Расмус-волоцюга - Ліндгрен Астрід

Навіть найпоганіші, найбешкетливіші і найнеслухняніші з них не кидали надії, що одного чудового дня приїде хтось такий, що з якоїсь незрозумілої причини вибере саме його чи її. Не в наймити чи служниці, щоб попихати ними, а візьме собі за дитину. Мати власних батьків! Діти з притулку не могли уявити собі більшого щастя на світі, ніж це. Не всі з них відверто признавалися в цій своїй безнадійній мрії. Але Расмус, якому було тільки десять років, ще не вмів прикидатися байдужим.

— А що, як вони виберуть мене? — схвильовано сказав він. — О, якби вони захотіли взяти мене!

— Ет, не сподівайся, — відповів Гуннар. — Вони завжди беруть кучерявих дівчаток.

Расмусів радісний запал згас, на обличчі в нього проступило глибоке розчарування. Він благально звів на Гуннара посумнілі очі.

— Ти зовсім не віриш, що хтось захотів би взяти хлопчика з рівним чубом?

— Кажу ж тобі, що вони беруть кучерявих .дівчаток. Сам Гуннар був негарний, кирпатий хлопчик з таким чубом, як козяча вовна, і свої надії здобути батька й матір тримав у глибокій таємниці. Ніхто б, дивлячись на нього, не помітив, що його бодай трохи цікавить те, що має відбутися завтра.

Коли через годину Расмус лежав у своєму вузенькому ліжечку поряд із Гуннаровим у спальні для хлопців, він згадав, що й досі не розповів товаришеві про черепашку і п'ять ере. Він перехилився через край ліжка і прошепотів:

— Слухай, Гуннаре, сьогодні сталося стільки дивовиж!

— Яких дивовиж? — спитав Гуннар.

— Я знайшов п'ять ере й гарну, дуже гарну черепашку, але нікому не кажи про це.

— Можна мені поглянути? — пошепки попросив Гуннар, — Ходімо до вікна, щоб видно було.

Вони в самих сорочках, босоніж підійшли до вікна, Расмус при світлі літньої ночі показав свої скарби, обережно, щоб, крім Гуннара, ніхто їх не побачив.

— Як тобі пощастило, — мовив Гуннар, гладячи одним пальцем прохолодну черепашку.

— Так, пощастило. Тому я сподіваюся, що ті, хто приїде завтра, все-таки виберуть мене.

— Ого, чого захотів! — сказав Гуннар.

На ліжку біля самих дверей спав Великий Петер, найстарший хлопець у притулку, що мав безперечне право бути ватажком. Він підвівся на лікті й почав пильно прислухатися. Тоді пошепки сказав:

— Швидше лягайте. Іде Шуліка. Я чую, як вона гупає сходами.

Гуннар із Расмусом гайнули до своїх ліжок, тільки сорочки залопотіли їм по ногах. І коли Шуліка зайшла до спальні, там було тихо, як у вусі.

Завідувачка робила звичайний вечірній обхід. Вона ходила від ліжка до ліжка й перевіряла, чи всюди там лад. І часом, хоч дуже рідко, не вельми ласкаво, майже через силу, гладила котрогось із хлопців. Расмус не любив Шуліки. Та кожного вечора сподівався, що вона погладить його. Він і сам не знав чому, але дуже хотів, щоб вона його погладила.

"Якщо вона погладить мене сьогодні, — подумав він, — то це означатиме, що й завтра буде день дивовиж. Це означатиме, що ті, хто приїде, захочуть узяти мене, хоч я маю рівного чуба".

Панна Шуліка вже зупинилася біля Гуннарового ліжка. Расмус лежав, увесь напружений. Зараз… зараз вона підійде до нього.

— Расмусе, не скуби ковдри, — мовила панна Шуліка. Тоді рушила далі, а за хвилину зачинила за собою двері, спокійно, рішуче і впевнено. У спальні панувала тиша. Тільки з ліжка, де лежав Расмус, почулося глибоке зітхання.

