Расмус-волоцюга - Ліндгрен Астрід

Добре йому, він міг іти скільки завгодно й не втомлювався.

— Завжди знайдеться якесь місце, де можна переспати, — безтурботно відповів він.

— Де я вже тільки не спав, відколи втік з притулку, — сказав Расмус. — Дві ночі в повітках, одну на підлозі в порожній хаті, а тоді в Манюньої Сари, і ще одну в ленсмана. Цікаво, де мені сьогодні доведеться спати. І добре, що не знаєш цього заздалегідь, бо якби знав, то не було б так цікаво.

— Ох-ох-ох, — зітхнув Оскар.

Расмус замріяно дивився на червонясте надвечірнє небо.

— І цікаво, де я спатиму всі інші ночі у своєму житті.

— Ох-ох-ох, — знову зітхнув Оскар.

На якусь хвилину вони замовкли. Вони йшли путівцем, що вився через пагорки з луками, і його перетинали багато воріт.

— Сьогодні я вже відчиняю шістнадцяті ворота, — сказав Расмус. — Я їх рахував. А он іще одні, але вони вже відчинені.

— Так, на цій дорозі багато воріт, — сказав Оскар.

— А звідки ви знаєте? Ви вже сюдою ходили раніше?

— Ходив, і не раз, — відповів Оскар.

Вони зайшли у ворота. На стовпці була прибита табличка з написом. Расмус зупинився і прочитав:

"Чемний ворота завжди зачиняє, а як іде ледащо, то так їх лишає".

— Видно, останній цими воротами йшов якийсь ледащо, — сказав Оскар. — Ходімо, сядемо тут і трохи помилуємося природою.

Зразу за воротами починалася невеличка лука з м'якою, зеленою травою і безліччю квіток. Расмус старанно зачинив за собою ворота, бо не хотів бути таким, як той ледащо. Тим часом Оскар уже розташувався серед дзвіночків і стокроток. Расмус упав на траву поряд із ним. Приємно було дати спочинок стомленим ногам.

— Якби я був коровою, то спинився б на цій луці й нізащо звідси не пішов би, — сказав Оскар. Він почухав потилицю й додав: — Дивно, що людина ніяк не всидить на місці, все її кудись тягне. А однаково ж, хоч би де вона опинилася, всюди буде те саме. Трава і квітки, дерева й небо, ліс і сонце, місяць і оселі, які люди собі збудували. Таки справді дивно, що людині не сидиться на одному місці.

— Так, хоч мандрувати теж приємно, — мовив Расмус. — Принаймні влітку. Але, звичайно, взимку добре мати хату.

— Так, узимку на ногах наростають мозолі, тоді краще сидіти в хаті.

Здалеку почулося торохтіння підводи й цокіт копит, тому Расмус швиденько схопився й відчинив ворота. Хтозна, може, йому дадуть за це кілька ере.

Скоро з'явився й повіз. Він мав двоє сидінь, переднє й заднє, і тільки на передньому сидів якийсь чоловік.

— Це їде Нільсон із Кам'яного хутора, — сказав Оскар. — Чудовий господар.

Расмус притримав ворота й низько вклонився, коли господар Кам'яного хутора проїздив їх.

— Ти ба, який чемний воротар, — мовив господар, спиняючи коней. Він помітив Оскара, що сидів у траві при дорозі, й додав: — Кого я бачу! Об'явився Оскар. Та й пора вже!

Оскар кивнув головою.

— Авжеж, об'явився. Можна трохи під'їхати?

— Певне, що можна, — відповів господар.

Оскар і Расмус швидко вилізли на заднє сидіння, і повіз рушив далі.

— Тобі належить воротарська платня, — сказав господар і дав Расмусові п'ять ере.

Расмус засяяв. Диво дивне, як до нього котяться п'ятаки, відколи він знайшов перший коло льодівні.

Він нишком подивився на господаря Кам'яного хутора. На вигляд добрий чоловік, і не старий, обличчя засмагле, а очі сині, як небо.

— Де ти знайшов цього героя, Оскаре? — спитав господар, показуючи пальцем через плече на Расмуса.

— Підібрав на дорозі, — відповів Оскар. — Він поки що мандрує зі мною.

