навіть злодії обібрали його до нитки.
— В цьому домі віднині не оселиться жодна жива істота, яка не розмовляє людською мовою, — рішуче заявив він.
Доктор Урбіно сказав цю фразу, щоб покласти край сподіванням дружини, яка знову загорілася бажанням завести собаку, і звичайно, він навіть уявити собі не міг, що це поквапне узагальнення коштуватиме йому життя. Ферміна Даса, чия шорстка вдача з роками стала гнучкішою, на льоту схопилася за необачні слова чоловіка і через кілька місяців після крадіжки в домі знову пішла на шхуну з Кюрасао й купила королівського папугу з Парамарібо, який умів лише лаятись по-матроському, але вимовляв ті матюки таким людським голосом, що цілком виправдовував свою надмірну ціну в дванадцять сентаво.
То був папуга доброї породи, легший, аніж здавався, з жовтою головою та чорним язиком — тільки цим і відрізнявся від манглієвих папуг, які не забалакають, хоч би ти луснув, навчаючи їх. Доктор Урбіно умів програвати з гідністю і відступив перед хитрощами дружини, сам дивуючись, що з такою втіхою стежить за успіхами папуги, якому служниці не давали спокою. Дощовими вечорами — а папуга любив, коли в нього намокало пір'я, — язик у нього розв'язувався, і він вимовляв старовинні фрази, яких не міг навчитися вдома, і це давало привід думати, що він значно старший, аніж здавався. Останній внутрішній опір лікаря розвіявся тієї ночі, коли злодії вдруге спробували забратись у дім крізь слухове віконце на асотеї, а папуга сполохав їх, загавкавши по-собачому, — навіть справжній пес не загавкав би краще, — а потім заволавши: "Злодюги! Злодюги! Злодюги!" То були вельми корисні знання, яких він набув не в домі своїх останніх господарів. Саме тоді доктор Хувенал Урбіно став опікуватись папугою і звелів зробити під манговим деревом сідало з посудиною на воду та годівницею, куди клали стиглі банани, а ще перекладину для крутіння. Від грудня до березня, коли ночі ставали холодні, а північні вітри приносили справжню негоду, папугу брали на ніч до спальні, прикриваючи клітку ковдрою, хоча доктор Урбіно мав підозру, що його хронічний сап може становити небезпеку для дихання людей. Протягом багатьох років йому підрізали пір'я на крилах, випускали його на волю, і він розгулював, скільки хотів, своєю клишоногою ходою старого кавалериста. Але одного дня заходився робити акробатичні, вправи на бантинах у кухні й упав у гарячу юшку, репетуючи своєю матроською тарабарщиною — щось подібне до "рятуйся хто куди!" — проте невдасі вельми пощастило, бо кухарка встигла
виловити його ополоником ще живого, хоча ошпареного й без пір'я. Відтоді його не випускали з клітки навіть удень, незважаючи на поширений забобон, що замкнені в клітці папуги забувають, чого їх навчено, і випускали його звідти лише о четвертій, коли спадала пополуднева спека, щоб віднести на терасу патіо, на урок до доктора Урбіно. Ніхто вчасно не зауважив, що крила в нього відросли, і тільки цього ранку вирішили їх підрізати, проте він вирвався з рук і злетів на гілку мангового дерева.
Ось уже три години намагалися схопити його — і марно. Служниці, яким допомагали інші служниці з сусідських будинків, удавалися до всіх видів обману, аби змусити його спуститися нижче, та він уперто сидів собі на своїй гілці, регочучи й викрикуючи: "Хай живе ліберальна партія! Хай живе ліберальна партія, розтуди її так!" — зухвалий крик, який недавно коштував життя чотирьом — чи їх було навіть більше — веселим п'яничкам. Доктор Урбіно ледве розгледів папугу в густому листі й спробував умовити його спуститись, забалакавши до нього по-іспанському й по-французькому, а потім і латиною; папуга відповів йому тими самими мовами і з тим самим пафосом, але з місця не зрушив. Знаючи, що ніхто не зможе переконати його по-доброму, доктор Урбіно звелів, щоб покликали на допомогу пожежників, які були його останнім винаходом у царині громадської діяльності.
Річ у тім, що донедавна пожежі гасилися добровольцями, які приставляли до охопленого вогнем будинку драбини мулярів і заливали полум'я водою з відер, принесених звідкимога, і таке гасіння створювало неймовірний безлад, завдаючи більше збитків, аніж сама пожежа. Але з минулого року, завдяки складчині, організованій Товариством громадських удосконалень, де Хувенал Урбіно був почесним головою, в місті з'явився підрозділ пожежників-професіоналів, що мали у своєму розпорядженні ваговіз-цистерну з сиреною та дзвоном і два шланги з помпами високого тиску. Пожежники були в такій моді, що коли церковні дзвони починали бити на сполох, у школах припиняли уроки, і діти бігли дивитись, як вони змагаються з вогнем. Спочатку вони тільки це й робили. Але доктор Урбіно розповів отцям міста, що бачив у Гамбурзі, як пожежники врятували малого хлопця, знайшовши його, майже замерзлого, в льоху після снігопаду, який тривав три дні. Він також бачив, як на одній з вузеньких вуличок Неаполя вони спустили з десятого поверху мерця в труні, бо сходи в тому домі були надто покручені й родичі не змогли б винести покійника надвір. Отоді й місцеві пожежники навчилися надавати інші послуги, в яких несподівано виникала потреба, скажімо, виламували замки або вбивали отруйних змій, і Медична школа організувала для них спеціальний курс лекцій про першу допомогу при не надто тяжких нещасливих випадках. Отож було цілком доречно попросити в них і цієї послуги: зняти з дерева папугу, відзначеного не меншими талантами, ніж кабальєро. "Попросіть їх від мого імені", — сказав доктор Урбіно, і пішов до спальні перевдягатися до святкового обіду. Бо насправді, приголомшений листом Херемії де Сент-Амура, він у ту мить відчував цілковиту байдужість до долі вченого папуги.
