Маленький лорд Фонтлерой - Бернетт Френсіс Годгсон
Коли вона повернеться – розкажіть їй, будь ласка. Вона любить слухати такі цікаві речі. А що іще робить граф… окрім того, що здобуває свій титул?
– Багато хто з них допомагав правити Англією. Дехто відважно боронив її у звитяжних битвах… від найдавніших часів.
– Я також хотів би стати вояком, – мовив Седрик. – Мій батько був вояком, і він був дуже відважний… як Джордж Вашингтон. Напевно, він став би графом… якби не помер. Мене дуже тішить, що графи такі відважні. Бути відважним – то вам неабищо… Раніше я багато чого боявся – темряви, наприклад. Проте коли тільки подумав про солдатів революції і про Джорджа Вашингтона – то мій страх відступав.
– Часто графи мають ще одну перевагу, – повільно проказав містер Гевішем, не зводячи пильного погляду з хлопчика. – Деякі з них мають немало грошей.
Йому було цікаво, чи його юний співбесідник уже знає, яку владу дають гроші.
– Це непогано, – щиро визнав Седрик. – Я б хотів мати багато грошей.
– Справді? – перепитав містер Гевішем. – А для чого?
– Гм, з грішми можна стільки справ залагодити, – пояснював йому Седрик. – Взяти хоча б ту жінку, яка продає яблука. Якби я був багатий, то купив би для неї невеличкий намет – для ятки. А тоді ще маленьку пічку. І взагалі давав би їй долар кожного дощового дня, аби вона могла посидіти собі вдома. А ще – купив би для неї теплу хустку, аби вона у неї закуталася. Тоді її не мучили б так суглоби. Ви ж знаєте, у її віці кістки вже не ті… Вона сильно через них страждає… навіть коли робить найменший рух. От якби я був багатий і міг купити їй бодай ті кілька найпотрібніших речей, то, гадаю, і суглоби так їй не докучали б.
– Гм… А що іще ви зробили б, якби стали багатим? – поспитав його містер Гевішем.
– О, багато чого! Звичайно, я б купив матусі стільки чудових речей – і коробочку з голками, і віяла, і наперстки, і розмаїті перстеники, і енциклопедію, і екіпаж – аби їй не доводилося чекати на трамвай. А якби вона забажала собі рожеве шовкове плаття, то і це би їй купив. Тільки ж вона увесь час ходить у чорному… Але я узяв би її та й завів у якусь велику крамницю із платтями – і нехай вона сама б собі вибрала, що їй до вподоби. Ну а ще Дік…
– Хто такий Дік? – поцікавився містер Гевішем.
– Дік – то чистильник взуття, – пояснив юний лорд. Йому було приємно, що містер Гевішем виявляє зацікавлення його планами. – Він найліпший зі всіх чистильників – ліпших ви просто не знайдете. Він стоїть У самому центрі, на розі. Я знаю його вже багато років. Коли я був ще зовсім маленький, то матуся якраз проходжувалася зі мною по вулиці. І матуся купила мені була такого гарного-гарнющого м'ячика. А він виявився такий стрибучий! Я ніс його в руках, та ось він вислизнув – і покотився просто на середину вулиці, поміж екіпажі з кіньми. Я був просто вражений – і заплакав. Знаєте, я ж був тоді зовсім маленький… І ходив у кілті – це така шотландська спідничка. А Дік саме чистив взуття одному чоловіку. Озирнувся на мене, сказав: "Егей, здоров, малий!" – і кинувся поміж коней і дістав мого м'ячика. Тоді витер його об свою куртку – і подав мені зі словами: "Ну, бачиш, малий, уже все гаразд". Матуся була просто захоплена, і я також. І тепер, хоч коли ото проходжуємося з матусею по центру, то завжди зупинимося з ним побалакати. Він каже мені: "Здоров, малий!" І я йому відповідаю: "Здоров був!" Тоді ми собі трохи поговоримо, він розказує, як у нього справи… Та ось останнім часом якось не дуже йому ведеться.
