Расмус-волоцюга - Ліндгрен Астрід

Навколо них не було вже орендарських хат, тільки самий ліс. Крізь високі, стрункі ялини пробивалося сонце й освітлювало зелений мох на землі й рожеві дзвоники, що росли! тут і славили чудовий літній день.

— Ми йдемо лісами Кам'яного хутора, — сказав Оскар. — Усіма цими деревами ти міг би володіти насправді.

— Але я хочу краще бути з вами, — відповів Расмус і віддано глянув на Оскара.

Оскар подивився на нього. Босий, покусаний комарами, худий і нестрижений, в латаних штанях і смугастій блакитній сорочці, яку давно треба було б випрати, але веселий — одне слово, волоцюга з голови до п'ят.

— То я скажу тобі одну річ, — мовив Оскар. — Я також хочу бути з тобою.

Расмус почервонів і промовчав. Це вперше Оскар сказав, що хоче бути з ним. Тілові його стало ще приємніше, він брів калюжами й відчував, що здатен пройти скільки завгодно миль.

Скоро ліс скінчився, і дорога лагідними закрутами почала спускатися до озера. На березі озера була розташована орендарська садиба — така сама сіра хатина, як усі інші, з кількома яблунями на подвір'ї і поганенькою огорожею навколо.

Оскар зупинився біля воріт.

— Авжеж, ми й хатами володіємо. Тільки треба на якійсь спинитися. Десь на такій, як ця. Давай вирішимо, що вона наша.

Він відчинив ворота. Расмус засміявся.

— Які ви смішні, Оскаре! Невже ми тут співатимемо?

— Ні, думаю, що тут нам навряд чи доведеться співати.

Проте він пішов до хати, і Расмус подався за ним.

Аж тепер він побачив, що на подвір'ї стоїть жінка й розвішує білизну. Вона стояла до них спиною і розвішувала рушники та іншу білизну на мотузці, натягненій між двома яблунями.

— Мартіно, — сказав Оскар.

Жінка обернулася. В неї було широке обличчя з грубими рисами, що прибрало сердитого виразу, коли жінка побачила Оскара.

— Ага ти з'явився, — сказала вона.

Расмус спинився на кілька кроків від них. Видно, Оскар, знав цю жінку, проте вона була аж ніяк не ласкава до нього, просто-таки сердита. Аж ось вона показала на Расмуса і спитала:

— Кого це ти привів із собою?

Оскар підбадьорливо глянув на Расмуса.

— А це я, мандруючи, придбав собі дорогою хлопця. Але він такий малий, що майже непомітний. Звати його…

Жінка й далі була сердита, і Расмус нетерпляче чекав, коли вже вони з Оскаром підуть звідси.

— Як ти тут жила, поки мене не було? — боязко спитав Оскар.

— А як тобі здається? — відповіла жінка. — Тяжко працювала, боролася зі злиднями і скрутою, а тобі лише одне на думці: піти собі й волочитися десь дорогами.

— Ти дуже сердита на мене, Мартіно? — покірно спитав Оскар.

— А сердита, — відповіла жінка. — Така сердита, що оце кинулася б на тебе з кулаками…

Вона замовкла. А тоді зробила щось зовсім несподіване. Обняла Оскара за шию і, сміючись, сказала:

— Так, я сердита. Але, господи святий, яка я рада, що ти знов удома!

Расмус стояв спантеличений і нічогісінько не розумів. Невже Оскар тут мешкав? Невже справді було таке місце, де він мешкав? Він зроду не сподівався такого. Оскар мандрував собі день за днем, і влітку, і взимку. Оскар ніде не мешкав. Але якщо це все-таки його домівка, то хто така Мартіна? Може, він одружений з цією жінкою? Расмус стояв біля яблуні й намагався стулити все це докупи. З його серця зникло радісне почуття. Він раптом став дуже самітний.

Оскар і Мартіна стоять собі, дивляться одне на одне й пересміхаються. Так, ніби Расмуса й нема поряд. Вони забули про нього.

