Не хочу, щоб він помирав - Олдрідж Джеймс

І це ж твої євреї!

— То зовсім інша справа,— сказала Аліса. Цілуючи її на прощання, Сем засунув руку в кишеню.

— Бачиш! — він ляснув пачкою грошей об стіл.— Не витратив жодного піастра! — Задоволений з своєї витримки, він пояснив це тим, що забився на килимі.—

1 Євреї з Алеппо.

Ось так! — із неймовірною силою гепнув себе кулаком у потилицю.

Скотт потиснув Алісі руку і вийшов слідом за Семом.

РОЗДІЛ 5

Вперше за два з половиною роки, проведені в пустелі з шляхово-топографічним загоном Шкерінга, Скотт не відчував ні приємного піднесення, ні раптової гострої насолоди, коли два його грузовики звернули з Га-мудського тракту, щоб почати прокладання двохсот-мильної військової траси через зайняті німцями райони. Кам'янисті, усіяні галькою, обласкані вітрами простори його не вабили. Мінливі рожево-лимонні обрії не тішили зору.

— Ще півгодини,— сказав він Сему Гассуну, який сидів за рулем,— і на сьогодні досить.

— А хіба ми не поїдемо далі після обіду? — запитав Сем.

— Туману майже немає, видимість добра,— відповів Скотт.— Ми не можемо ризикувати, щоб нас виявили так скоро, особливо тут.

Були й інші причини, але він не міг їх назвати. Страх за безпеку загону став переслідувати його, мов якесь наслання: він не вірив більше у передбачливість командування. І не тільки генералові Черчу, а всім їм: він не міг забути тих провалів, які зводили нанівець тяжку працю солдата, його власну нескінченну гру зі смертю, проте ніскільки не турбували каїрське начальство.

Загін був другий день у дорозі. Сьогодні вони вирушили за три години до схід сонця. Та тільки тепер, звернувши з широкої, розбитої колесами траси з численними слідами шин, вони почали справжній похід по ворожій землі.

Скотт поглянув через плече на другий грузовик.

Сем також озирнувся й промовив:

— Знову взяли те відро? Скотт відра не помітив.

Раніше, бувало, в ту саму мить, коли для них починалося справжнє діло, його хвилювала кожна дрібниця. Світанковий час. Гаряче, просякнуте запахом іржі дихання брудно-жовтого капоту грузовика б'є в обличчя, перемішуючись з випарами пустельної роси. Липка волога наситила повітря, прибила пісок, приглушила всі звуки. Він прислухається до низького рокотання моторів "шевроле" і раз у раз поглядає через борт грузовика на лейтенанта Куотермейна, перевіряючи, чи все там гаразд...

Грузовик з похідною рацією, що йшов позаду, нічим не відрізнявся від попереднього, в якому їхав сам Скотт, коли не зважати, що лейтенант Куотермейн вів його напрочуд вправно, безшумно переключаючи швидкості. Коли треба було щось зробити, ви могли бути певні, що Куотермейн це зробить. Саме тому Шкерінг і витяг у свій час лейтенанта з інтендантського, складу — цього армійського місця заслання для неб л агона дійних. Куотермейн скаржився, що військові власті сприйняли його політичну діяльність набагато серйозніше, ніж він сам. Так це чи ні, а його запроторили на інтендантський склад, куди Шкерінг одного разу вчинив наскок, і Куотермейн видав йому всю місячну норму, не зажадавши, ніякої цидули, бо йому здавалося логічним, щоб Шкерінг ту норму одержав. Такий вчинок, на думку Пікерінга, свідчив про неабияку тямучість, і він прихопив Куотермейна разом з провіантом, пославши начальству вимогу про його переведення заднім числом. Листування з цього приводу тривало понині, і Куотермейн мав намір не припиняти його до кінця війни, а якщо буде можливо, то й довше. Увага військових властей його ображала й гнітила, і він робив усе можливе, аби вони зменшили серйозність свого ставлення до нього.

— Він надто притискається до нас,— сказав Сем, — Що це йому заманулось?

— Я наказав порівнятгіЬя з нами на повороті. Не хочу, щоб, коли почнуться піски, ми видиралися на дюни один за одним. Так ми раз уже втратили джип.