– І що ви хотіли б для нього зробити? – поцікавився адвокат, потираючи борідку, аби приховати усмішку.
– Що я хотів би для нього зробити? – зосереджено вимовив лорд Фонтлерой. – Я би викупив у Джейка його долю.
– А хто такий Джейк? – спитав його містер Гевішем.
– Джейк – то компаньйон Діка. Скажу я Вам, то найгірший компаньйон у світі! І Дік так каже. Джейк не тільки не хоче працювати – він і честі жодної не має. Увесь час дурить Діка. І той, зрозуміло, сердиться. Та й хто би на його місці не сердився, якби ото доводилося працювати з ранку до вечора – а вас би при цьому увесь час дурили… як то робить його компаньйон. Діка всі люблять, а Джейка не любить ніхто. Тому часом і не приходять більше до них чистити взуття.
Отож якби я був багатий, то відкупив би у Джейка його частину – і тоді Дік мав би власну вивіску. Дік каже, що коли маєш свою вивіску, то справа посувається значно ліпше. Тобто вивіска має велике значення. І ще я накупив би йому нових щіток – аби все було як належить. Він власне каже: єдине, чого собі бажає: щоби все було як належить.
Юний лорд розповідав про всі ці клопоти так просто і щиро, щоразу посилаючись на свого друга Діка, ба навіть вимовляючи слова на його манер. Хлопчик-бо аніскілечки не сумнівався, що ця історія цікавить його поважного співбесідника не менше, аніж його самого. Справді: містер Гевішем потроху зацікавився і слухав щораз уважніше. Однак його цікавив не так Дік чи продавчиня яблук, як цей юний лорд із золотавими кучерями на голівці, так перейнятий бажанням допомогти своїм друзям. Здавалося, про себе хлопчик не думав анітрішки.
– А що… а чого би ви бажали для себе, якби стали багатим? – спитав адвокат.
– О, багато всього! – жваво вигукнув лорд Фонтлерой. – Але спочатку я дав би трохи грошей Мері – для Бриджит, її сестри, у якої дванадцятеро дітей, а її чоловік без роботи. Вона приходить сюди і нераз плаче, і матуся пакує якісь речі в її кошик. А вона знову заходиться плачем і каже: "Най Господь благословить вас. Ви чудова жінка". Ага, і ще, думаю, містеру Гобсу подарую золотий годинник і пінкову люльку[3]. А тоді ми всі разом влаштуємо свято!
– Свято? – весело вигукнув містер Гевішем.
– Ніби то республіканський з'їзд, – пояснив Седрик, щораз більше захоплюючись. – Ми візьмемо смолоскипи, всі будуть в одностроях… І я, звісно, теж. І вишикуємось і будемо маршувати. Ось що я бажав би для себе, якби став багатим.
Тут прочинилися двері і до кімнати увійшла місіс Ерол.
– Даруйте, що мусила залишити вас аж на стільки, – звернулася вона до містера Гевішема, – але до мене прийшла одна жінка. Бідолаха, у неї такий клопіт…
– Цей юний джентльмен розповідав мені про своїх друзів. А ще – ділився, що він для них зробив би, якби став багатим, – повідомив містер Гевішем.
– Ото Бриджит якраз теж належить до його друзів, – хитнула головою місіс Ерол. – Це вона прийшла до мене і ми якраз розмовляли на кухні. У неї біда: чоловік заслаб на ревматизм. Має гарячку.
Седрик миттю зіслизнув з крісла.
– Біжу до неї. Хочу її побачити і розпитати, що там з чоловіком, – вимовив по дорозі. – Він добрий. Якось ото витесав мені дерев'яного меча. Він на всі руки майстер, справді.