— Хіба він не має батька й матері, які б його виховували?

— Не має, бідолашний хлопчина.

Расмус сидів і вперто дивився на захід сонця. Йому було ніяково, що чоловіки балакають про нього, а він слухає.

— Якщо ви хочете знати все, то хлопець утік із сирітського притулку. І тепер шукає когось, хто б захотів його взяти.

Господар Кам'яного хутора кивнув головою.

— Ага, то це, мабуть, той хлопчик із Вестергаги, про якого вчора писали в газеті.

Він обернувся і глянув Расмусові просто в обличчя лагідними очима.

— А чого ти втік із притулку?

Расмус і далі дивився на захід сонця й нічого не відповів. Та коли господар запитав удруге, він тихо сказав:

— Я не хочу там бути.

Мабуть, господаря Кам'яного хутора вдовольнило таке пояснення, бо він більше нічого не спитав.

Путівець звивався, робив коліна, спинався на пагорки, і його перетинали ще багато воріт, які Расмус, не чекаючи, щоб йому загадали, відчиняв. Нарешті вони під'їхали до високого пагорба, такого стрімкого, що Оскар із Расмусом пожаліли коней. Вони злізли й пішли поряд із повозом.

— Скоро ми будемо на Кам'яному хуторі, — сказав Оскар.

І справді, коли вони вибралися на пагорб, то побачили перед собою будівлі. Хутір стояв на узгір'ї. Гарні червоні будівлі, які освітлювало надвечірнє сонце, здавалися затишними й гостинними.

— А не можна спитати, чи нам не дозволять переночувати тут? — прошепотів Расмус Оскарові.

Та коли вони доїхали до роздоріжжя, господар Кам'яного хутора сам спитав:

— Може, заїдете й перекусите?

— Ти хочеш, Расмусе? — жартівливо спитав Оскар.

— Так, дякую, — швидко відповів Расмус.

Бо Оскар навчив його, що не можна казати "ні", як їх запрошують їсти, бо не відомо, коли знов трапиться така нагода.

— Думаю, що буде не тільки їжа, — сказав Оскар і глянув на господаря, — а й повчання?

Але господар нічого не відповів йому.

А невдовзі вони вже сиділи біля великого відкидного столу в хутірській кухні і їли разом з господарем замішений на свинячій крові хліб із салом. Расмусові господиня принесла молока й дала звичайного хліба, товсто намастивши його маслом. Вона засміялась і сказала:

— Це найменший волоцюга, який сидів у моїй кухні, а їх тут сиділо багато.

Расмусові вона сподобалася. У неї були біляві кучеряві коси і вродливе обличчя, поважне й ласкаве.

Расмус їв і слухав, як Оскар розповідав про Ліва й Ліандера та про намисто пані Гедберг.

— Днями про це буде в газеті, — гордо сказав Оскар. — І ви зможете прочитати про мене й про Расмуса. Він таки герой.

Пані Нільсон сиділа й дивилася на Расмуса. Дивилася так довго, що йому стало ніяково, і він відвернувся.

— Сердешна дитина, — мовила вона. — Тобі було погано У Вестергазі?

Расмус дивився в тарілку й мовчав.

— Ай справді, як там у тій Вестергазі? — знов спитала пані Нільсон. — Ми вже не раз думали поїхати туди і взяти собі вихованця, але так і не поїхали. Взимку вже були зібралися, та в мене почала дуже боліти рука.

— Так, усе не виходило, — озвався і її чоловік. Расмус підвів очі від тарілки й глянув на пані Нільсон.

— Ви, звичайно, хочете дівчину? — несміливо спитав він.

Господиня всміхнулася.

— Ні, ми думали про хлопця. Бо ж у нас хутір, а своїх дітей нема, то не буде кому потім доглянути госпот дарство.

— Атож, ми думали взяти хлопця, — сказав господар.

— Кучерявого? — спитав Расмус.

Пані Нільсон вражено глянула на нього й засміялася.

— Так, а як ти вгадав? Я собі уявляла кучерявого хлопчика. Справді такого уявляла.

Расмус кивнув головою.

— Розумію, — тільки й сказав він і заходився завзято розжовувати шкірки з сала.

