Расмус-волоцюга - Ліндгрен Астрід

Та, власне, це не його, Расмусів, клопіт. Може, вони граються в хованки. Проте його лякали очі пані Гедберг. Він ще не бачив у людському погляді такого страху. Пані Гедберг дивилася на завісу, наче, там на неї чигало щось небезпечне.

Анні-Стіні, мабуть, стало шкода пані Гедберг, яка боялася черевика, бо вона ніби мимохіть підійшла до дверей і поправила завісу так, що затулила черевика. Чи, може, Анна-Стіна не хотіла, щоб Расмус помітив, що за завісою стоїть якийсь чоловік?

Від пані Гедберг страх передався і йому. Він відчував, що тут діється щось неприємне. Йому захотілося якнайшвидше втекти з цієї гарної кімнати зі спущеними фіранками, від цих застиглих із жаху очей і від невідомої таємниці за завісами дверей. Захотілося опинитись на сонці біля Оскара.

— Дякую за воду, — сказав Расмус, віддаючи Анні-Стіні черпака.

І рушив до дверей.

— Тобі вже треба йти? Може б, ти… — почув він позад себе розпачливий голос пані Гедберг.

Расмус обернувся і глянув на неї:

— Що, може б, я?..

— Ні, нічого… Буде краще, як ти підеш.

Расмус вийшов з кімнати вражений і стривожений. Чи пані Гедберг часом не натякала, що він якось міг би допомогти їй?

Він розповів про все Оскарові і спитав, що той думає про це.

— Чи ти, бува, не вплутався в грабіжницьку пригоду? — сказав Оскар.

— Та ні… але я певен, що там відбувається щось погане.

Вони трохи пройшли дорогою, та коли переконалися, що їх уже не видно було з вілли, Оскар став і почухав потилицю.

— Не випадає нам іти звідси, поки ми бодай не спробуємо дізнатися, що то за чоловіка ти бачив у віллі. Вертаймося назад!

Вони тихо, обережно знов завернули в браму, але не пішли стежкою, а поза кущами смородини рушили в обхід і скоро опинилися позад вілли.

Тут також у вікнах не було ніякої ознаки життя, проте їх муляла думка, що, може, хтось виглядає надвір із-за спущених фіранок.

— Тут так тихо, як у вечірній пісні, — пошепки мовив Оскар. — Як ми дізнаємося, що робиться за тими фіранками, ти не міг би мені сказати?

— Скажу, — відповів Расмус. — Треба прокрастися в будинок і стежити за ними.

— А ти подумав, як туди прокрастися?

Расмус про це й думав. Аби якось дістатися на верхній поверх, то зі сходів було б дуже добре стежити за всім. Можна лягти на живіт і прислухатися, що діється в кімнаті з зеленими завісами. Він розповів про свої міркування Оскарові, але той похитав головою.

— Дуже небезпечно забиратися в чужий будинок, а надто для такого волоцюги, як я. Та й як я зміг би туди забратися?

— А я зміг би, — жваво прошепотів Расмус.

Він показав угору на відчинене вузеньке віконце гардероба. Такий кремезний чоловік, як Оскар, не пропхався б у нього, але сам він легко пролізе. Один із старих кленів простягав гілля аж до даху вілли. А якраз лазити по деревах Расмус умів. Він діловито прикинув відстань від гілляки до віконця. Не більше як метр. Чудово, можна за іграшки дотягтися до нього.

— У мене аж душа холоне, — мовив Оскар. — Це смертельно небезпечно, і я тобі не дозволю туди лізти.

— Інакше я туди не потраплю, — відповів Расмус. — Ви тільки підсадіть мене на клена.