Ферміна Даса надягла простору й вільну шовкову сукню, звужену на стегнах, наділа намисто з натуральних перлів, обкрутивши його навкруг шиї шість разів великими, неоднаковими кільцями, і взула атласні черевички на високих підборах, що в них ходила тільки з нагоди дуже урочистих подій, бо роки вже не дозволяли їй надто зловживати такими речами. Це модне вбрання начебто й не дуже пасувало статечній бабусі, але воно вельми личило до її кістлявого тіла, досі тендітного і стрункого, до гнучких без жодної старечої плями рук, до волосся із синяво-сталевим відтінком, навскоси підрізаного на рівні щік. Єдине, що в ній лишилось від весільного портрета, — це прозорі мигдалеві очі й природжена погорда, але, хоч вік і забрав у неї чимало переваг, вона зберегла силу характеру й надолужувала втрачене пильною увагою до своєї особи. У цьому вбранні вона почувалася добре: далеко в минулому лишилися часи залізних корсетів, туго стягнутих шнурівкою талій, стегон, піднятих за допомогою всіляких матер'яних пристосувань. Визволене тіло вільно дихало й показувало себе таким, яким воно є. Навіть у сімдесят два роки.
Доктор Урбіно побачив її за туалетним столиком: сидячи під лопатями електричного вентилятора, які повільно обертались, вона надівала капелюшок, прикрашений фіалками з фетру. Спальня була простора й світла, з англійським ліжком, захищеним протимоскітною сіткою з рожевими вічками; два відкриті вікна виходили в патіо, де росли дерева і звідки долинало сюрчання цикад, розтривожених передчуттям близького дощу. Ще відколи вони повернулися з весільної подорожі, Ферміна Даса взяла собі за звичай підбирати чоловікові одяг відповідно до сезону та нагоди й акуратно складати увечері на стілець, щоб уранці він знайшов усе напоготові, коли вийде з ванної. Вона вже не пам'ятала, відколи стала допомагати йому вдягатись, а потім узагалі вдягати його, добре розуміючи, що почала робити це з любові, а десь років п'ять тому була змушена робити це так чи так, бо сам він уже не міг одягатися. Нещодавно вони відзначили золоте весілля і жодної хвилини не могли прожити одне без одного чи не думати одне про одного, хоча усвідомлювали це дедалі менше в міру того, як насувалася старість. Ні він, ні вона не сказали б напевне, чи така взаємозалежність спиралася на любов, чи на міркування зручності, але вони ніколи й не запитували себе про це поклавши руку на серце, бо обидва від самого початку воліли не знати відповіді. Поступово вона відкривала, що чоловікова хода стає непевною, а його настрій піддається різким змінам, що в пам'яті у нього виникають провали, а десь недавно він набув звички схлипувати вві сні. Проте дивилася вона на це не як на тривожні ознаки згубної іржі, а як на щасливе повернення до дитинства. Через те в її очах він був не дратівливим дідом, а старечою дитиною, і ця самоомана була даром провидіння для обох, бо вбезпечувала їх від жалості.
І ще одне варто відзначити. Життя для них могло б скластися значно легше, якби обоє вчасно збагнули, що в подружніх взаєминах легше пережити великі катастрофи, аніж дрібні буденні прикрощі. Та якщо вони чогось і навчилися спільно, то це того, що мудрість навідує нас тоді, коли лихові вже годі зарадити. Протягом багатьох років Ферміна Даса, згнітивши серце, терпіла веселі пробудження чоловіка. Вона розпачливо чіплялася за останні ниті сну, боячись ставати перед фатальною неминучістю нового ранку з його зловісними прикметами, тим часом як він пробуджувався зі щасливою невинністю немовляти: кожен новий день обіцяв йому нову радість відчувати себе живим. Вона чула, як він прокидався з першими півнями, і першим знаком його життя був кашель — невиразний, майже безгучний, і, здавалося, він підкахикує так зумисне, щоб і вона прокинулась. Чула, як він бурчить — тільки для того, щоб потривожити її! — поки шукає навпомацки пантофлі, які, звичайно, стояли там, де й завжди, біля самого ліжка. Чула, що він пішов до ванної, спотикаючись у темряві. Протягом години, поки він сидів у кабінеті, вона засинала знову, але тут він повертався до спальні вдягатися, все ще не вмикаючи світла. Якось під час однієї салонної світської гри доктора Урбіно попросили дати самому собі означення, і він сказав: "Я чоловік, який одягається в темряві".
