Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Він дивився на неї і всіма своїми п'ятьма чуттями намагався закарбувати її в пам'яті такою, якою вона була в цю мить: у чорній сукні, незворушна, наче поганська богиня, з очима змії і трояндою біля вуха. Багато років тому на пустельному пляжі в Гаїті, де обоє лежали голі, після кохання, Херемія де Сент-Амур зненацька зітхнув і промовив: "Я ніколи не буду старий". Вона зрозуміла ці слова як рішучий намір боротися з руїнницьким впливом часу, але коханець пояснив: він твердо вирішив накласти на себе руки, коли йому стукне шістдесят.
Шістдесят Херемії де Сент-Амуру стукнуло 23 січня нинішнього року і тоді як останню дату він призначив собі переддень Трійці, що була найбільшим святом у місті, присвяченому культові Святого Духа. Усе, що сталося вчора увечері, вона до найдрібніших подробиць знала заздалегідь, і вони розмовляли про це не раз, обоє віддавшись невтримному потоку днів, яких ні він, ні вона не могли зупинити. Херемія де Сент-Амур любив життя з безумною пристрастю, любив море й любив кохання, любив свого собаку й любив її, і в міру того як наближалася фатальна дата, усе дужче вкидався в розпач, так наче близька смерть була не його добровільним вибором, а неуникною долею.
— Коли я вчора пішла від нього, він був уже не житець на цьому світі,— сказала жінка.
Вона хотіла була забрати собаку, але Херемія де Сент-Амур подивився, як той спить, улігшись біля милиць, і сказав, попестивши йому шерсть пучками пальців: "Щиро жалкую, але містер Вудро Вілсон піде зі мною". Він попросив її, щоб прив'язала собаку до ліжка, поки він писатиме листа, і вона скорилася, але зробила фальшивий вузол, щоб пес міг відв'язатися. То був єдиний учинок непослуху, який вона виправдала бажанням згадувати хазяїна, дивлячись у сумні очі його собаки. Але доктор Урбіно урвав її розповідь, повідомивши, що собака не відв'язався.
— Значить, не захотів, — сказала вона.
І навіть зраділа, бо їй хотілося спогадувати мертвого коханця так, як він попросив у неї учора ввечері, коли відірвався на мить від листа, якого вже почав писати, й поглянув на неї востаннє.
— Згадуй мене, дивлячись на троянду, — сказав.
Додому вона повернулася зразу після півночі. Лягла одягнена в ліжко й стала курити сигарету за сигаретою, припалюючи наступну від попередньої,— так чекала, поки він закінчить листа, що буде, як вона знала, довгим і нелегким. А незадовго до третьої ранку, коли почали завивати собаки, поставила гріти воду на каву, одяглася у строгу жалобу і зрізала на подвір'ї троянду, що першою розпустила вдосвіта пелюстки. Доктор Урбіно вже якийсь час тому збагнув, наскільки неприємним буде для нього спогад про цю нерозкаяну грішницю і, як йому здалося, зрозумів причину: лише особа, позбавлена принципів, могла так легко переживати горе.
Перед тим як він пішов від неї, вона дала йому нові докази, що його перше враження було слушне. Ні, вона не піде на похорон, бо так пообіцяла своєму коханцеві, хоча докторові Урбіно здавалося, ніби він вичитав протилежне в одному з абзаців листа. Ні, вона не проллє жодної сльозинки і не збирається марнувати решту своїх років, катуючи себе на повільному вогні гірких спогадів, не збирається поховати себе за життя, шиючи собі саван між чотирьох стін, як мають звичай робити тубільні вдови. Вона продасть будинок Херемії де Сент-Амура, який, згідно з наведеними в передсмертному листі розпорядженнями, віднині належить їй з усім, що в ньому є, і житиме, як жила досі, житиме, не нарікаючи на долю, посеред цих бідняцьких нетрищ, де була щасливою.
Остання фраза знову й знову відлунювала у вухах доктора Хувенала Урбіно, коли він повертався додому: "посеред цих бідняцьких нетрищ…" То були не марні слова. Бо місто — його місто — мало в чому змінилося від давніх-давен: це було те саме жарке і сухе місто, в якому він пережив свої перші нічні страхи і спізнав самотні радощі у часи змужніння, місто, в якому вкривались іржею квіти та розкладалася сіль і де за чотири століття не відбулося анічогісінько — воно лише повільно старіло між зів'ялих лаврів та гнилих боліт. Після раптових і бурхливих зимових злив відхідники переповнювалися й перетворювали вулиці на смердючі багновиська. Влітку невидима пилюка, їдка, мов розпечена до білого жару крейда, проникала крізь найменші шпаринки, розвихрювана скаженими вітрами, що зривали дахи з будинків і здіймали в повітря дітей. По суботах мулатська біднота гамірно й метушливо покидала свої картонні халупи, розкидані на берегах боліт: вони брали з собою домашніх тварин, брали їство та питво і в радісному пориві наводняли кам'янисті пляжі колоніальних кварталів. Декотрі — з найстаріших — донедавна носили на собі королівське тавро раба, випечене розжареним залізом на грудях. У вихідні ці люди танцювали до упаду, до смерті напивалися самогонки, втішалися вільною любов'ю в кущах антільської сливи, а опівночі, з неділі на понеділок, танці закінчувалися кривавими бійками, де кожен бився проти всіх. То була та сама запальна юрба, яка в будні просочувалася на майдани та вулички старовинних кварталів, де торгували в крамничках усім, що тільки можна було купити й продати, і наповнювала мертве місто шалом людського ярмарку і пахощами смаженої риби — новим життям.