Расмус багато чого боявся. Боявся різок і боявся людей, боявся Шуліки і боявся битися з великими хлопцями в притулку, боявся, щоб учителька в школі не розгнівалась на нього й не вигадала якоїсь кари. Він боявся бути сам у темряві, взагалі боявся самоти і ще багато всього. Зате він мав дивовижну тілесну відвагу. Коли треба було кудись вилізти, стрибнути, пірнути, він ані миті не вагавсь, хоч би яким той захід здавався небезпечним. Його худеньке тіло мало незвичайну, просто-таки перебільшену довіру до власних можливостей, у таких випадках він не відчував анінайменшого страху. Тому й тепер він не послухав Оскарових заперечень.

— Кажу ж вам, ви тільки підсадіть мене на клена. Найнижчі гілляки були надто високо, щоб він сам дістав до них.

— У мене аж душа холоне, — ще раз сказав Оскар.

Проте він узяв Расмуса так легко, наче то була рукавиця, й підняв угору, щоб хлопець міг дістати до гілляки. Расмус учепився в неї і поліз на дерево. Руки, ноги й пальці в нього аж тремтіли, такий він був захоплений тим, що його чекало.

А от Оскар боявся. Стоячи під кленом, він з глибокою тривогою дивився на віконце, в якому зник його товариш по мандрах.

Розділ сьомий

Расмус опинився в гардеробі, невеличкій кімнатці, заповненій різним одягом. На полиці стояли опудала папуг. Цікаво було б на них роздивитися, але не тепер. Тепер йому було не до папуг.

Він зупинився перед дверима з гардероба. Чи безпечно їх відчиняти? Що там за ними?

Поволі, по сантиметрові, Расмус почав прочиняти двері, бо знав, що навіть найменше рипіння могло зрадити його, тож минула ціла вічність, поки він прочинив двері настільки, щоб можна було прослизнути крізь них.

Після цього він знов завмер, затамувавши подих. Він прислухався, боячись навіть поворухнутися, тільки його сторожкі очі обстежували кімнату, в якій він опинився.

Вона була гарно вмебльована. Тут стояла гарна квітчаста канапа, на стіні тихо, але чітко цокали старовинні дзиґарі, а посередині в горшку росла пальма. І звідси справді вели сходи до нижніх кімнат.

Расмус почув знизу здавлений крик, що вжахнув його. Серце в нього закалатало в грудях. Але це не могло його спинити. Він мусив досягти сходів і поглянути, що за страхіття відбуваються внизу.

А тим часом він прислухався, чи не почує ще чогось. І те, що чув, було дуже неприємне. Хтось унизу безнадійно, розпачливо плакав, а хтось швидко ходив по кімнаті. Все це наганяло на Расмуса страх. У проміжках між тими звуками западала тиша, і тоді він чув лише глухе цокання дзиґарів позад себе, що здавалося йому майже таким самим неприємним.

Крок за кроком Расмус підкрадався до сходів. Він спершу пробував кожну мостину, чи вона не рипить, і аж тоді ставав на неї. Коли внизу западала тиша, він завмирав на місці й боявся навіть дихнути, але спритно використовував кожне гупання і гомін унизу, що могли заглушити його власні скрадливі кроки. Ось близько й сходи. Він ліг на підлогу і далі вже плазом підліз до поруччя.

Він розрахував добре. З цього місця було дуже зручно стежити за всім.

Расмус бачив не цілу кімнату, проте пані Гедберг, що й досі сиділа в кріслі, йому було видно. Це вона плакала. Анна-Стіна стояла біля неї і заспокійливо гладила її по руці. І там… із того кутка, якого не видно було Расмусові, вийшов чоловік… навіть два чоловіки, — господи, та це ж два замасковані грабіжники! Так, обличчя в обох затуляли чорні маски, і на одному були ті черевики, що перед тим витикалися з-під завіси.

Ззаду зашурхотіли дзиґарі, і з ляку Расмус аж змокрів, поки збагнув, що вони просто мають зараз вибити годину. Почулося десять важких ударів. Расмусові майже здавалося, що це він зчиняє такий галас: він боявся, що ті замасковані чоловіки підіймуться сходами і втихомирять і його, і дзиґарі.

— Ні, ні, шафку не чіпайте!