Скотт озирнувся на грузовик Куотермейна і помітив відро. Проте цього разу його не потішили глибоко цивільні нахили лейтенанта, які, до речі, саме й робили його таким умілим і цінним працівником, хоча нерідко страшенно дратували інших.

Сем лузав динне насіння, якого йому мало вистачити ще днів на два, й ліниво вів грузовик, ніби катався вулицями Каїра. Пустеля для нього не була безлюдною. Він поглядав на всі боки, неначе кожної миті сподівався уздріти поруч своїх друзів-греків.

Скотт чув, як гримотять на їхньому грузовику залізні смуги, що їх підкладають під колеса, щоб вони не грузли в піску, проте сьогодні й це було йому байдуже. Він ні про що не думав, навіть про себе, І, звичайно, зовсім забув про жениха, молодого Бентінка, який їхав разом з ними, щоб полетіти назад "харрікейном".

— Ну, як ви там? — гукнув він Бентінку, нехотя згадавши про нього.

— Змерз, мов цуцик,— не обертаючись до Скотта, відповів юний лорд, зіщулившись і тремтячи в своєму новенькому цигейковому комбінезоні.— Невже мені трястись отут ще цілих два дні?

— Та вже ж. Більше вас нікуди посадити.

— А не могли б ми час від часу мінятися місцями?

— Будь ласка, якщо ви зможете показувати курс грузовикам у пустелі.

— Єдине, що я можу вести по курсу,— це клятий літак,— зітхнув Бентінк, з нещасним виглядом пригортаючись до закріплених мотуззям ящиків з боєприпасами і позираючи на обрій, де раптова заграва обернула легенькі пір'їни хмар на рожеві пелюстки і наблизила загрозу появи літаків.

— Ось воно і зійшло! — вигукнув Бентінк, коли жовтий краєчок сонця виплив над обрієм. Хлопець був ще такий молодий, що схід сонця в пустелі сповнював його рожевими надіями.

Сем, який умів готувати, мов справжній грек, підсмажив їм на сніданок консерви — жирну тушковану свинину в томаті. Було роздано тверді морські галети, просочені жиром, та апельсини — дрібні, поморхлі, але солодкі. Кожному припало по ложці полуничного варення.

— Вас годують краще, ніж нас у льотній частині,— мовив до Скотта юний Бентінк, не одриваючи від їжі голодних очей.— Дайте мені ще одну галету,— наказав він Сему.

— Просто у нас порядок,— сухо відповів Скотт і показав німецькою трофейною виделкою на Куотермей-на.— Він нічого не забуває.

— Ви, бачу, молодець, Куоті,— по-панібратськи доброзичливо сказав Бентінк.

— А от ви дуже плямкаєте,— одрізав йому лейтенант Куотермейн.— Час би вже навчитися пристойних манер.

Скотт подивився спочатку на одного, потім на другого; його цікавило, чи знають вони обидва, що гра, на яку вони перетворили свою нерівність (у першого — перевага в походженні, у другого — в знаннях та досвіді), породила між ними справжню близькість. Куотермейн ніби виконував роль наставника наслідного принца і міцно прибрав хлопця до рук.

— Сьогодні ви знову збираєтесь цілісінький день пролежати під грузовиками? — запитав Бентінк Скотта.— Невже вас не судомить від нудьги?..

У Скотта раптом прокинулась симпатія до молодого Бентінка.

— А хіба вас не попереджали — Пікок чи хто там Еас посилав,— що тут буде нудно?

— Пікок мене не посилав.

— А хто ж?

— Та я ніби сам себе послав,— сказав Бентінк, йому було і приємно, що Скотт нарешті виявив до нього цікавість, і разом з цим кривдно, що це сталося з таким запізненням: цілковита байдужість до нього протягом двох діб здавалась йому образливою.

— То як же ви цього домоглися? Через генерала Черча?

