Расмус-волоцюга - Ліндгрен Астрід

Довелося якийсь час потримати в роті цілий льодяник, поки він розмокне. Після того папірець легко відстав, і з нього вивільнився смачний, чудовий цукерок. Якщо бути ощадливим і смоктати поволі, то його вистачить надовго.

— Ось так, — мовив Расмус і навмисне повільно засунув цукерок у рот.

Оскар учив його, як треба ходити, а він покаже йому, як треба їсти льодяника.

Вони довго сиділи на осонні і смоктали по цукеркові, та хоч які були ощадливі, льодяники невблаганно танули. Кінець кінцем у роті залишився тільки легенький солодкавий смак і більше нічого.

— Решту ми сховаємо, — запропонував Оскар. — У житті все може статися, часом би яка скрута, добре мати цукерок і посмоктати його.

Оскар і сам не знав, як мудро він зробив. Не знав, як близько від них була скрута.

Увечері вони розташувалися біля озерця. День був гарячий, і дорога довга. Расмус стомився, мріяв тільки простягтися нарешті на кам'яній плиті й відпочити, але бажання скупатися перемогло. Він швидко скинув одяг за кущем.

— Не заходь далеко, — застеріг Оскар, — бо нагодиться русалка й забере тебе.

— Ет, я вмію плавати, — відповів Расмус, і йому кольнуло в серці зі смутку, бо він згадав, як вони з Гуннаром училися плавати в притулку.

Ох як це було давно, наче відтоді минуло тисячу років!

Вода була тепла й лагідно огортала тіло. Приємно було плисти по ній, втома скоро зникла. На поверхні погойдувались водяні лілеї, коли Расмус підпливав до них. Вони були дуже гарні, такі білі, що наче аж світилися. Мабуть, це русалчин сад, де вона зриває квітки літніми ночами, подумав Расмус.

Він перевернувся на спину й трохи полежав на воді горілиць, глибокодумно роздивляючись пальці своїх ніг, що витикалися з води. Віддалік на другому березі озерця кувала зозуля. Расмус слухав ті чудові сумовиті звуки, і йому захотілося зробити щось дуже гарне.

— Ця зозуля дурна, — сказав Оскар. — Івана Купала минуло, хіба вона не знає, що мала стати яструбом?

Він сидів на березі й голився перед уламком дзеркала, якого витяг зі свого бездонного рюкзака.

— Учителька в школі казала, що це просто таке повір'я, нібито зозуля після Івана Купала стає яструбом, — озвався Расмус з озерця.

— А ти доведи, — мовив Оскар.

— І доведу! Ось ви справжня божа зозуля, а не стали після Івана Купала яструбом.

— Що ж, це ти правду кажеш.

Оскар скінчив голитися, витяг мідяного гребінця й заходився розчісувати свого кучерявого чуба.

— Авжеж, я не став яструбом! Гм, таке мале, а таке вже розумне.

На пасовиську поряд з озерцем паслися корови. Вони збилися в купу біля огорожі й витріщили очі на непроханих гостей. Корова з дзвоником статечно, важкою ходою рушила до води напитися. Дзвоник приємно задзеленчав.

Гомін літа, подумав Расмус. З озерця, де він плавав, йому було чути лише дзеленчання дзвоника, кукання зозулі десь далі на другому березі і свій власний хлюпіт — все це разом і було гомоном літа.

Оскар, видно, теж відчував літо, бо, розплутуючи гребінцем свого чуба, раптом почав наспівувати що йому на думку спадало:

Настало літо,

І світить сонце,

І скрізь по лузі кізяки…

Він замовк і невдоволено подивився в дзеркальце на свою зачіску. Чуб стирчав на всі боки, як і перед тим, тож Оскар сховав гребінця в рюкзак.

— Ви не хочете скупатися? — гукнув Расмус.

— Ні, але ноги помию.

Оскар закотив штани й заліз у воду.

— Я вже купався, — сказав він.

— Коли?

— Того літа, — відповів Оскар. — Ушанував купанням королівську родину. Бо то було п'ятнадцятого травня, на іменини королеви Софії. Вода тоді виявилась безбожно холодною. Я не хочу залазити цілий. Можна бути чистим, миючи себе по частині.

