Расмус-волоцюга - Ліндгрен Астрід

Ото було б добре, якби Оскар налупцював того мерзотника! Оскар дужий, як віл, багато дужчий за Ліандера. Але той мав страхітливого пістолета і, стоячи біля вікна, цілився ним в Оскара. Аби в нього не було пістолета…

Під вікном лежав клапоть старої дошки. Расмус, не усвідомлюючи до пуття, що робить, узяв її в руки. Він поводився наче вві сні, нічого не думав, просто взяв дошку, швидко підвівся і з усієї сили вдарив нею Ліандера по правій руці. Той крикнув з болю і злості, а пістолет, описавши гарну дугу, полетів на підлогу. Оскар, радісно заревівши, кинувся на Ліандера, і вони покотилися додолу. Расмус нажахано втупив у них очі. Він знервовано здригався й кусав нігті, бо, власне, ніколи не міг дивитися, як люди б'ються.

А тут Оскар з Ліандером билися, аж дрантя летіло. Ліандер теж був досить дужий. Вони перекидались на підлозі, стогнали, і кожен намагався дотягтися до пістолета.

Пістолет… Расмус стрепенувся. Пістолет! Ліандер нізащо не повинен заволодіти ним!

Расмус звівся на тремтячі ноги, що насилу несли його, і чимдуж подався до кухні. Там підлога аж гула. Супротивники перекидалися по ній так, що не було куди ступити, бо всюди заважали чиїсь руки та ноги. Он лежить пістолет, і Ліандер усе тягнеться до нього.

Расмус так підгилив ногою ту гидотну чорну цяцьку, що вона полетіла в куток. Тоді взяв її тремтячими пальцями, наче отруйну гадюку. Вона була така відразна, що він не міг тримати її в руці. І не міг дивитися, як супротивники качалися й билися на підлозі, не міг слухати, як вони стогнали.

Він вибіг надвір, тримаючи пучками пістолета. Його нудило, але він не мав часу блювати. Він стояв, тихо схлипуючи, й дивився, як вітер шарпав віття беріз. За островами в морі саме зійшло сонце, і його відблиски вигравали на хвилях. Чайки вже теж прокинулися. Вони літали над сірим виселком і кричали так, наче й самі чогось боялися. Та боявся лише Расмус. І був такий стомлений, що хотів би лягти й заснути навіки. І ще одного хотів би.

Позбутися пістолета. І, далі хлипаючи, Расмус побрався через прибережне каміння. Вітер так налітав на нього, що він насилу тримався на ногах. Та нарешті він досяг найкращого купального місця переселенців до Мінесоти. Гидливо скривившись, він глянув на пістолета і шпурнув його в зеленаву воду.

Не встиг Расмус спекатись пістолета, як подумав, що, мабуть, зробив дурницю. Може, Оскарові для захисту не завадила б зброя. Та було вже пізно. Пістолет лежав на двадцятиметровій глибині серед морської риби й лежатиме там довіку.

Він знов переліз через прибережне каміння й побачив, що назустріч йому йде Оскар у пошарпаному одязі, розпатланий, проте з рюкзаком на спині, з суворим і водночас задоволеним виразом на обличчі. Коли Расмус побачив Оскара, йому ще дужче захотілося плакати, але він зробив зусилля над собою, проковтнув клубок, що підступав йому до горла.

— Ходімо звідси, — сказав Оскар.

— А Ліандер? — спитав Расмус.

— Ліандер трохи задрімав у кухні. А де Лів?

— Я замкнув його в льоху, — стомлено сказав Расмус. Оскар глянув на хлопця, і обличчя його розпливлося в усмішці.

— Ну й молодець! І ти не боявся?

— Ні, я страшенно боявся, — мовив Расмус і заплакав. — Лів скоро вилізе, бо двері в тому льоху геть трухляві.

— А де ти дів пістолета? — спитав Оскар.

— Викинув у море, — відповів хлопець і ще дужче заплакав.

Оскар розгнівається на нього, бо йому потрібен буде пістолет, коли Лів вилізе з льоху.

