Расмус-волоцюга - Ліндгрен Астрід

Дуже погано було б, якби ми чкурнули саме тепер, коли в старої пропало намисто. Ні, ми поживемо в заїзді ще тиждень і нічим не зраджуватимемо себе, розумієш? Адже в Санде ми не були, розумієш, і сумління в нас чисте. Бо хто б залишився в заїзді за дві милі від Санде майже на два тижні, якби в нього не було чисте сумління, розумієш?

— Як не розуміти, — відповів Ліандер, — коли ти вже казав мені це щонайменше чотирнадцять разів. Але я волів би забрати гроші і вшитися, бо мені здається, що ми сидітимемо тут із чистим сумлінням, аж поки досидимося до того, що воно перестане бути чисте.

— Буде так, як я сказав, — мовив Лів. — Ми заберемо гроші в суботу вранці, спокійно виїдемо двогодинним поїздом, і жодній маруді не спаде безглузда думка запідозрити нас у крадіжці" намиста чи чогось іншого.

Почувся такий звук, наче вони витягли з підлоги кілька неприбитих дощок а потім тихий задоволений сміх Ліва.

— Приємно бачити таку величезну купу грошей. Хвилину тривала врочиста тиша, тоді він повів далі:

— Я вважаю, що намисто також варте тисяч п'яти-шести.

— А однаково я хотів би позбутися його, — сказав Ліандер. — У Санде нам добре повелося, а тут, з Анною-Стіною, ні. Можна зрозуміти, що тебе тягне до котроїсь зі своїх зраджених давніх наречених, але мати ділові стосунки з бабами — дурне діло.

— Ти так нервуєшся? — глузливо спитав Лів.

— Нервуюсь… Не подобається мені все це. Що буде, коли стара отямиться?

— Вона не отямиться. Надто вже вона довго прожила на світі.

— А якщо все-таки отямиться? І скаже, як було насправді, а ленсман притисне Анну-Стіну з тим її волоцюгою? Ніякий волоцюга тій дурепі не допоможе, бо коли ленсман довідається, що вона брехала, то не мине й п'яти хвилин, як він видушить із неї, хто ми. А тоді не мине й п'яти хвилин, як нам пришиють і Санде.

— Годі тобі, — сказав Лів. — Ти весь час торочиш про це, мені вже набридло. Анна-Стіна не в тім'я бита, щоб ти знав. Зрештою, стара вже не роззявить більше своєї пащі.

Ліандер щось невдоволено буркнув.

— І який же це гарний сховок на гроші, — сказав Лів. — Кращий, ніж ми б закопали їх у лісі. І знайти його легко, і таке місце, де не буває людей.

— Аби ти тільки не навідався сюди сам ще до суботи, — невдоволено мовив Ліандер.

Лів розсердився:

— Ти мені не довіряєш?

Ліандер засміявся сухуватим сміхом:

— Ти мені не довіряєш, сказала лисиця й відкусила курці голову. Чого ж, я так само тобі довіряю, як ти мені.

Расмус стискав Оскара за плече. Він уже не міг далі терпіти цей жах і напруження. Страшно, що були люди, які бажали іншим смерті, і страшно, що ці жорстокі грабіжники були так близько, за кілька метрів від них. Расмус хотів би опинитися далеко звідси, але частка його єства хотіла залишитись тут і поглянути, що станеться, частка його єства просто-таки палала шаленою жадобою пригод. Він натужив слух і почув, що грабіжники знов примостили дошки на місце, отже, сховали гроші. Але постривайте, хай-но ви лишень підете звідси!

— Може, ходімо вже, — мовив Ліандер.

— Ходімо, — відповів Лів.

Расмус полегшено відітхнув. Коли це раптом Лів сказав щось жахливе:

— Я тільки гляну, чи не знайду своєї люльки, яку забув минулого разу. Мені здається, що я поклав її на вікно всередині.

