Расмус-волоцюга - Ліндгрен Астрід
Й помітив, що з-за великої в'язки сіна витикався жмут темного, ледь рудуватого кучерявого чуба. Хтось позіхнув за в'язкою, а потім Расмус почув чийсь голос:
Ой, рута, рута,
вночі і вдень покута,
а вранці справжня скрута.
Нарешті з-за в'язки вигулькнула ціла голова, ціле обличчя, кругле, неголене, з темною щетиною. Двоє прищулених очей вражено втупилися в Расмуса, тоді кругле обличчя розпливлося в широкій усмішці. Незнайомець на вигляд був зовсім не страшний. І не страшний був його сміх, схожий на куряче кудкудакання. Засміявшись, він сказав:
— Моє шанування!
— Моє… шанування, — невпевнено відповів Расмус.
— Чого ти такий наляканий? Думаєш, я їм дітей? Расмус промовчав, і незнайомець повів далі:
— Що ти за один? Як тебе звати?
— Расмус.
Голос його був ледь чутний, він боявся відповідати, боявся й мовчати.
— Расмус… Он як, Расмус, — мовив неголений чоловік і задумливо кивнув головою. — Ти втік із дому?
— Ні, не втік… із дому, — відповів Расмус, не вважаючи, що бреше. Адже Вестергага не була його справжнім домом. Як цей неголений чоловік міг подумати, що зі справжнього дому можна втекти?
— Та не бійся так. Я ж сказав, що не їм дітей, — знов мовив неголений.
— А ви, дядьку, втекли з дому? — обережно спитав Расмус.
Неголений засміявся.
— Дядьку?.. Хіба я схожий на дядька, га? Чи я втік із дому?.. Так, так, ти вгадав. — І він засміявся ще гучніше.
— То ви, дядьку, волоцюга? — спитав Расмус.
— Будь ласка, не зви мене дядьком. Моє ім'я Оскар. Він підвівся з сіна, і Расмус пересвідчився, що він таки волоцюга, бо одяг у нього був геть зім'ятий — і картатий зношений піджак, і штани, що обвисали на ньому з усіх боків. Він був високий, широкоплечий, на вигляд дуже лагідний, а коли сміявся, на неголеному обличчі в нього блищали білі, як сніг, зуби.
— Кажеш, волоцюга?.. Ти чув коли про Райського Оскара? Це я. Райський волоцюга і справжня божа зозуля.
Справжня божа зозуля! Расмус почав прикидати, чи, бува, цей волоцюга не з'їхав з глузду.
— А чого ви божа зозуля? — спитав він. Оскар глибокодумно наморщив лоба.
— Треба ж комусь бути нею. Хтось мусить стати волоцюгою і бути справжньою божою зозулею. Бог хоче, щоб були й волоцюги.
— А він хіба хоче цього? — недовірливо спитав Расмус.
— Хоче, — запевнив його Оскар. — Коли вже він уклав стільки праці, так мозолився, щоб створити цілу землю, то хотів, щоб на ній було все. Втямив? А який же вигляд мала б земля, якби на ній було все, крім волоцюг?
Оскар задоволено кивнув головою.
— Справжня божа зозуля! Ото ж бо.
На цьому слові Оскар засунув руку в рюкзак, що лежав поряд із ним на сіні, й витяг щось загорнуте в газету.
— Тепер годиться поснідати.
Від такої мови Расмус відчув, що його шлунок аж скорчився з голоду. Він так хотів їсти, що ладен був жувати сіно, наче бичок.
— Я ще маю там надворі пляшку молока, — повів далі Оскар.
Він спритно скочив із сіна, підійшов до дверей і відчинив їх навстіж. Двері зарипіли й поволі захиталися на завісах. Від них до клуні простяглося широке полотнище сонячного світла. Оскар зупинився в тому світлі, потягся і зник надворі. Проте скоро повернувся, тримаючи в руці добре заткнуту літрову пляшку з молоком.
— Отже, тепер годиться поснідати, — ще раз сказав він і зручно вмостився на сіні.
Він розгорнув газету й витяг із неї бутерброди. Великі, товсті бутерброди з житнього хліба. Він узяв один і, задоволено мурмочучи, вп'яв у нього зуби. Расмус побачив, що на хліб накладено сала, а кращої їжі за сало він не знав.