Та Оскар не розгнівався, лише кивнув головою і мовив:

— Добре так, як є, сказав той, у кого загорівся чуб. Ми з тобою не стрільці. А тепер найкраще буде, як ми наддамо ходи і вшиємося звідси.

Расмус зітхнув. Він не мав сили наддавати ходи. Не мав сили ні на що. Він благально глянув на Оскара і сказав:

— Я маю силу тільки на одне, Оскаре. Лягти і спати!

Розділ одинадцятий

Він знов був у притулку, зараз прийде панна Шуліка й загадає йому нарвати кропиви. Бо його збудило куряче сокоріння, знайоме, безглузде сокоріння дурних курок, на яких він так лютував.

Расмус обережно розплющив очі. Атож, біля нього щось дзьобали дві старі курки. Але не білі вестергазькі леггорни, а якісь дрібні й строкаті. І лежав він на підлозі в незнайомій кімнаті. В ній була відкрита піч, а перед піччю сидів Оскар і пив каву разом із маленькою сивою бабусею в смугастому фартусі. Вони наливали кави в блюдця, дмухали на неї, пили й балакали.

— Так, шкода мені тебе, вічно ти волочишся дорогами, — лагідно мовила стара. — І однаково не попадеш до раю.

— Е, ви, Манюня Саро, все плутаєте, — відповів Оскар. — Думаєте, що самі попадете до раю тому, що вічно сидите вдома й тримаєтесь за свою піч? Вам також може не пощастити.

Стара засунула шматочок цукру в беззубий рот і розважно кивнула головою.

— Побачиш, — мовила вона. — Побачиш, як воно буде. Расмус ворухнувся. Хотів, щоб Оскар помітив, що він прокинувся. Проте перша помітила його стара жінка.

— Може, й ти хочеш чашку кави? — спитала вона, глянувши на нього добрими щирими очима. — Чашку кави і шматок хліба. Тобі треба ще не один буханець з'їсти, поки ти виростеш.

Оскар засміявся.

— Скажу вам, Манюня Саро, що він молодець. Що правда, те правда. Але трохи хліба йому не завадить.

І зненацька Расмус усе згадав. Згадав, як добре він тримався цілу довгу ніч, у нього й досі через це все боліло.

Але він не міг згадати, як опинився в кімнаті Манюньої Сари. Йому тільки невиразно мрілося, що Оскар ніс його на руках і що над ними літали й кричали чайки.

Він озирнувся по кімнаті, по якій походжали кури так, наче мали її за своє житло. То була вбога, забита мотлохом, брудна кімната, але як приємно було в ній лежати! Бо на жару стояв триногий кавник, а біля нього сидів Оскар і спокійно сміявся.

Манюня Сара подала Расмусові кави в блакитному кухлику без вушка. Потім узяла ножа й відрізала велику скибку житнього хліба.

— Масла дістанеш іншим разом, бо в мене його немає.

Расмус узяв скибку. Хліб був глевкий, із темним закальцем, але Расмусові подобався й такий хліб, аби був. Він умочав його в каву і їв з великим смаком.

— Манюня Сара добра до волоцюг, — сказав Оскар. — А тому напевне попаде до раю.

Стара кивнула головою.

— Хоч тепер головне ленсман, — повів далі Оскар. — Добре було б, якби ви якнайшвидше пішли до нього з листом.

Манюня Сара заклопотано почухала потилицю. Її голова скидалася на моташку білої вовни.

— Але розмовляти з ним я не буду, — боязко мовила і вона. — І словом не озвуся. Тільки віддам листа й піду. '" А то він почне вимагати, щоб я перебиралася до притулку для старих.

Оскар заспокійливо поплескав її по плечі.

— Не озивайтеся і словом. Тільки віддайте листа, та й годі. Принаймні буде якась надія.

Та Манюню Сару його слова, здавалося, не заспокоїли. Вона була мов дитина, що боялася якоїсь невідомої небезпеки.

— Мені не хочеться йти. Але піду, бо треба бути доброю до бідних, каже священик. А ти бідний.