"Всередині" могло означати тільки одне: в кімнаті, де в кутку зіщулились Оскар із Расмусом. Расмус присунувся якнайближче до Оскара. Йому аж у голові паморочилося зі страху. Він відчував, як в Оскара напружилися м'язи рук і як той приготувався до бійки…

Та грабіжники мали пістолети… Оце вже, мабуть, прийшла їхня остання година!

До кімнати наблизилися швидкі кроки, двері відчинились, і по підлозі застрибало світло кишенькового ліхтарика. А посеред кімнати стояли Расмусові меблі! Але пучок світла швидко ковзнув по скриньці з-під цукру, грабіжник, видно, не побачив у ній нічого особливого. Він не крикнув з несподіванки, не здивувався. Та зараз крикне й здивується, коли помітить Оскара й Расмуса! Вони принишкли в кутку й чекали. М'язи на руках в Оскара ще дужче напружились. Та раптом…

— Ось твоя люлька, — почули вони Ліандерів голос із кухні. — Лежить на підвіконні.

Лів швидко обернувся. Небезпечний пучок світла згас, і грабіжник зник у дверях, так і не помітивши, що в кутку хтось лежить. Це було просто диво, бо ж навіть у найтемнішому кутку не залягала густа пітьма. Але той, хто шукав маленької люльки, мабуть, не помітив великих волоцюг.

— Ото сліпаки! — сказав Расмус, коли грабіжники пішли. Тепер, як вони зникли у вітряній ночі, він знов здобувся на слово.

— Ходімо, — мовив Оскар і витяг кишенькового ліхтарика. — Ходімо глянем на той чудовий сховок, його легко знайти. О господи, яке це буде цікаве видовище!

Вони кинулись до кухні. Расмус не тямився з хвилювання — він уявляв, що зараз побачить величезний скарб, цілу купу монет по п'ять ере.

Оскарів ліхтарик ковзав по голих дошках. Він оглядав кожну з них і пробував ногою, як вона прибита.

— Ось тут!

Нетерплячими руками він відсунув біля печі одну дошку, другу… Потім посвітив ліхтариком. Під ними була чотирикутна заглибина, а в ній — великий пакунок, загорнений У церату. Вони розгорнули її кінці.

— О! — вигукнув Расмус.

У цераті лежали одна повз одну барвисті пачки банкнот по сто і по тисячі крон, уся сума, яку мали виплатити робітникам на фабриці в Санде. В пачках не було жодного п'ятака, але Расмус бачив по зляканих Оскарових очах, що це також гроші.

— Невже на світі є стільки грошей? — мовив Оскар. — Я б не повірив, якби не побачив.

Намисто теж тут лежало — золотий ланцюжок, на який були нанизані великі зелені камінці. Це було найкраще з усього, що Расмус бачив у житті, але ж він не так багато й бачив. Він задоволено зітхнув:

— Подумати тільки, тепер пані Гедберг отримає назад своє намисто! Якщо вона жива…

Оскар перепустив намисто крізь пальці.

— Сподіваюся, що жива. Я ще маю надію заспівати їй пісню "Своя криничка в кожнім лісі". І вона дасть мені п'ятдесят ере.

— Завтра, — мовив Расмус, сяючи з радості, — завтра ми підемо до ленсмана з грішми й до пані Гедберг з намистом.

Оскар похитав головою.

— О ні, не підемо. Все треба робити хитро, сказала стара, витягаючи колючку пальцями ноги.

— То що ж нам робити? — спитав Расмус.

— Я більше не потикну носа в те осине гніздо з брехливими служницями, з гамором і метушнею, з дурними запитаннями: "Що ви робили в четвер?" Ні, ми все це переховаємо в інше місце, а ленсманові напишемо листа — "Будь ласка, заберіть гроші, а то пропадуть". А самі підемо собі далі, нехай ленсман без нас доводить справу до кінця, йому за це платять. Я не маю наміру бути йому за помічника.

Оскар узяв рюкзака й почав складати в нього пачки банкнот.

— Аби тільки не зустріти ленсмана, поки я нестиму на спині пів державного банку, а то застряну в буцегарні до кінця свого віку.

Він узяв намисто й жартома почепив його Расмусові на шию.