Видно, Оскар також любив сало. Він жував, тоді любовно оглядав бутерброд і знов заходжувався жувати. А Расмус аж зблід із голоду. Він намагався дивитися кудись-інде, але не міг. Його очі невблаганно притягали до себе бутерброди, і він відчував, що в роті в нього збирається слина.
Оскар перестав жувати. Він схилив набік голову й зацікавлено глянув на Расмуса.
— Ти ж, мабуть, не їси такої простої їжі, як сало? — мовив він. — Такі, як ти, певне, їдять на сніданок молочну кашу з родзинками, еге ж? А може, все-таки з'їси сала?
Хіба можна відмовитись від райських ласощів, коли їх тобі пропонують?
— Так, дякую, — відповів Расмус, ковтаючи слину. — Дякую, з'їм, якщо ваша ласка.
Оскар мовчки простяг йому скибку хліба — розкішно товсту, розкішно довгу, з двома шматками сала. Расмус підніс її до рота й відкусив… О боже, яке ж смачне солоне сало з житнім хлібом! Він аж очі заплющив з утіхи.
— На ще й молока, — сказав Оскар, і Расмус розплющив очі.
Оскар дав йому бляшаний кухлик, по вінця повний молока, і він заходився пити його великими ковтками. У животі в нього похололо, і він ще дужче змерз, але не зважав на те. Він пив далі, поки в кухлику не залишилося ані краплі.
— Дати ще бутерброд? — спитав Оскар і підсунув йому новий шматок хліба з салом.
— А можна?.. Не шкода?
— Можна, будь ласка, — мовив Оскар. — Сільські господині не скупі, а ця, що мені їх дала, мабуть, відчувала, що я зустріну тебе.
Вони мовчки сиділи на сіні й жували бутерброди, аж поки з'їли все до останньої крихти. Допили вони й молоко, і в Расмуса в животі стало ще холодніше, ніж було досі. Він був наїдений, але весь тремтів.
— Щиро дякую, — сказав Расмус. — Я зроду не їв нічого смачнішого.
— Але ти геть посинів, — мовив Оскар. — Швидше вилазь звідси, щоб трохи зігрівся.
Оскар підвівся, закинув на плечі рюкзак і рушив до дверей. Расмус побачив його високу огрядну постать на тлі відчинених дверей і збагнув, що він хоче йти. Його вжахнула ця думка. Оскар не повинен піти й залишити його самого.
— Оскаре, — покликав він, такий наляканий, що насилу вимовляв слова, — Оскаре, я теж хочу бути райським волоцюгою!
Оскар обернувся і глянув на нього.
— Ні, таким, як ти, не можна волочитися дорогами. Такі, як ти, повинні сидіти вдома з татом і мамою.
— У мене немає ні тата, ні мами, — сказав Расмус. Ох, як Оскар не розуміє, що він дуже самітний, і не зглянеться над ним! Він схопився з сіна й кинувсь до волоцюги.
— У мене немає ні тата, ні мами, але я шукаю. — Він схвильовано схопив Оскара за руку. — Можна мені ходити з вами, поки я шукатиму?
— Що ти шукаєш? — спитав Оскар.
— Шукаю когось, хто б захотів узяти мене, — відповів Расмус. — Як ви гадаєте, чи все-таки хтось захотів би взяти хлопця з рівним чубом?
Оскар збентежено дивився на худеньке, веснянкувате, схвильоване личко, очікувально звернене до нього.
— Думаю, знайдуться такі, що захотіли б узяти хлопця з рівним чубом. Головне, щоб той чуб був чистий.
— У мене він чистий, — запевнив Расмус. — Ну, майже чистий, — додав він. Бо, мабуть, важко бути дуже чистим, коли ти втік з притулку.
Оскар суворо глянув на нього.
— Ану, будь такий ласкавий, шпар, звідки ти взявся. Расмус опустив очі й почав копирсати землю великим пальцем ноги.
