Маленький лорд Фонтлерой - Бернетт Френсіс Годгсон

У його руках буде зосереджена неабияка влада.

– О Господи! – вигукнула мати. – Він іще такий маленький… мій хлопчик… Як мені навчити його правильно з нею обходитися? Мене аж страх збирає… Мій любий маленький Седрик!

Адвокат прокашлявся. Розчулення і тривога, які світилися у її лагідних карих очах, зворушили його зачерствіле серце.

– Гадаю, мадам, – звернувся він до неї, – наскільки можу судити з тієї розмови, яку мав нині зранку з лордом Фонтлероєм… майбутній граф Доринкурт думатиме не лише про себе, але і про інших. Він іще дитина, але, мені здається, на нього можна покластися.

Після цих слів мати пішла за Седриком, щоб привести його до вітальні. Містер Гевішем іще почув, як вони розмовляли, підходячи до дверей.

– У нього гострий напад ревматизму, – повідомляв Седрик. – Це найгірша форма тієї хвороби. А він іще переймається, що за житло не заплачено – і від того йому стає хіба гірше, каже Бриджит. А Пет, їхній син, міг би працювати у крамниці, якби мав у що вдягтися.

Седрик увійшов до кімнати. Було видно, як сильно він стурбований. Хлопчик страшенно шкодував Бриджит – це було написано на його обличчі.

– Матуся казала, що ви мене кличете, – мовив він. – А я саме розмовляв із Бриджит.

Містер Гевішем подивився на хлопчика – і на якусь мить завагався. Справді, як казала його мати, Седрик був іще такий маленький…

– Граф Доринкурт… – почав було він і нерішуче глянув на місіс Ерол.

А та несподівано присіла поруч із юним лордом Фонтлероєм і ніжно його обняла.

– Седрику, – вимовила вона, – граф є твоїм дідусем. Він – батько твого татка. Граф дуже добрий чоловік, він любить тебе і хоче, щоб ти також його полюбив. Бо його рідні сини померли. Граф бажає, щоб ти був Щасливий і щоб міг приносити щастя іншим людям.

Він дуже багатий і прагне, аби ти мав усе, чого лиш тільки собі забажаєш. Саме так він сказав містеру Гевішему, передавши з ним велику суму грошей – для тебе. І ти можеш зараз поділитися ними із Бриджит – аби вона могла заплатити за житло і купити все, що потрібно для Майкла. Правда ж, чудово, Седрику? Який твій дідусь добрий! – і мати поцілувала сина у круглу щічку, від чого хлопчик спалахнув іще більше, глибоко вражений почутим.

Тепер Седрик перевів погляд на містера Гевішема.

– А можна мені зараз отримати ці гроші? – захоплено вигукнув він. – Я одразу передав би їх Бриджит. Можна? Бо вона збиралася вже йти.

Містер Гевішем простягнув йому гроші. Це була грубенька пачка нових хрустких купюр, акуратно складених.

Седрик схопив її і миттю вибіг з кімнати.

– Бриджит! – загукав він, біжучи на кухню. – Бриджит, зачекай-но хвильку! Тут є для тебе гроші. Для тебе, чуєш? Щоб ти могла заплатити за житло. Це дідусь їх передав. То для тебе і Майкла!

– Ох, містере Седрику! – вражено вигукнула Бриджит. – Та ж тут двадцять п'ять доларів! А де ж господиня?

– Гадаю, мені доведеться їй усе пояснити, – мовила місіс Ерол.

Отож вона також полишила вітальню. Містер Гевішем на якийсь час залишився сам. Він підійшов до вікна і задумливо дивився на вулицю. Містер Гевішем думав про старого графа Доринкурта, який зараз, певно, сидить сам у своєму замку, у великій бібліотеці, розкішній, але доволі похмурій, оточений вишуканими дорогими речами. І його ніхто-ніхто у цьому світі не любить, бо сам граф усеньке своє життя не любив нікого, окрім себе. Це був справжній себелюбець, пихатий і черствий на вдачу, який до того ж легко впадав у гнів, коли щось було не по його. Він дбав лишень про себе, його обходили лише власні бажання і примхи, отож на те, аби подумати про інших, у графа просто не залишалося часу. Усе його багатство, уся влада, яку давав титул і шляхетне походження, на його переконання, призначалися хіба для того, аби приносити втіху йому, графу Доринкурту. Та ось коли він зістарівся, усі ті розваги і втіхи, за якими полював усе життя, обернулися для нього хворобами, старечою дратівливістю та образою на цілий світ, у якому не знайшлося анікогісінько, хто бодай трішки б його любив. Попри усе багатство, попри неабияку могутність, граф Доринкурт ніколи не тішився любов'ю і повагою оточення. Радше навпаки – його уникали. Тим-то самотність дошкуляла йому щораз більше. Звісно, якби він лиш собі того забаг, то напросив би цілий замок гостей. Влаштував би бундючну гостину, а потім ще й полювання. Проте він добре знав: навіть ті, котрі приймуть його запрошення, насправді боятимуться його, похмурого й сердитого господаря, бо він, звісно, аж ніяк не втримається від своїх прикрих ущипливих зауважень. У графа був справді дошкульний язик, мало того – йому справляло неабияку насолоду знущатися з людей і спостерігати, як вони губляться перед ним. Ото власне: зневажити почуття інших – це була чи не наймиліша розвага графа Доринкурта.

Містер Гевішем пречудово знав черству і недобру вдачу свого господаря. Якраз про це він і думав, дивлячись крізь вікно на тиху тісну вуличку. Натомість перед його внутрішнім зором поставала зовсім інша картина: милий усміхнений хлопчик, який ото сидів навпроти нього у великому кріслі і так щиро розповідав про своїх друзів – про Діка, продавчиню яблук та інших. Старий адвокат згадав про величезне багатство, про величні родинні маєтки, про владу, яку дає багатство і про можливість повернути її на добро чи на зло – і що все це з часом перейде до юного лорда Фонтлероя: у своїх маленьких руках, які зараз ото запхав у кишені, він триматиме геть усе.