— Хоч може бути й інший чуб, ради бога, — сказав господар і жартома скуйовдив Расмусові рівні патли.

— Авжеж, далебі не в чубові діло, — підхопив Оскар. — Бувши вами, я б узяв собі цього героя Расмуса з рівним чубом. Звичайно, якщо він хоче.

Пані Нільсон усміхнулася до хлопця:

— Ти хотів би?

У Расмуса в грудях щось тьохнуло — невже вони хочуть його! Невже справді є хтось на світі, що хоче його!

"Ти хотів би?" — спитала ця вродлива жінка, ніби про звичайну річ. Ще б пак! Адже вони обоє гарні, Нільсон і його дружина, і напевне багаті. Кухня в них така затишна, з мідяними тарелями на стінах і ганчір'яними хідниками домашнього ткання на підлозі, хата велика, з багатьма кімнатами, вони мають дві служниці й велику червону клуню. Певне, що вони багаті.

Багаті, добрі і гарні… і хочуть його взяти!

— Побудь тут кілька днів, і побачимо, чи ми вживемося разом, — сказав господар. — Таке, мабуть, не вирішують за одну мить.

— Я вже вирішив, що хотів би, — несміливо сказав Расмус.

— Атож! — підхопив Оскар. — Кращого хлопця ви не знайдете.

Пані Нільсон поважно глянула на Расмуса і сказала:

— Так, мені здається, що я любитиму його.

Потім вона дала їм на веранді кави, і Расмус залишився з Оскаром наодинці. Аж тепер він збагнув, що мусить розлучитися з ним, і на груди йому ніби навалився камінь.

— Оскаре, — мовив він, — ви вважаєте, що мені треба тут залишитися?

— Звичайно, треба. Кращого місця ти ніколи не знайдеш.

Расмус притих. Десь у глибині душі він сподівався, що той скаже інше… скаже, що не може розлучитися з ним… що, на його думку, вони мають бути разом. Але Оскар цього не сказав. Та й зрозуміло, адже такий хлопець — тягар для того, хто мандрує дорогами.

— Тепер, коли мене не буде, ви зможете йти багато швидше, — сказав Расмус тремтячим голосом. — Зможете долати в день ого скільки миль…

— Певне, що зможу, — погодився Оскар. — Та милі більш-менш усі однакові, тож байдуже, скільки їх пройдеш.

Расмус зітхнув.

— Сподіваюся, що тепер, коли я лишуся тут, вам уже не трапляться злодії.

— А не трапляться, їх багато й не буває. І я їх обминатиму десятою дорогою.

Расмус трохи помовчав.

— Ви сьогодні спатимете самі, — врешті сказав він. Оскар узяв його руки у свої.

— Сам… і старому Оскарові буде не легко. Але мене втішатиме те, що ти спатимеш в охайній кімнатці на хуторі і цієї ночі, і кожної наступної протягом свого життя і що тобі не доведеться терпіти голод і холод на дорогах.

Расмус проковтнув клубок у горлі.

— Подумати тільки, що ми вже ніколи не побачимося з вами.

Оскар і далі не відпускав його рук.

— Ну звичайно, ми бачитимемось. Одного чудового вечора, коли ти сидітимеш у кухні і вечерятимеш із батьком і матір'ю, у двері хтось постукає і перед тобою з'явиться справжня божа зозуля. І скаже: "Можна мені переночувати на сіні у вашій клуні?" І ти, наїдений, гладкий і радісний, відповіси: "Аякже, можна, Оскаре". Хіба нам не буде обом приємно?

Расмуса ці його слова не вельми втішили. На очі йому набігли сльози. А тим часом Оскар повів далі:

— А втім, побачиш, що я приходитиму сюди частіше, ніж ти думаєш. Я обіцяю, що ми побачимося.

— Це ви твердо кажете, Оскаре?

— Твердо, як "амінь" у церкві. А уяви собі, як тобі буде цікаво серед коней, корів, телят і свиней, які тут є.

— А як ви думаєте, на хуторі є якийсь кіт? — спитав Рас мус.

Пані Нільсон, що вийшла на веранду забрати тацю, почула його запитання і сказала:

— Ні, кота немає, бо я їх не зношу.