Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Коли пожежники збагнули, що не дістануть папугу навіть із подовжених драбин, вони почали обрубувати гілля сокирами, і тільки вчасна поява доктора Урбіно завадила їм обчикрижити дерево до голого стовбура. Вони пообіцяли вернутися після п'ятої, в разі якщо їм дадуть дозвіл обцюкувати дерево далі, й мимохідь обляпали багнюкою нижню терасу та залу й роздерли турецький килим — улюблений килим Ферміни Даси. Руйнування, проте, були даремні, бо папуга взагалі зник — мабуть, скористався з метушні та безладу й утік через сусідні патіо. Доктор Урбіно довго й марно шукав його в листі, гукав, але так і не почув відповіді ані жодною мовою, ані свистом, ані співом, отож десь годині о третій він зрештою змирився з утечею папуги й пішов спати. Але перед тим дістав миттєву втіху, вдихнувши п'янкий, мов у нічному саду, аромат своєї сечі, очищеної теплою спаржею.
Його пробудив смуток. Але зовсім не такий, який він відчув уранці, дивлячись на мертве тіло приятеля. Ніби невидимий туман спустився йому на душу після сієсти, і він сприйняв це як божественне застереження, що він живе один зі своїх останніх вечорів. До п'ятдесятирічного віку доктор Урбіно зовсім не думав про свої нутрощі. Та з віком почав відчувати їх усередині в той час, як лежав із заплющеними очима після щоденної сієсти, відчував окремо одне від одного, відчував навіть форму свого серця, яке ніколи не знало сну, свою таємничу печінку, свою незбагненну підшлункову залозу, і до нього почало доходити, що навіть найстаріші діди нині молодші за нього і що тільки він залишився живий з легендарних групових фотографій його покоління. Стривожений першими нападками забудькуватості, він удався до засобу, який колись рекомендував один з його вчителів у Медичній школі: "У кого немає пам'яті, той виготовляє собі пам'ять із паперу". Втім, то була ефемерна ілюзія, бо він дійшов тієї крайньої межі, коли людина забуває і те, що означають "нотатки для пам'яті", покладені до кишені. Він обнишпорював весь дім, шукаючи окуляри, які були в нього на носі; замкнувши двері, заходжувався знову крутити ключ; плутався на лекціях, бо забував, з чого почав розвивати свої аргументи або звідки взялися люди, про яких він розповідає. Але найдужче непокоїло його те, що він помалу втрачав довіру до свого тверезого глузду; повільно й неминуче, як ото йдуть на дно під час корабельної аварії, в його голові затуманювалося також відчуття справедливості.
З чистого досвіду, хоч і без наукового обгрунтування, доктор Хувенал Урбіно знав, що більшість смертельних хвороб мають свій запах, але жодна не мала запаху такого специфічного, як недуга старості. Він нюхав його біля розітнутих на анатомічному столі трупів, упізнавав навіть у хворих, які чудово вміли приховувати свій вік, відчував у випарах поту з власного одягу, в слабкому диханні сонної дружини. Якби доктор Урбіно не був глибоко переконаним християнином на старовинний зразок, він би, мабуть, погодився з Херемією де Сент-Амуром, що старість — стан непристойний, якого слід вчасно позбутися. На щастя, співчутлива природа потурбувалася про повільне й неуникне згасання в старості статевого потягу, і це сексуальне заспокоєння було приємне навіть для такого чоловіка, як він, що колись не пас задніх у ліжку. Тепер йому сповнилося вже вісімдесят перший рік, і він зберіг досить ясну голову, щоб усвідомлювати: до цього світу він лишався прив'язаний зовсім тонесенькими нитками, які могли безболісно обірватись від звичайнісінької зміни пози уві сні, і якщо він удавався до всіх можливих засобів, аби не дати їм обірватись, то тільки зі страху, що не зустрінеться з Богом у темряві смерті.
Ферміна Даса взяла на себе клопіт навести лад у спальні, понівеченій пожежниками, а незадовго до четвертої звеліла віднести чоловікові щоденну склянку лимонаду з колотим льодом та нагадати йому, що час одягатись на похорон. Цього дня доктор Урбіно мав напохваті дві книжки: "Таємниця людини" Алекса Каррелла та "Історія Сан-Мікеле" Акселя Мунте. Ця остання не була ще розрізана, й він попросив Дігну Пардо, кухарку, щоб принесла йому розрізувальний ніж зі слонової кості, що його забув у спальні. Та коли принесли ніж, він уже читав "Таємницю людини" на сторінці, закладеній конвертом від якогось листа: до кінця книжки лишалося зовсім небагато. Читав повільно, думка важко прокладала шлях по звивинах мозку, де струмів ручай головного болю — мабуть, дарма він випив оті півкелишка бренді під час заключного тосту. Іноді він одривався од читання, відсьорбуючи лимонад або гризучи шматочок льоду. Він був у шкарпетках, у сорочці без пристібного коміра, еластичні шлейки в зелену смужку звисали обабіч пояса, і його гнітила сама думка, що треба перевдягатись для похорону. Незабаром доктор Урбіно покинув читати, поклав книжку на іншу й почав розгойдуватися — дуже повільно — в плетеному шезлонгу, споглядаючи крізь важку напівдрімоту бананові кущі посеред залитого водою патіо, обчикрижене мангове дерево, летючих мурахів, які з'являються після дощу, ефемерне сяйво ще одного полудня, який скоро зникне без вороття. Він зовсім забув, що мав колись парамарібського папугу, якого любив, наче людське створіння, коли зненацька почув його голос: "Молодець папужка!" Той голос пролунав зовсім близько, майже поруч, і тут-таки доктор Урбіно побачив, що папуга сидить на найнижчій гілці мангового дерева.