Здобуття незалежності від іспанського панування, а потім скасування рабства сприяли прискоренню почесного занепаду, в умовах якого народився й виріс доктор Хувенал Урбіно. Знамениті старовинні роди скніли в тиші своїх облуплених палаців. У дрімучих лабіринтах вузьких брукованих вуличок, таких зручних у часи, коли раз у раз спалахували війни або висаджувалися з моря пірати, звисала з балконів трава, тріскалися вимурувані з каменю й вапна стіни навіть найдоглянутіших особняків, а єдиною ознакою життя десь о другій пополудні, під час сієсти, було мляве бренькання фортепіано в якому-небудь домі. В тих будинках, у прохолодних, просякнутих запахом ладану спальнях, жінки ховалися від сонця, як від ганебної зарази, і навіть під час заутрені прикривали обличчя мантильєю. Якщо вони кохали, то повільно й мовби через силу, під постійним страхом зловісних передвість, і життя здавалося їм нескінченним. На смерканні, у ті гнітючі хвилини, коли людина готується перейти з одного стану в інший, з боліт підіймалися хмари кровожерливих москітів, а солодкаві й теплі випари людських екскрементів збуджували в душах смуток і певність, що смерть зовсім близько.
Бо, по суті, життя колоніального міста, яке молодий Хувенал Урбіно любив ідеалізувати у своїх тужних паризьких спогадах, на той час перетворилося в чисту ілюзію пам'яті. У XVIII столітті комерція тут процвітала як ніде на узбережжі Карібського моря, і то насамперед завдяки невдячному привілею бути найбільшим на всю Америку ринком чорних африканських рабів. Крім того, тут була майже постійна резиденція віце-королів Нового королівства Гранади, які воліли правити країною, живучи на узбережжі Світового океану, а не в далекій та холодній столиці, де століттями сіялася мряка, порушуючи їм усяке відчуття реальності. Кілька разів на рік у гавані збирали ескадру галеонів, навантажених товарами з Потосі, з Кіто, з Веракруса — і в ті часи місто переживало годину своєї слави. У п'ятницю 8 червня 1708 року о четвертій пополудні галеон "Сан-Хосе", який щойно знявся з якоря курсом на Кадіс із вантажем коштовного каміння та дорогоцінних металів на суму в півмільйона мільйонів тодішніх песо, пішов на дно біля самого входу в гавань, потоплений залпами англійської ескадри, і тепер, через два століття, його досі не підняли на поверхню. Те казкове багатство, що лежало десь між коралових рифів під наглядом капітана, чий труп плавав навстоячки біля штурвала, історики мали звичай згадувати як символ міста, що затонуло в спогадах.
На протилежному березі затоки розкинувся житловий район Ла Манга, де будинок доктора Урбіно стояв ніби в іншому часі, великий і прохолодний, з одним тільки поверхом, прикрашений портиком доричних колон на зовнішній терасі, яка височіла над гаванню — цим ставком міазмів, заповненим рештками корабельних аварій. Підлога в домі, від вхідних дверей до кухні, була вистелена білими та чорними плитками у вигляді шахівниці, й це часто пояснювали головною пристрастю доктора Урбіно, забуваючи, що то була слабість, притаманна всім виконавцям будівельних робіт каталанського походження, які на початку нинішнього століття спорудили цей квартал для скоробагатьків. Простора, з дуже високою, як і в усьому домі, стелею, з шістьма вікнами в людський зріст, що виходили на вулицю, зала була відокремлена від їдальні величезними вітражними дверима у старовинному стилі, де були зображені виноградні лози з важкими гронами та дівчата в бронзовому лісі, яких зваблювали, граючи на сопілках, фавни. Меблі для прийомів — серед них і маятниковий годинник, що скидався на живого вартового, — були всі англійського виробництва кінця XIX століття; зі стелі звисали світильники з гірського кришталю, і повсюди виднілися севрські чаші та вази й алебастрові статуетки із зображеннями поганських ідилій. Але в інших кімнатах будинку не було такого тісного єднання з Європою, тут упереміш з віденськими шезлонгами стояли плетені з лози крісла та обтягнуті шкірою табурети — вироби місцевих ремісників. У спальнях, крім ліжок, були ще чудові гамаки із Сан-Хасінто з барвистими торочками на краях, прикрашені ім'ям хазяїна у вигаптуваних шовком готичних літерах. Приміщення поряд з їдальнею, спочатку призначене для урочистих вечер, згодом пристосували під невеличку музичну залу, де відбувалися концерти у вузькому колі, коли гостями доктора Урбіно були знамениті виконавці. Щоб забезпечити в кімнаті цілковиту тишу, плиточну підлогу накрили турецькими килимами, купленими на Всесвітній виставці в Парижі. Був тут патефон найновішої моделі й поруч — етажерка з акуратно впорядкованими платівками, а в одному з кутків стояло фортепіано, накрите манільською шаллю, на якому доктор Хувенал Урбіно не грав уже багато років. Уся обстанова будинку свідчила про тверезий глузд і статечність господині, чиї ноги твердо стояли на землі.
Втім, ніде так не відчувалося тієї атмосфери врочистої акуратності, як у бібліотеці, що була святилищем доктора Урбіно доти, доки його здолала старість.