Оскар засміявся, йому вочевидь сподобалося, що він бідний.

— Ох-ох-ох, Манюня Саро, до мене треба бути доброю. Бо я бідний, як церковна миша.

Манюня Сара заклопотано похитала головою.

— Мені спершу треба нагодувати курей, — мовила вона.

— Ох-ох-ох, будьте добрі й до курей, — сказав Оскар. Стара покликала своїх строкатих курей і зникла з ними за дверима.

Оскар глянув на Расмуса, що сидів долі на своїй убогій постелі й допивав каву.

— Тобі подають каву в ліжко, наче великому панові, — сказав Оскар. — А зараз ти побачиш, що я зробив, поки ти давав хропака. Я написав ленсманові цілий роман.

Він витяг з кишені камізельки списаний аркуш паперу, що коштував йому мозольної праці, й подав Расмусові.

— Я маю прочитати його? — спитав хлопець.

— Так, будь ласка, — відповів Оскар.

Расмус узяв папір і почав читати. Оскар справді писав не дуже гарно, трішечки гірше за нього самого.

"Я нічого ни зробив, я нивинний як наречена. Ні я ни зробив того що думає ленсман той справунок у Санде залагодили два дженджики які там були а звуться вони Лів і Ліандер вони зупинилися в заїзді якщо ни втикли і в старої Гедбержихи теж були вони, хоч служниця бреше на мене, а я ни робив нічого я нивинний як наречена. Але це я стояв надворі і співав Своя криничка в кожнім лісі. Запитайте пані Гедберг коли вона жива але вона нижива бо якби була жива то її відправила б на той світ Анастіна, тож думаю що вона нижива бо ті люди ни мають серця в грудях. Але намисто я забрав і гроші теж такої купи грошей я ще ніколи не бачив прочитайте тепер папірець що я додаю де я сховав їх і забиріть їх звідти а то вони пропадуть. З листом прийде Манюня Сара я боюся сам бо ніхто ни вірить волоцюзі а я йду далі в мандри бо я ВІЛЬНИЙ бо я нивинний як наричена бо нічого ни зробив.

Вітання від Райського Оскара.

Ни залишайте Аннустіну саму з пані Гедберг".

Расмус згорнув папір і віддав назад Оскарові.

— А де ви сховали гроші? — спитав він.

— У потаємному місці, — відповів той, — але не питай мене де. Ти молодець, проте я не хочу вплутувати тебе в це діло більше, ніж треба. Іншим разом дізнаєшся. А ленсманові я на цьому папірці, що додаю до листа, написав де.

"Усе іншим разом — і дізнаюся, де гроші, і дістану масла до хліба", — подумав Расмус.

-Вони розташувалися на узбіччі пагорка за хатиною Манюньої Сари. Оскар не хотів вирушати в дорогу, не переконавшись, що ленсман справді отримав листа. Та Манюня Сара барилась — її не було вже чотири години, і Оскар почав непокоїтися.

— От бісова яга! Нікудишній із неї листоноша, — лаявся він. — Ніколи не знаєш, що їй може стрілити в голову.

Але Расмусові було приємно відпочивати на пагорку. Він ще трохи поспав, і вони ще трохи попоїли. Сонце пригрівало, пахло живицею з сосон, що захищали хатину Манюньої Сари від лютих вітрів, а білий кіт старої підійшов і почав ласкаво тертися об нього. Ні, Расмусові тут було гарно лежати.

Побачивши кота, він пригадав свій сон. Йому снилося, що в нього є кошеня, хоч те кошеня було чорне, таке самісіньке, як у пані Гедберг. Ціле своє життя Расмус мріяв мати якусь тваринку, і Гуннар також мріяв, вони часто говорили про це. Але в притулку жодна дитина не мала ніякої тварини, хіба що воші в голові, казав Гуннар. Зрештою, і вошей не можна було мати, бо тоді на тебе налітала панна Шуліка з густим гребінцем.

Але тепер, на пагорку за хатиною Манюньої Сари, йому приснилося чорне кошеня, і то було його власне кошеня.