Раптом Мартіна кинула Оскара й підійшла до Расмуса. Вона стала перед ним, узявши руки в боки, велика, широка в плечах, майже як Оскар. Вираз обличчя в неї тепер був ласкавий, веселий і хитруватий. Вона сміялася з Расмуса, але добрим сміхом, так, немов бачила в ньому щось кумедне.

— Отже, ти, мандруючи, придбав собі дорогою хлопця, Оскаре, — мовила Мартіна, розглядаючи Расмуса з ніг до голови.

— Так, чудного хлопця — уяви собі, він хоче мати за батька волоцюгу. Воліє, щоб його батьком був я, а не Нільсон із Кам'яного хутора. Що ти на це скажеш?

— Якщо хлопець хоче тебе за батька, то він не дуже мудрий, — відповіла Мартіна.

— Так, щира правда. Та якщо ти станеш йому за матір, він не знатиме лиха.

— Це для мене велика несподіванка, — мовила Мартіна. — Зрештою, твої шаленства, Оскаре, завжди несподівані. А що, в хлопця немає батьків?

— Ні, тільки ти і я, інших немає.

Мартіна взяла Расмуса за підборіддя, підвела його обличчя так, щоб можна було глянути йому в очі, й довго, прискіпливо дивилася в них.

— Ти хочеш лишитися в нас? Хочеш?

І Расмус тієї миті відчув, що хоче саме цього. Хоче мешкати в Оскара й Мартіни в сірій хатині біля озера. Оскар і Мартіна не гарні й не багаті, в Мартіни немає блакитного капелюшка з перами, та однаково він хоче мешкати в них.

— А ви хіба хотіли б мати хлопця з рівним чубом? — несміливо спитав він.

Мартіна обняла його, і він відчув на собі її руки. Ніхто його не обіймав відтоді, як йому стріляло у вусі й він сидів на колінах у панни Шуліки. Руки в Мартіни були тверді й дужі, але якісь приємні, навіть приємніші, ніж у панни Шуліки.

— Чи я хотіла б мати хлопця з рівним чубом? — перепитала, сміючись, Мартіна. — Уяви собі, що так. Не хочу кучерявої дитини, коли в мене самої коси рівні, як дріт. Досить із мене в родині одного кучерявого, — додала вона і скоса глянула на Оскара.

— Нам або потрібен хлопчик з рівним чубом, або не треба ніякого, — мовив Оскар. — Ми з Мартіною завжди так казали.

Очі в Расмуса спалахнули, і все обличчя засяяло.

— Расмусе, — мовив Оскар, — ти бачиш цього котиська?

Расмус прискочив до Оскара, сів біля нього на поріг, погладив кошеня, потім узяв його на руки й пригорнув до себе.

— Воно таке саме, як мені снилося, — мовив він.

— Оце й буде твоє кошеня, — сказав Оскар. — Уяви собі, Мартіно, ми з Расмусом склали пісеньку про кошеня, що їсть бульбу з оселедцем.

— Бульба й оселедці в мене якраз стоять на плиті, хочете? — спитала Мартіна.

Оскар кивнув головою.

— Звичайно, хочемо, — мовив він, а тоді на весь голос заспівав: — "Бо хоч вір, хоч не вір, кошеня — такий звір, що їсть саме бульбу з оселедцем".

Потім обняв Расмуса за шию і сказав:

— Ну, заходьмо.

Може, Расмус колись народився в такій сірій орендарській хатині, може, перше, що він побачив у житті, й була така вбога кухня з чистою, вишуруваною підлогою, розсувною канапою, складаним столом і калачиками на вікнах? Може, саме тому він відчув себе так, ніби прийшов додому, коли переступив високий поріг, стоптаний багатьма ногами?

Він сидів з Оскаром і Мартіною біля столу і їв бульбу з оселедцем. На серці в нього було тепло, адже він прийшов додому. Мартіна жваво балакала й голосно сміялася, ніхто б не повірив, що це була та сама жінка, яка спершу мала такий сердитий вигляд. Біля неї просто не можна було ніяковіти, бо вона розмовляла з тобою, хотів ти цього чи ні. Але не так, як інколи з тобою розмовляють дорослі люди — аби тільки показати свою чемність. Мартіна розмовляла з тобою тому, що сама вважала ту розмову приємною.

