Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Лікар підняв чорну штору, яка затуляла вікно, щоб пропустити у кімнату більше світла, спершу тільки окинув побіжним поглядом одинадцять аркушів, списаних по обидва боки каліграфічним почерком, а тоді прочитав перший абзац — і зрозумів: сьогодні він, мабуть, пропустить святкову відправу з нагоди Трійці. Читаючи листа, він збуджено дихав, на кількох сторінках повертався назад, щоб підхопити загублену нитку, й коли дійшов до кінця, то спізнав відчуття, ніби оце повернувся з далеких мандрів і хтозна з яких давніх-давен. Його пригніченість була очевидною, попри всі зусилля опанувати себе: губи в нього посиніли, як у мерця, а пальці помітно тремтіли, коли він знову згортав аркуші листа й ховав їх до жилетної кишені. Тоді згадав про комісара та молодого лікаря й усміхнувся їм крізь туман кошмару.
— Нічого особливого, — сказав він. — Це його останні розпорядження.
То була лише напівправда, але вони повірили йому цілком, а надто коли він наказав підняти плиту в підлозі, що виявилась незакріпленою, й там знайшли потертий записник, а в ньому код, яким відмикався замок сейфа. Грошей там було менше, ніж вони сподівалися, але їм цілком вистачало на похоронні витрати та на сплату деяких дрібних боргів небіжчика. В ту мить доктор Урбіно усвідомив, що встигне прибути до церкви аж тоді, коли вже почнуть читати Євангеліє.
— Це тільки втретє я пропускаю недільну службу, відколи почав пам'ятати себе, — сказав він. — Але Бог зрозуміє.
Отож доктор Урбіно вирішив затриматися ще на кілька хвилин, щоб розв'язати всі дрібні питання, хоч йому не терпілося якомога скоріш поділитися з дружиною звіряннями передсмертного листа. Він узяв на себе обов'язок попередити численних антільських емігрантів, котрі жили в місті, на випадок, якщо вони захочуть віддати останню шану тому, хто поводився як найпорядніший, найдіяльніший і найрадикальніший з них, навіть тоді, коли стало очевидно, що і його здолало неминуче розчарування. Доктор Урбіно збирався повідомити також усіх партнерів небіжчика по грі в шахи, серед яких були й знамениті професіонали, й нікому не відомі любителі, та інших його приятелів, менш близьких, проте, може, й котрийсь із них захоче прийти на похорон. До прочитання цього листа доктор Урбіно вважав себе найпершим серед друзів Херемії де Сент-Амура, але тепер він не був певний ні в чому. В усякому разі він надішле вінок гарденій, на той випадок, якщо Херемія де Сент-Амур покаявся бодай у останню свою хвилину. Похорон мав відбутися о п'ятій, зручний у ці найжаркіші місяці час. Якщо він буде потрібен, то з дванадцятої години хай шукають його в заміському домі доктора Ласідеса Олівельї, улюбленого учня, який сьогодні дає званий обід з нагоди свого срібного весілля.
Після перших бурхливих років своєї професійної діяльності доктор Урбіно здобув усталену практику і повагу та славу, що не мали рівних у всій окрузі. Він підводився з першими півнями і вже о цій ранній годині починав приймати свої таємні ліки: бромистий калій для бадьорості духу, саліцилати проти болю в кістках у дощову погоду, краплі, настояні на житніх ріжках, проти запаморочення голови, беладонну від безсоння. Він приймав те або те щогодини, приймав потайки, бо протягом усього свого довгого життя лікаря та професора медицини завжди був проти будь-яких ліків від старості: та відомо, що чужі болі терпіти легше, аніж свої. Він завжди мав тепер напохваті в кишені тампон, просякнутий камфорою, яку нюхав, коли ніхто не міг його бачити, щоб здолати страх перед проглинутою мішаниною ліків.
Годину він сидів у своєму кабінеті, готуючи лекцію із загальної клініки, яку щодня, від понеділка до суботи, читав у Медичній школі о восьмій ранку — останню таку лекцію він відбув напередодні своєї смерті. Він також уважно стежив за літературними новинками — їх надсилав поштою його паризький книгар, а інші книжки замовляв із Барселони книгар тутешній, хоча літературу іспаномовну доктор Урбіно переглядав менш пильно, ніж французьку. В усякому разі він ніколи не читав книжок уранці, а тільки протягом години після сієсти та увечері перед сном. Закінчивши готуватись до лекції, він чверть години робив у ванній кімнаті дихальні вправи, стоячи біля розчиненого вікна, обличчям завжди в той бік, де співали півні, бо саме звідти надходило свіже повітря. Потім мився, давав лад бороді й фабрив вуса в атмосфері, просякнутій пахощами одеколону, потім одягався в білий лляний костюм із жилетом, надівав на голову м'який капелюх й узував сап'янові штиблети. У вісімдесят один рік він ще зберігав легкі манери й безтурботний настрій тих років, коли повернувся з Парижа незабаром після страшної холерної епідемії, і його гладенько зачесане волосся з проділом посередині було таке ж густе, як і в молодості, лише прибрало металевого кольору. Снідав доктор Урбіно в сімейному колі, проте за особистим режимом: випивав настоянку з полинного цвіту проти розладу шлунка і з'їдав цілу головку часнику, обчищаючи зубчик за зубчиком та ретельно пережовуючи їх разом з чорним хлібом, щоб запобігти спазмам серця. Ну а після лекції рідко не виникало якоїсь нагальної справи, пов'язані з його громадською діяльністю, чи з християнським добродійництвом, чи з мистецькими або суспільними задумами.