— Доведіть!

— Довести можна ось як… — почав Оскар, та тієї миті спіткнувся і впав.

Він сидів по пояс у воді і спантеличено озирався навколо. Расмус весело зареготав, і Оскар сердито глянув у його бік.

— Як я сказав… довести можна ось як, — невдоволено мовив він і виліз на берег, але вже не сердитий. Там він сів на камінь, старанно витер ноги й почалапав у мокрих штанях берегом, стиха наспівуючи:

Настало літо,

І світить сонце,

І я скупався в озерці…

— Оскаре, я вас люблю! — гукнув йому Расмус, сам не знаючи, чому в нього з'явилося бажання так гукнути.

Скоро геть стемніло. Оскар розпалив на прискалку багаття, щоб висушити штани й щоб відлякувати комарів.

— І щоб у нас було табірне багаття, як в індіанців, — сказав Расмус, присуваючись якнайближче до вогню.

Вони того дня були у великому маєтку, і їм дали з собою бутербродів та молока. Оскар за те співав там гарних пісень і грав на гармонії. Співав про Ідину могилу, про Левову наречену і ще інших, яких Расмус досі не чув.

Він розгорнув газету з бутербродами. Ти ба, і в цій газеті писалося про злодіїв. Один заголовок повідомляв: "Ніякого сліду від грабіжників, що вчинили напад на фабрику в Санде". А другий: "Поліція старанно прочісує місцевість".

Расмус підніс газету Оскарові до носа і спитав:

— А далеко звідси до тієї фабрики, Оскаре?

— Та десь не більше, як три або чотири милі, — відповів Оскар.

Расмус розіклав бутерброди на пласкому камені.

— Ті, що з сиром, — від Левової нареченої, — сказав він, — а ті, що з ковбасою, — з Ідиної могили.

— А це гук водоспаду Авеста, — підхопив Оскар і приклав до губ пляшку з молоком.

Расмус почав наминати бутерброд із ковбасою.

— Та жінка в маєтку гарна й добра, але вже має двох кучерявих дівчат.

— Думаєш, що якби не мала, то взяла б тебе? — спитав Оскар.

— Так, — відповів Расмус. — Хотів би я опинитися в такому місці. В когось гарного й багатого.

— Ох-ох-ох, — тільки й сказав Оскар.

Навколо них витанцьовували комарі, і чим більше вичахало багаття, тим набридливіші вони ставали.

— Ми зараз обдуримо цих кровопивців, сховаємося від них на нічліг, — вирішив Оскар.

Він приніс кухликом з озерця води й залив вогонь, тоді спакував свої речі.

Поблизу видніла садиба. Оскар уже бував там і тепер попросив дозволу переночувати на горищі з сіном.

Уся садиба вже спала, коли вони обережно побралися містком до дверей на горище.

Расмус вимостив собі місце й нагорнув на себе сіна стільки, що витикався лише його ніс. Тут також були комарі, тому він хотів якомога більше затулитися від них.

— Тобі зручно? — спитав Оскар, коли й сам уже вмостився.

— Так, тільки трохи болять хідлі, — відповів Расмус. Оскар позіхнув.

— Всьому є кінець, сказав селянин, коли перевернувся з возом у ставок. За ніч перестануть.

Расмус іще трохи полежав, не засинаючи. В сіні щось дивно шелестіло й полускувало. Він би боявся, якби близько від нього не лежав у темряві Оскар. У хліву під ними тихо подзенькував ланцюг. То ворушилася у стійлі котрась корова. А над ним виводили свою набридливу пісню комарі. Це було останнє, що Расмус чув, засинаючи.

Розділ шостий

Прокинувся Расмус через кілька годин удосвіта. Прокинувся від жахливого голосу, що сказав:

— Так, він тут лежить.

Він побачив двох поліцаїв, що стояли метрів за два від нього, а ще побачив, що сонний Оскар сидить на сіні. Але більше нічого не побачив, бо Оскар швидко кинув на нього оберемок сіна.