— Який жах, — мовила вона, коли Оскар із Расмусом розповіли їй про Ліва й Ліандера. — Хотіла б я поговорити з тими негідниками.

— Ну, вони своє отримають, — сказав Оскар. — Але я знаю, з ким тобі треба поговорити. Доведеться тобі піти в управу і сказати, що Расмус лишиться в нас. Я не вмію розмовляти з урядовцями, то мені дарма й іти туди, бо вони тільки спитали б: "Що ти, Оскаре, робив у четвер?"

— Я б також хотіла знати це, — мовила Мартіна. — Мені цікаво, що ти робив у четвер, коли я до одинадцятої години вечора гнула спину у священиковій пральні.

І, нарізаючи їм хліба й накладаючи оселедців, Мартіна почала жалітися на свою долю. Мовляв, дуже важко жити на світі, коли в тебе чоловік — такий ледар, як Оскар.

— Розумієш, Расмусе, як у мене стає на душі, коли я прокидаюся вранці і ні з того ні з цього бачу, що Оскара нема, лише в кухні лежить записка: "Я знов подався в мандри". Лише папірець із повідомленням, що він "знов подався в мандри". Що ти на це скажеш?

Не видно було, щоб Оскар ображався. Він їв усмак бульбу з оселедцем і задоволено проказував:

— Лай мене, Мартіно, лай дужче.

— Не знаю, що ще придумати, коли я вже сказала "ледар", — відповіла Мартіна.

Расмус узявся захищати Оскара.

— Оскар не справжній ледар. Він сказав мені, що не хоче працювати день у день. Зате коли хоче працювати, то йому нема спину.

Мартіна кивнула головою.

— Так, це правда. Знаєш, Оскаре, що недавно сказав Нільсон із Кам'яного хутора? Сказав: "Оскар — мій найкращий орендар, якщо тільки він хоче працювати".

— Саме тепер я хочу працювати, — відповів Оскар. — І проситиму бога, щоб він відібрав у мене потяг до мандрів, а натомість дав трохи запалу до орендарської праці. — Він глянув на Расмуса й хитро додав: — Хоч другого літа ми з Расмусом зробимо один тур.

Расмус глянув на нього захопленими очима. Як гарно мати за батька волоцюгу, як гарно мати за батька справжню божу зозулю!

— Один день ми побудемо всі вдома. Ти полагодиш огорожу й підгорнеш картоплю. А післязавтра підеш на Кам'яний хутір возити сіно.

Оскар кивнув головою.

— Так, я вже знаю, Нільсон казав мені. Але завтра ми з Расмусом раненько підемо вудити окунів. У мене є на озері старий дуб, ми його візьмемо й попливемо туди, де водяться окуні. Ти любиш ловити рибу?

— Я ще ніколи не ловив її, — признався Расмус.

— Ну, то вже пора спробувати, — сказав Оскар. Так, гарно мати за батька волоцюгу. І за матір Марті.

І взагалі гарно мати батька й матір, він же казав Гуннарові, що сам піде й пошукає, чи хтось не захоче взяти його.

Гуннар! Расмуса немов блискавка вдарила. Навіть шматок оселедця застряг йому в горлі від несподіваної думки.

Якщо Гуннар справді опиниться на Кам'яному хуторі то це ж буде хтозна-як добре — тоді він зможе бачитись з ним. Через ліс туди не більше як півмилі, він зможе піти з Оскаром, коли той працюватиме на хуторі. Зможе поглянути на Гуннарових цуценят. І, мабуть, Гунна{ зможе часом вудити з ними окунів.

— Авжеж, — сказав Оскар, коли Расмус спитав його про це. — Нехай Гуннар приходить і вудить з нами окунів.

— І подивиться на моє кошеня, — сказав Расмус. Оскар кивнув головою.

Авжеж, нехай подивиться й на твоє кошеня. Рас мус не міг усидіти на одному місці. Хіба всидиш, коли тебе переповнює щастя?

— А знаєте, у Вестергазькому притулку не можна було мати нічого живого, крім вошей у голові.

Мартіна засміялася.

— І тут вошей не можна мати.