Проте обідав він майже завжди вдома, а потім відпочивав хвилин десять, сидячи на терасі патіо, слухаючи крізь сон, як під густими кронами мангових дерев співають служниці, як кричать вуличні торговці та гуркочуть мотори в затоці біля портових причалів, звідки долинав запах мастила, витаючи в жаркі дні навколо будинку, мов ангел, засуджений на гниття. Потім протягом години читав книжкові новинки, насамперед романи й історичні трактати, і навчав співу та французької мови домашнього папугу, який уже багато років був місцевою знаменитістю. О четвертій доктор Урбіно випивав великий глек лимонаду з льодом і вирушав на візити до хворих. Незважаючи на похилий вік, він відмовлявся приймати пацієнтів у кабінеті й далі відвідував їх удома, як робив завжди, ще від часів, коли місто було наче великий дім і неважко було дійти пішки в будь-який його кінець.
Повернувшись із Європи, він став роз'їжджати у фамільному ландо, запряженому парою гнідих, а коли той екіпаж відслужив своє, замінив його на одноупряжну відкриту коляску і завжди їздив у ній, виявляючи цим цілковиту зневагу до моди, коли вже кінні екіпажі почали виходити з ужитку і єдині з них, які ще лишалися в місті, служили для катання туристів та перевезення вінків у похоронних процесіях. Хоч він і не хотів іти на пенсію, проте усвідомлював, що зверталися до нього тільки у безнадійних випадках, та вважав, що це теж певна форма спеціалізації. Він умів поставити діагноз, лише подивившись на хворого, з кожним роком усе більше не довіряв патентованим лікам і з тривогою спостерігав, як лікарі дедалі частіше вдаються до хірургічного втручання. Він казав: "Скальпель — найпереконливіший доказ краху медицини". Вважав, що коли судити строго, то будь-які ліки — отрута, і що сімдесят відсотків сучасних ліків прискорюють смерть. "В усякому разі,— мав він звичай наголошувати на лекціях, — ті нечисленні ефективні препарати, які існують, відомі лише небагатьом медикам". Від юнацького запалу він згодом перейшов на позицію, що її визначав як "фаталістичний гуманізм". Кожен — хазяїн власної смерті, і єдине, що ми можемо вдіяти, коли вона нагряне, — це "допомогти вмирущому відійти без страху і без болю". Та незважаючи на ці крайні погляди, що вже увійшли до місцевого медичного фольклору, колишні учні приходили консультуватися до нього, навіть ставши відомими фахівцями, бо визнавали за ним те, що тоді мало назву "клінічного ока". Хай там як, а доктор Урбіно завжди був лікарем дорогим, винятковим, і його пацієнти жили виключно в старовинних будинках кварталу Віце-Королів.
День у нього був розписаний так чітко, що дружина знала, куди посилати по нього, коли десь пополудні виникала в цьому невідкладна потреба. Замолоду він, перш ніж повернутися додому, часто затримувався в кафе "Парафіяльне" і там удосконалився в шахах, граючи зі спільниками свого тестя та з кількома антільськими емігрантами. Але з початком нового століття доктор Урбіно перестав ходити в "Парафіяльне" і спробував був організувати кілька національних турнірів під опікою Громадського клубу. Саме о тій порі прибився до міста Херемія де Сент-Амур, уже із закляклими ногами і ще без фаху дитячого фотографа. Не минуло й трьох місяців, як його знав уже кожен, хто вмів переставляти фігури на шахівниці, бо нікому не пощастило виграти в нього бодай одну партію. Для доктора Хувенала Урбіно то була просто чудесна зустріч, бо на той час шахи вже перетворилися для нього на непогамовну пристрасть, а суперників, з якими він міг дати їй вихід, лишилося зовсім мало.
Саме завдяки йому Херемія де Сент-Амур став тим, ким усі його знали. Доктор Урбіно запропонував йому своє безкорисливе заступництво, зробився його повірником у всьому, навіть не завдавши собі клопоту з'ясувати, ні хто він такий, ні як він досі жив, ні з яких безславних воєн повернувся немічним калікою. Кінець кінцем він позичив йому гроші на купівлю фотоательє, і Херемія де Сент-Амур аж до останнього квадрільйо чесно повернув борг, почавши сплачувати його вже відтоді, як зняв першу дитину, наполохану спалахом магнію.
Всьому причиною були шахи. Спочатку вони грали щодня — сідали за шахівницю о сьомій, зразу після вечері. Лікар діставав належну фору, з огляду на помітну перевагу суперника, але з кожним разом фора зменшувалась, аж поки вони стали грати як рівні партнери. Згодом, коли дон Галілео Даконте відкрив у місті перший кінотеатр, Херемія де Сент-Амур став одним з найпостійніших його відвідувачів, і гра в шахи обмежилася тими вечорами, в які не було кінопрем'єр. На цей час антільський емігрант так заприятелював із лікарем, що той навіть почав супроводжувати його в кіно, але без дружини, почасти тому, що в неї бракувало терпіння стежити за перебігом суперечок на складні теми, а почасти з тієї причини, що лікар інстинктивно завжди відчував: Херемія де Сент-Амур не був доброю компанією ні для кого.
Неділя в доктора Урбіно відрізнялася від інших днів.