Розділ другий

Другого ранку хлопці заходилися митись у своїй умивальні. Якщо вірити Шуліці, то вимиті вуха й вишарувані щіткою руки найбільше подобалися названим батькам, і сьогодні задля власної користі треба було зробити з ними все, що можна.

Расмус поклав у свій шаплик великий шматок мила й почав так шарувати себе, як востаннє шарував перед святвечором. Чуб у нього рівний, цього вже не зміниш, а щодо вух, міркував він собі, то в цілому Вестергазькому притулку ніхто не зможе похвалитися такими вимитими вухами, як у нього, та й ніхто не матиме таких вишаруваних до червоного рук. Хоч дівчата однаково мали перевагу: вони самі собою були неприродно чисті. Здавалося, ніби бруд не приставав до них так, як до хлопців. Зрештою, вони тільки те й робили, що мили посуд або підлогу, щось пекли й таке інше, від чого навіть стаєш чистішим.

Посеред умивальні стояв Великий Петер і не брав у руки ні мила, ні щітки. Восени йому минало тринадцять років, і він мав залишити притулок, хотів цього чи ні. Він знав, що йому доведеться йти в найми до котрогось із поближніх господарів, і знав також, що нічого не зміниться, хоч би як старанно він вимив вуха.

— Я сьогодні чхаю на миття, — голосно заявив він. Біля шапликів запала очікувальна мовчанка. Великий Петер був ватажок, і коли він не думав митися, то й перед кожним хлопцем поставало важке питання, що йому робити.

— І я сьогодні чхаю на миття!

Гуннар рішуче відклав щітку. Він також знав, що вода й мило не зможуть зробити з ним ніякого дива.

— Не будь дурний, — мовив Расмус, витираючи мокрого чуба, що ліз йому в очі. — Ти ж знаєш, хто має приїхати.

— Думаєш, приїде власною особою король Оскар? — відповів Гуннар. — Мені чхати, чи то буде сам король, чи якийсь дрібний крамар із Кіси, а митись я однаково не хочу.

Куховарка тітка Ольга була балакучіша за панну Шуліку й розповіла дітям, що має приїхати не дрібний крамар, а великий купець, та ще й разом з дружиною. У них не було власних дітей, що успадкували б колись їхню крамницю. Тому вони й приїдуть до Вестергазького притулку вибрати собі дитину, казала тітка Ольга. Успадкувати цілу крамницю! Оце діло, міркував Расмус. Крамницю, де повно карамельок, і колотого цукру, й солодцевих паличок. Ну, звичайно, борошно, кава, мило й оселедці теж там є.

— Ти як хочеш, а я таки вимиюся, — рішуче сказав Расмус і взявся терти лікті.

— Мийся, мийся, — мовив Гуннар, — я тобі допоможу. Він схопив Расмуса за шию і пригнув йому голову в шаплик з водою. Расмус випручався, сердито пирхаючи. Гуннар стояв поряд і лагідно сміявся, сяючи всім своїм кирпатим обличчям.

— Ти ж не гніваєшся на мене? — спитав він.

Тоді й Расмус засміявся. На Гуннара не можна було довго гніватись. Але намочити його як слід треба було. Він схопив шаплик і загрозливо рушив до Гуннара, що стояв навпроти дверей до спальні й чекав нападу. Расмус підняв шаплик: зараз Гуннар матиме добру купіль. Та коли Расмус замахнувся шапликом, Гуннар швидко відскочив убік. Тієї миті двері до спальні відчинились і вода з шаплика навальною тропічною зливою ринула на того, хто з'явився на порозі.

А з'явилася панна Шуліка. На жаль, у такому випадку тільки одна особа може втриматись від сміху — та, яку облито. Отже, панні Шуліці легко було не сміятись, але хлопці приглушено захихотіли. І серед того хихотіння почувся якийсь надривний, моторошний регіт. То реготав Расмус. Якусь мить, страхітливу мить, реготав, а тоді враз замовк, розпачливо чекаючи лиха. Адже він розумів, що мало статися лихо.