— Нахаба! — крикнув він йому.
— Сам ти нахаба, докторе! — відповів папуга голосом хазяїна.
Доктор Урбіно почав балачку з папугою, не спускаючи його з ока, а тим часом — дуже обережно, щоб не сполохати птаха, — узув штиблети, просунув руки в шлейки і вийшов у досі розквашене патіо, мацаючи перед собою ціпком, щоб не спіткнутися на трьох сходинках тераси. Папуга не зворухнувся. Він сидів так низько, що доктор Урбіно підніс ціпок, щоб папуга вмостився на срібну головку, як робив часто, та цього разу папуга ухилився від ціпка й перестрибнув на сусідню гілку, трохи вищу, але дістатись до якої було легше, бо до неї була прихилена домашня драбина, ще відтоді як слуги намагалися впіймати утікача власними силами до приїзду пожежників. Доктор Урбіно прикинув висоту й подумав, що, піднявшись на два щаблі, дотягнеться до папуги. Він став на перший щабель, по-змовницькому наспівуючи, щоб відвернути увагу норовливого птаха, який без мелодії повторював слова пісеньки і водночас відступав по гілці вбік. Доктор Урбіно без труднощів ступив на другий щабель, обома руками тримаючись за драбину, а папуга заходився повторювати всю пісню від початку, не рушаючи з місця. Доктор Урбіно мусив піднятися на третій щабель, і на четвертий, бо погано розрахував висоту гілки, а тоді, тримаючись за драбину лівою рукою, спробував ухопити папугу правою. Дігна Пардо, стара служниця, яка прийшла попередити хазяїна, що він може запізнитись на похорон, побачила зі спини чоловіка на драбині й нізащо не впізнала б, хто то такий, якби не зелені смужки на еластичних шлейках.
— Святий Боже! — скрикнула жінка. — Ви вб'єтесь!
Доктор Урбіно схопив папугу за шию й переможно зітхнув: "Ca y est!"[1]. Але зразу й випустив його, бо драбина ковзнула з-під його ніг, і на мить він повис у повітрі, а тоді раптом збагнув, що помер, не причастившись, ні з ким не попрощавшись і не встигши ні в чому покаятись, о шостій хвилині після четвертої в неділю на святу Трійцю.
Ферміна Даса була на кухні, де куштувала суп, приготовлений на вечерю, коли почула нажаханий зойк Дігни Пардо й побачила, як заметушились, вибігаючи на подвір'я, слуги, до яких незабаром приєдналась і челядь із будинків по сусідству. Ферміна Даса впустила ложку, що нею куштувала суп, і кинулася бігти як тільки могла під неподоланним тягарем свого віку; вона бігла й кричала, мов божевільна, ще не знаючи, що там сталося під гіллям мангового дерева, і серце в неї мало не вискочило з грудей, коли побачила, що чоловік лежить горілиць у багні, уже мертвий за життя, проте змагаючись зі смертю, що завдала йому останнього удару в кінці тієї хвилини, протягом якої дружина таки встигла до нього підбігти. Він спромігся розгледіти її посеред метушливого гурту людей крізь сльози гіркої муки від усвідомлення того, що йому доводиться помирати без неї, і він подивився на неї востаннє, вже стоячи на порозі вічності, й ніколи за півстоліття спільного життя не бачила вона в його очах такого осяйного, такого сумного і вдячного виразу, і він ще встиг сказати їй з останнім подихом:
— Один Бог знає, як я тебе любив.
Та смерть стала вікопомною подією в місті — й небезпідставно. Доктор Хувенал Урбіно ще тільки приїхав із Франції, де проходив спеціалізацію, коли прославився в усій окрузі, зумівши, завдяки новітнім ефективним методам, відвернути останню пошесть холери, що насунула на провінцію, тоді як попередня епідемія, яка сталася ще під час його перебування у Європі, призвела до смерті четвертої частини міського населення менш ніж за три місяці; тоді ж таки помер і батько Хувенала Урбіно, що був теж дуже відомим лікарем. Так скоро здобувши славу і чималу батьківську спадщину, доктор Хувенал Урбіно на власні гроші заснував Медичне товариство, найперше і протягом багатьох років єдине на всьому Карібському узбережжі, ставши його пожиттєвим президентом. Він домігся будівництва першого у місті водогону, першої системи каналізації і критого громадського ринку, що дало змогу оздоровити помийницю затоки Анімас. А ще його обрали президентом Академії мови та Історичної академії. За послуги римській церкві католицький патріарх Єрусалима вшанував його званням рицаря ордену Гробу Господнього, а уряд Франції нагородив орденом Почесного легіону ступеня командора. Він був натхненником усіх релігійних конгрегацій і чисто громадських установ, які тільки існували в місті, й насамперед Патріотичної хунти, утвореної із впливових громадян, які мало цікавилися політикою, проте чинили тиск на уряд та місцевих промисловців, висуваючи прогресивні й досить сміливі, як на той час, проекти. Найпам'ятнішим серед таких починань стало випробування повітряної кулі, яка під час свого першого польоту доставила письмове послання аж до Сан-Хуан-де-Сьєнаги задовго до того, коли про повітряну пошту стали думати як про цілком здійсненну можливість.