"Тоді все буде інакше, – мовив адвокат до себе. – Тоді все буде зовсім інакше".

Невдовзі у кімнату повернулися Седрик разом мамою. Седрик просто сяяв від щастя. Він вмостився у кріслі – поміж мамою й адвокатом – і, як завше, склав руки на колінах. Те, що вдалося допомогти Бриджит, сповнювало його радістю й захопленням.

– Вона аж заплакала! – говорив він. – Вона плакала на радощах! Я ще ніколи не бачив, щоб люди отак плакали з радощів. Напевно, мій дідусь – дуже хороша людина. Гм, я навіть не думав, що бути графом – це так приємно… дуже! Тепер я тішуся – тішуся! – що колись також ним стану.

РОЗДІЛ 3

Від'їзд

Упродовж наступного тижня Седрик відкривав для себе усі переваги майбутнього графа. Йому справді важко було собі уявити, що тепер він може здобути все, чого лиш забажає. Зрештою, хлопчик навряд чи це усвідомлював повною мірою. Проте після кількох розмов з містером Гевішемом побачив, що його бажання і мрії здійснюються. Отож, з усією притаманною йому щирістю, він узявся вирішувати справи. Зрозуміло, містера Гевішема це неабияк зворушувало. За тиждень, що передував відплиттю до Англії, Седрик здійснив немало цікавих вчинків. Адвокат надовго запам'ятав той ранок, коли вони навідалися до Діка, а згодом рушили до продавчині яблук. Навіть будучи "старовинного роду", ця жінка донестями здивувалася, довідавшись, що у неї з'явиться намет, пічка і тепла хустка, та ще певна сума грошей.

– Річ у тім, що я їду до Англії, аби стати там лордом, – турботливо пояснював їй Седрик. – І мені найменше хотілося б там хвилюватися, що у вас болять суглоби, бо мокнете ото на дощі. Ось у мене суглоби ніколи не болять, тому я, звичайно, не знаю, що воно таке, але дуже вам співчуваю. Сподіваюся, тепер буде ліпше.

– Вона дуже добра, ця продавчиня, – мовив хлопчик до містера Гевішема, коли вони вже відійшли від старенької. А жінці аж перехопило подих від зворушення – вона-бо ніяк не могла повірити у таке щастя. – Якось, коли я впав і розбив собі коліно, вона дала мені яблуко. Просто так, без грошей. Я ніколи цього не забуду. Годі забути людей, які добре до тебе ставилися, правда ж?

Цій щирій душі навіть на думку на спадало, що у світі є люди, які можуть не пам'ятати добра, яке їм хтось зробив.

Розмова з Діком також вийшла доволі зворушлива. У той день Дік саме мав чергове з'ясування стосунків із Джейком, тому Седрик і містер Гевішем застали його у доволі пригніченому настрої. Коли Седрик спокійно пояснив, чого прийшов – бідоласі геть мову відібрало. А лорд Фонтлерой так просто і щиро повідомив Дікові мету свого візиту, що на містера Гевішема це справило неабияке враження. Натомість Дік, довідавшись, що його давній друг став лордом, а коли виросте, то доведеться йому стати ще й графом, – лише роззявив рота і вибалушився на Седрика. Тоді нахилив голову – і йому злетіла шапка. Дік підняв її –і щось пробуркотів. Містеру Гевішему те, що він почув від Діка, видалося доволі дивним.

– Не свисти! – вимовив він. – Як то ти можеш стати графом?

Юний лорд трішки знітився, проте за мить поборов ніяковість.

– Та то ніхто не вірить, коли тільки-но почує, – сказав він. – Містер Гобс навіть було подумав, що я перепікся на сонечку. Я й сам спочатку не знав, що з цим робити, але тепер мені це подобається щораз більше, бо вже трохи до цього звик. Тепер графом є мій дідусь – він дбає, аби все, що я хочу – здійснювалося. Він дуже добрий, мій дідусь, і він – справжній граф. Це він передав через містера Гевішема цілу купу грошей для мене. Я приніс їх сюди – і ти зможеш викупити у Джейка його долю.

Врешті Дік і справді викупив долю Джейка і сам став власником справи, а також нових щіток, робочого костюма та інших корисних речей. Він ніяк не міг повірити своєму щастю, проте освоївся з новим становищем набагато швидше, ніж та продавчиня яблук "старовинного походження". Спершу Дік ходив туди-сюди наче уві сні: дивився на свого юного мецената і боявся, що зараз він ото прокинеться – і все зникне. Навіть коли Седрик простягнув йому руку, аби попрощатися, то й тоді Дік не відразу зреагував.

– Гаразд, бувай, – мовив Седрик, намагаючись триматися впевнено. Проте голос його при цьому зрадливо затремтів і хлопчик часто закліпав довгими віями. – Сподіваюся, справи у тебе підуть добре. Шкода, але я мушу їхати… І залишити тебе. Але, може, ще повернуся сюди… коли вже стану графом. І будь ласка… пиши мені. Ми ж завжди були добрими друзями. Ось, тримай – тут адреса, куди треба надсилати мені листи, – і Седрик вручив Дікові клаптик паперу, на якому було записано адресу його майбутнього дому. – І ще: тепер моє ім'я не Седрик Ерол. Тепер я – лорд Фонтлерой. І… І… бувай здоровий, Діку.

Дік також часто закліпав, його очі зволожіли. Він був чоловік не надто освічений, йому важко було висловити усе, що він у цю мить відчував.