Панна Шуліка була дуже стримана людина, і тепер вона також стрималася. Тільки струснулася, наче мокрий пес, і сердито втупила очі в Расмуса.

— Тепер я не маю на тебе часу, — сказала вона. — Ми побалакаємо потім. — Тоді гучно заляскала в долоні й гукнула: — За півгодини всі збираються на подвір'ї! Ви встигнете помитись, прибрати спальню й попоїсти.

Після цих слів панна Шуліка вийшла, не глянувши на Расмуса. Коли вона зникла, зчинився радісний гомін.

— Ну й улаштував ти їй купіль, — сказав Великий Петер. — Цього разу ти, Расмусе, добре постарався.

Але Расмуса не тішило те, що він добре постарався. Погано почався в нього день. Так не починається день дивовиж, коли він міг би отримати собі батьків. А от кару отримає, і, мабуть, страшну кару, бо ж він зробив страшний вчинок. Він мерз від страху й тривоги, його худе тіло аж тіпалося.

— Одягнися, ти весь посинів з холоду, — сказав Гуннар і додав тихіше: — Це через мене ти облив Шуліку.

Расмус, цокаючи зубами, надяг на себе сорочку й штани. Байдуже, хто винен, адже ні він, ні Гуннар не сподівалися, що все скінчиться так погано. Проте він боявся, розпачливо боявся тієї кари, яку вигадає для нього Шуліка. Коли хтось робив щось справді погане, то панна Шуліка часом шмагала винного різками. Одного разу вона відшмагала Великого Петера за те, що він трусив яблука у священиковому садку, і Елува, який так розсердився на тітку Ольгу, що крикнув на неї: "Переварка!" Звичайно, його теж відшмагають у кімнаті панни Шуліки.

"Але як вона вдарить мене, я помру, — подумав Расмус. — Просто візьму й помру, і так буде найкраще".

Адже він хлопчик-сирота з рівним чубом, якого ніхто не хоче взяти за свого, то можна й померти.

Расмус був і далі пригнічений, коли вийшов із дітьми на подвір'я. Панна Шуліка вже чекала на них, убрана в ошатну чорну сукню й білий, цупко накрохмалений фартух. Вона заплескала в долоні й сказала:

— Ви, мабуть, чули, що в нас сьогодні будуть гості. Скоро приїдуть одні пан і пані поглянути на вас і трохи поговорити з вами. Ви собі грайтеся, як звичайно. Та було б добре, якби ви поводилися трохи чемніше, ніж завжди. Ну йдіть, починайте гру!

Расмусові не хотілося починати гру. Йому здавалося, що він уже ніколи не захоче гратися. Натомість він виліз на свою улюблену розсоху на липі. Там він міг спокійно думати й водночас кидати оком на дорогу, щоб не проґавити, коли над'їдуть купець із дружиною. Бо хоч він уже не мав надії, що ті люди виберуть його, а однаково цікаво було поглянути, які вони на вигляд.

Він сидів під зеленим шатром і чекав на гостей. Черепашка і п'ять ере лежали у нього в кишені штанів. Він витяг їх і ще раз оглянув: усе-таки приємно було тримати їх у руці.

"Мої скарби, — зворушено подумав він. — Мої найдорожчі скарби".

Так, його спіткало лихо, але все-таки він тішився своїм незвичайним багатством.

Врешті почувся невиразний цокіт копит. Той цокіт ближчав, і скоро на закруті з'явилася бричка. Двоє гнідих коней шпарко мчали в куряві сільської дороги, та коли повіз досяг брами, візник зупинив їх голосним "Тпру!".

У бричці сиділи якийсь пан і пані. А яка ж та пані була гарна! Вона була у блакитному капелюшку з білими перами, що хиталися над її викладеним у високу зачіску білявим волоссям, та ще й затулялася від сонця білою мереживною парасолькою, але тепер відхилила її назад, тож Расмус бачив її вродливе обличчя.