Серце в нього калатало.

Зараз… зараз з'явиться ленсман[1]. Зараз він відішле його назад до сирітського притулку.

— Що це таке? — почув він Оскарів голос.

— Потім дізнаєшся, — відповів котрийсь із поліцаїв. — Тобі доведеться піти з нами.

Оскар розсердився.

— Я хотів би дізнатися, чому повинен іти з вами? Я нічого поганого не зробив.

— Ми допитуємо всіх волоцюг. Ану гайда. Оскар розсердився ще дужче.

— Телеп дурного по ногах, щоб присів! Я собі сплю, невинний, мов наречена, а ви вдосвіта стягаєте мене з постелі! Глядіть, щоб я не осатанів.

Проте він поволі вибрався з сіна, звівся на ноги і знайшов нагоду шепнути Расмусові:

— Лежи! Не ворушися!

І поліцаї повели Оскара з собою.

Забрали від нього Оскара! Що могло бути гірше? Зникли з Оскаром, і Расмус навіть не знав куди. Рюкзак поліцаї теж узяли з собою. Расмус виглянув у шпару в дверях і побачив, як Оскар сідав на бричку. Один із поліцаїв сів поряд із ним і взявся за віжки. А другий примостився ззаду. Коло брички стояв господар садиби й один наймит, а з кухонного вікна вихилились голови господині та наймичок, що зацікавлено стежили за тим неприємним від'їздом. Поліцай, що тримав віжки, ляснув батогом, і бричка поїхала. Зацокали копита по бруківці. Для Расмуса то був моторошний звук — тепер він уже ніколи не побачить Оскара. З розпачу він упав на сіно, стримуючи плач.

Та ось він почув, що до хліва хтось зайшов. Брязнули дійниці, кілька корів заревло, ніби на пожежу, і дві дівчини завели жваву розмову. Расмус обережно підсунувся до дірки в стелі, щоб послухати їх: може, вони скажуть щось про Оскара.

— Від волоцюг усього можна сподіватися, — почув він слова однієї дівчини. — Я не здивуюся, що це і є той, хто забрав усі гроші в Санде.

— Тому його й повезли до ленсмана на допит, — мовила друга.

— Так йому й треба, — сказала перша. — Думаю, що це він там нагрів руки! Тепер його посадять до в'язниці, — задоволено повела вона далі.

— "Думаю, що це він там нагрів руки!" — з люті тихо перекривив її Расмус. Дурепи, як можна так погано думати про справжню божу зозулю!

Ні, довше він на цьому горищі не витримає. Треба якось вивідати, де Оскар. Де знайти ленсмана? Аби тільки дізнатися, де живе ленсман, то, може, йому пощастить якось побалакати з Оскаром. Звичайно, це однаково, що засунути голову в лев'яче кубло, мабуть, ленсман забере і його й відішле назад до притулку. Та коли Оскар опиниться у в'язниці, йому байдуже, що станеться з ним самим.

Расмус обережно відчинив двері горища й озирнувся, чи немає нікого поблизу. Тоді, мов навіжений, у два скоки здолав місток і помчав дорогою в тому напрямку, в якому зникла бричка.

Спершу він біг щодуху. Потім перейшов на ту ходу, якої його навчив Оскар. Він не знав, скільки треба йти до ленсмана, проте сподівався, що зустріне когось і спитає. Але так рано дорога була порожня.

Нарешті зі стежки, що вела до лісу, надійшла якась стара баба. Ніби в казці, подумав Расмус, як комусь треба напитати дорогу до драконового замку абощо.

Та баба не просто йшла, а несла в'язку хмизу і зігнулася мало не до землі. Вона побачила хлопця, як уже порівнялася з ним, і підвела голову лише настільки, що він зміг помітити під хустиною її старі стомлені очі.

— Скажіть, де мешкає ленсман? — затинаючись, спитав Расмус.

Стара підозріло глянула на нього.

— А я маю дозвіл збирати хмиз у лісі, — мовила вона й підняла вгору кістлявого, скорченого вказівного пальця. — Я маю дозвіл.