— Треба й тобі хоч раз у житті причепуритися. Тепер ти скидаєшся на царя Соломона в усій його пишноті.

Хоч, мабуть, у тебе на лиці трохи більше ластовиння, ніж у нього.

У світлі ліхтарика перед ним стояв цар Соломон із худими руками й ногами, але зі смарагдовим намистом на шиї.

— Так, і чуб у мене рівний, — сумно мовив Расмус. І шарпнув намисто, не хотів, щоб воно висіло в нього на шиї. Але виявилося, що його вже нема коли скидати. Бо вони знов почули голоси!

Розділ десятий

— Швидше! — прошепотів Оскар. — Швидше тікаймо звідси!

Вони кинулись до сіней. Та було пізно. Голоси вже лунали біля самої хати. Надвір вони вже не могли вийти.

— Швидше на горище!

Оскар штовхнув поперед себе Расмуса на вузенькі, стрімкі сходи, якими той недавно так весело вистрибував. Тепер він спотикався на них, наче хворий, і він справді був хворий зі страху перед тими, що тієї хвилини розчахнули вхідні двері й зайшли до темних сіней.

Оскар і Расмус завмерли на сходах. Вони боялися поворухнутися, боялися навіть дихнути, щоб не викрити себе.

Расмус із жахом дивився на дві темні тіні внизу, що обернули його життя в суцільний кошмар — ох, як він ненавидів їх!

— Ти таки правду кажеш, ніяких скриньок тут не було, коли ми приходили сюди останнього разу.

Це був голос Ліва — він саме відчинив двері до кухні.

— А однаково в тебе не вистачило глузду стривожитись, коли ти побачив у кімнаті цілий склад скриньок, — осудливо сказав Ліандер. — Міг би збагнути, що вони самі сюди не примандрували.

— Я зразу про це не подумав, — відповів Лів. — Сам знаєш, як часом буває — дивишся на щось і ніби його не бачиш. А тоді раз — і тобі тенькне: звідки, в біса, взялися ті скриньки?

— Дивишся й ніби не бачиш! У нашому ремеслі цього собі не можна дозволяти. Тепер нам треба забрати звідси гроші!

"Вони вже забрані", — подумав Расмус. Хоч як він боявся, проте відчув невимовну радість. Але та радість миттю згасла. Бо з кухні долинув сердитий крик — то кричав оскаженілий Лів:

— Швидше за ними! Вони не могли далеко втекти! Грабіжники кинулись до сіней. Тепер вони були такі люті, як собаки, натреновані на пошуки злочинців. Вони хотіли якнайшвидше опинитися надворі й шукати, шукати невідомого ворога, що забрав їхню здобич, щоб знищити його, коли знайдуть. Раптом посеред сіней Лів зупинився.

— Стривай! Спершу треба оглянути будинок, чи вони не поховалися десь тут. Унизу нікого немає. Та, може, є на горищі.

Лів почав підійматися сходами й нагнався просто на Оскарові кулаки. Він зойкнув і полетів назад, на руки Ліандерові. Расмус також зойкнув за широкою Оскаровою спиною. Зойкнув тому, що побачив, як Ліандер вихопив свого гидотного пістолета і крикнув з такою люттю, що в нього аж голос задрижав:

— Стій, ні кроку далі, а то я стрілятиму!

Тим часом Лів схопився на ноги, і світло його кишенькового ліхтарика ковзнуло по двох постатях на сходах. Він аж засопів, коли помітив царя Соломона у всій його пишноті.

— У того ірода на шиї намисто!

Грабіжники витріщилися на Расмуса, наче не могли повірити власним очам.

— Тікай, Расмусе! — крикнув Оскар. Широкоплечий, дужий, він затуляв собою вузькі сходи. — Тікай! — крикнув він громовим голосом.

І Расмус кинувся тікати. Немов пацюк, за яким женеться кіт, майнув зі сходів на маленьке горище, а звідти до комірчини, де вітер хряскав рамами вибитого вікна, аж виляски йшли.