— Із Вестергаги… з сирітського притулку. Але я не хочу вертатися туди, — з притиском заявив він, уже забувши, що недавно палко мріяв знов опинитися там. Тепер Расмус знав тільки одне: він хоче мандрувати з Оскаром, хоч іще не минуло й години, як уперше його побачив.
— Чого ти втік? — спитав Оскар. — Зробив щось погане?
Расмус іще завзятіше закопирсав пальцем землю.
— Так, — відповів він і кивнув головою. — Я вилив воду на панну Шуліку.
Оскар засміявся, але відразу споважнів.
— А ти не з тих, що мають липкі руки, га? Ти нічого не поцупив?
— Поцупив… — провинно мовив Расмус.
— Ну, то ти мені не товариш, — сказав Оскар. — Коли під час мандрів крадеш, усе пропало. Не встигнеш і чхнути, як опинишся в поліції. Ні, я не можу взяти тебе з собою.
Расмус розпачливо вчепився в нього.
— Любий Оскаре…
— Не допоможе тобі ніякий "любий", — сказав Оскар. — Що ти поцупив?
Расмус знов закопирсав пальцем землю.
— Скоринку хліба, — тихо мовив він. — Коли мав тікати… щоб було щось на дорогу.
— Скоринку хліба? — Оскар так зареготав, що аж зуби заблищали. — Скоринка не рахується.
Расмусові відлягло від серця.
— То можна мені стати справжньою божою зозулею?
— Можна, такий дріб'язок, як скоринка, на заваді не стане, — відповів Оскар.
— То я буду вашим товаришем? — питав далі Расмус.
— Гм, трохи пройдеш зі мною, а там побачимо, чи нам добре буде разом.
— Дякую, любий Оскаре, — втішився Расмус. — Мені вже добре разом.
І вони рушили в дорогу. Сонце стояло ще низько. Село струшувало з себе сон. Десь далеко співав півень, гавкали собаки, дорогою проторохтів порожній драбинястий віз, який тягла пара худих коней. Заспаний наймит стояв на возі й вимахував батогом.
— Може, ми гукнемо його і спитаємо, чи він би не підвіз нас? — запропонував Расмус.
— Тут ти не гукай. Поки що сиди тихо. Хтозна, може, панна Шуліка так любить тебе, що послала поліцію, щоб вона привела тебе назад до притулку.
— Ви так гадаєте? — спитав Расмус і знов затремтів з холоду і з ляку.
— Ні, кілька днів вона буде спокійна. Бо думає, що ти повернешся, як зголоднієш.
— Але я не повернуся, — мовив Расмус. Він позіхнув на весь рот і винувато додав: — Я цієї ночі майже не спав.
Він був сонний і стомлений, але не хотів бути тягарем для Оскара, що йшов безжурно, сягнистим кроком.
— Он як, ти невиспаний.
Оскар пильно глянув на виснаженого, посинілого хлопчика, що підтюпцем біг поряд, намагаючись дотримати його кроку.
— Зараз ми знайдемо таке місце, де ти зможеш зігрітися й поспати.
— Хіба серед дня сплять? — здивувався Расмус. — Я ж щойно встав.
— Волоцюги сплять, — відповів Оскар.
І тоді Расмус збагнув, що означало бути волоцюгою. Коротка мить осяяння — і він збагнув усю дивовижу цього нового життя: кожен може робити саме те, що хоче. Може їсти, спати, мандрувати, як йому випадає. Він вільний, щасливо вільний, мов пташка в лісі.
Сп'янілий від свого відкриття, Расмус дріботів поряд із Оскаром. Він уже почував себе волоцюгою, розглядав усе навколо очима волоцюги. Він бачив дорогу, що лагідними закрутами пролягала вдалину й вабила новими таємницями за кожним закрутом. Бачив зелені пасовища, де в промінні ранкового сонця мирно ремиґали корови, бачив червоні селянські хати, на причілках яких прочумані зі сну наймички мили дійниці, а наймити набирали воду в жолоби для коней. У хатах плакали діти, на прив'язі скавчали собаки, а в хлівах ревіли отелені корови, що просилися надвір, на пасовисько. Він дивився і слухав усе це як волоцюга і сприймав його як волоцюга.
Поряд із ним ішов Оскар, щось бадьоро мугикаючи.