Це внизу голосила пані Гедберг. Їй ніхто не відповів. Чоловік біля шафки, той, що був у ясних черевиках, заходився висовувати шухляди й мовчки, безцеремонно порпатися в них.

Тієї миті Расмус відчув, що біля нього хтось рухається. Господи боже, хтось підійшов до нього ззаду! Він так перелякався, що мало не крикнув, мало не помер. Аж виявилося, що то чорне кошеня терлось об його ноги. Расмусові завжди страшенно подобалися кошенята. Але не тепер. Тепер він не хотів, щоб та мала чорна біда терлася об нього й мурчала. Він спробував прогнати кошеня, легенько відштовхнув його, голою ступнею, але воно вперто поверну лося назад. Воно було раде, що може об когось потертись і біля когось помурчати. Кошеня легенько стрибнуло й знов опинилося біля Расмуса, цього разу біля його обличчя Воно почало тертися об прохолодні хлопцеві щоки, крутитися в нього перед очима, ще задоволеніше замурчало і попало хвостиком просто Расмусові у вухо.

Расмуса охопив відчай. Дивно, як кошеня не розуміє що в домі відбувається щось страшне й небезпечне, а мурчить собі далі, хоч його годувальниця внизу плаче і тремтить зі страху! Расмус спіймав кошеня і відштовхнув його цього разу трохи дужче, ніж перше. Воно посунулось по підлозі, принишкло на тому місці, де спинилося, тоді обернулось і, задерши вгору хвостика, відійшло геть. Видно, зрозуміло, що нема в кого запобігати ласки. Пані Гедберг іще дужче заголосила.

— Тільки не намисто! — благально вигукнула вона. — Беріть усе, тільки лишіть намисто! Я бережу його для дочки з Америки!

Чоловік біля шафки спокійно розглядав намисто й золотий ланцюжок. Так, наче й не чув пані Гедберг. Потім сховав намисто до кишені й заходився шукати далі. Другий стояв біля дверей. Тепер Расмус помітив, що він тримав у руках пістолет, спрямований на пані Гедберг і Анну-Стіну. Такого страхіття йому зроду не доводилося бачити. З відчаю він міцно вчепився руками в стовпчик поруччя.

І тоді сталося несподіване. Від поруччя відірвався клапоть дерев'яної лиштви. Тобто він був відірваний уже давно, ще до Расмусового народження, але не відпадав, а спокійно тримався на своєму місці. Тримався аж досі, до цієї злощасної миті, коли Расмус випадково штовхнув його. Лиштва торохнула об підлогу якраз позад чоловіка біля шафки.

Він швидко обернувся й також витяг пістолета.

— Хто там є нагорі? — крикнув він так гостро, наче ляснув батогом.

"Я пропав, — у відчаї подумав Расмус. — Оскаре, рятуйте!"

— Нагорі немає нікого, — відповіла Анна-Стіна.

— Ти вважаєш, що лиштви падають самі собою? А по-моєму, такого не буває.

Тримаючи пістолета напоготові, чоловік почав поволі, обережно підійматися сходами.

Не тямлячись зі страху, Расмус поплазував назад, а почувши на сходах кроки, блискавично шаснув за квітчасту канапу. З усіх хованок, у які він ховався протягом свого життя, ця була найгірша. Канапа виявилась дуже поганим сховком, але іншого тут не було. І не було часу його шукати.

Расмусові залишалося тільки тихенько лежати й дослухатись до кроків, що наближалися сюди.

Він чув кожен крок, і йому здавалося, що на світі не було гіршого звуку. На коротку мить стало тихо, грабіжник спинився, прикидаючи, звідки можна чекати нападу, якщо нагорі є якийсь супротивник.

Ох, супротивник не був готовий до нападу! Він лежав за канапою і палко бажав опинитись якнайдалі звідти, бажав, щоб він був ніколи сюди не заходив, щоб з'явився Оскар і врятував його.

Але тепер навіть Оскар не міг йому допомогти.

Ось знов почулася та неприємна хода.