І хлопчик вибіг з кімнати. Містер Гевішем також підвівся. Здавалося, він хоче щось сказати, але не знає, як почати.
Він іще повагався якусь мить, а тоді вимовив, дивлячись на місіс Ерол:
– Перед від'їздом із Доринкуртського замку я бачився з графом. І він дав мені певні вказівки. Граф хотів, аби його внук радо чекав на від'їзд до Англії і щоб його подальше життя там, а також майбутня зустріч з дідусем, викликали у нього лише приємні сподівання. Отож граф сказав, що я повинен дати можливість юному лорду пізнати, наскільки зміниться його життя, коли у нього буде багато грошей – скільки розмаїтих речей, про які так мріють діти, можна за них купити, і скільки втіхи вони можуть принести. Тому коли наш юний лорд висловить якесь бажання, я повинен його виконати – при цьому повідомивши, що виконую вказівку його дідуся. Я розумію, що граф не сподівався від свого внука того, що він мені ото висловив., проте якщо лорду Фонтлерою справить приємність допомогти цій бідній жінці, то я певен: граф був би невдоволений, якби я не виконав бажання лорда Фонтлероя.
Ось уже вдруге адвокат не зовсім точно передавав слова графа. Бо насправді його господар сказав таке:
– Нехай хлопчик зрозуміє, що я можу дати йому все, чого він тільки забажає. Хай знає, що то значить бути внуком графа Доринкурта. Купуйте йому все, що він скаже, давайте йому гроші на кишенькові витрати – але обов'язково кажіть, що це все від дідуся, що це мій подарунок.
Граф Доринкурт, зрозуміло, керувався далеко не найблагороднішими мотивами. Мабуть, якби у маленького лорда Фонтлероя було не таке добре і щире серце, то усе це могло б неабияк йому зашкодити. А мати Седрика була настільки гідною і шляхетною жінкою, що навіть запідозрити чогось такого не могла. Вона ж бо гадала собі, що самотній, нещасний старий граф, втративши своїх синів, бажає зробити добро для її маленького хлопчика, здобувши його любов і довіру, їй також було приємно, що Седрик тепер зможе допомогти Бриджит. Зрештою, місіс Ерол і сама чулася втішеною, що першим наслідком цієї дивної новини, яка звалилася на їхню голову (що її син має успадкувати графський титул), стане допомога людині, яка справді тієї допомоги потребувала. Її вродливе лице зашарілося від зворушення.
– Ох, граф такий добрий, – вимовила вона. – Седрик дуже втішиться! Він так любить Бриджит і Майкла. Вони справді гідні люди. Мені завжди було прикро, що не можу допомогти їм більше. Коли Майкл здоровий, то з нього чудовий робітник, проте він уже довший час слабує, йому потрібні ліки – а на це треба грошей. І ще: тепла одіж і добре харчування. Майкл і Бриджит не змарнують того, що отримають у поміч.
Містер Гевішем сягнув рукою до нагрудної кишені і витягнув великий гаманець. У цю мить на його обличчі з'явився дещо заклопотаний вираз. Річ у тім, що він спробував собі уявити, що скаже суворий, себелюбний і пихатий граф Доринкурт, коли довідається про перше бажання свого внука, яке довелося задовольнити… Справді, цікаво…
– Не знаю, чи ви усвідомлюєте, – почав він, – але граф Доринкурт таки дуже багатий. Він може задовольнити будь-яку примху. Гадаю, йому буде приємно довідатися, що бажання лорда Фонтлероя виконано… хоч би яким дивним воно видавалося. Отож якщо ви зараз покличете сюди його високість, то я передам йому для цих людей п'ять фунтів… якщо дозволите.
– Двадцять п'ять доларів! – вигукнула місіс Ерол. – Та для них то цілий маєток. Не можу повірити, що це правда…
– Звісно, правда, – потвердив містер Гевішем, стримано усміхнувшись. – У житті вашого сина наступила величезна переміна.