— Не зовсім так. Кривавий Черч ділився своїм задумом з батьком моєї дружини, генералом Уорреном, за недільним обідом. Той має звичку запрошувати щонеділі до себе на обід генералів. Я сказав, що коли я літаю на "харрікейні", то Зому б мені не поїхати перегнати сюди машину,— адже француз зробить посадку? Тоді я навіть у думці не мав, що ваш брат тільки й знає, що повзати по пустелі на животі, вподовж усього дня ховаючись, а з опівночі трястися через піщані дюни...

— Ви можете хоч зараз повернутися,— сказав йому Куотермейн, звівшись на ноги й показуючи рукою назад.— Ідіть по наших слідах, за десять днів якраз дочвалаєте.

— Кому ж це наверзлося послати вас в день вашого весілля?— запитав Скотт.

— Не знаю. Довелось їхати. Дисципліна. Ми не могли відкласти весілля. А генерал не міг заради мене порушити свій план.

— Чому?— запитав Скотт.— Досить було вам чи вашій дружині хоч слівцем натякнути генералу Черчу, і він порушив би все, що завгодно. Для нього це, як раз плюнути!

Бентінк звів на нього здивований погляд:

— Ну, друже, це вже ви перегнули. Не зганяйте свою злість на мені.

— Всю свою злість Скотт зганяє на Черчу,— підправив його з свого грузовика Куотермейн.

— Справді? Ну, тут я його розумію і не дивуюсь. Цей червонопикий пігмей Черч — йолоп з йолопів,— фальцетом проскандував Бентінк.— А втім, весілля й не мало такого великого значення. Мушу сказати вам, сер,— пояснив він з шанобливою обережністю, яку несвідомо викликала в ньому суворість Скотта,— якщо вас це дуже непокоїть, наша близькість з Ейлін почалась, так би мовити, ще до весілля...

— Ну, годі про це!— крикнув з грузовика Куотермейн.

— Так, годі,— вирішив Скотт, бо Атия і Сем не могли взяти участі в подібній розмові. А це вносило в їхню групу нерівність, якої не мусило бути. Вже сама присутність Бентінка їх розколола: для Атиї і Сема виключалася спільна з ним мова.

Атия дочекався, поки розмова остаточно вщухла, і підійшов до Скотта.

— Послухайте, капітане. Я хочу пошукати цистерну Хойля.— Він тицьнув пальцем у позначку на одній із своїх карт.— Пам'ятаєте її?

— Пам'ятаю, Атия. Тільки туди не можна їхати машиною.

— Та навіщо мені машина? Я пішки,— нетерпляче відповів Атия.— Це забере дві з половиною години, не більше. Я можу дійти до тракту і повернутися назад через прохід Вільямса.

— Гаразд. Не заблудіться ж. І не затримуйте нас Глядіть, щоб вас там не злапали.

— Е-е-е!— за браком гумору гидливо буркнув Атия.

— Візьми свою рушницю, може, що встрілиш нам на печеню,— гукнув йому Сем.

— А-х-х!— огризнувся Атия.

Він застебнув плащ, розсовав по кишенях записні книжки, складені карти й пішов прямо в безмежжя пустелі. Черевики в нього були надто великі й погано зашнуровані, з кожним кроком вони голосно хляпали, і йому доводилось волочити потонулі в них худі ноги.

— Куди він подався?— запитав Бентінк.

— Перевірити орієнтир,— відповів йому Куотер-мейн.

— Який орієнтир може знайти цей недоумкуватий виродок серед абсолютної порожнечі?— невгавав Бентінк.

Куотермейн терпляче йому пояснив:

— Атия пішов шукати черепки й цистерну, яку один німець, на ім'я Хойль, начебто бачив тут у 1890 році; крім нього, більше ніхто їх не бачив — не могли точно встановити, в якій саме точці на них наскочив Хойль.

— І ви гадаєте, що ваш божевільний встановить?— Хлопчисько зареготав з тією жорстокою безсердечністю, що так властива підліткам і звичайно проходить за юнацьких літ, але не завжди, особливо коли цю недугу підживлює високе соціальне становище.

— Неодмінно встановить, якщо орієнтир взагалі існує,— переконано запевнив його Куотермейн, помітивши з вигляду Скотта, що тому явно не до душі дитяча легковажність Бентінка.

А Скотт не слухав ні Бентінка, ні Куотермейна.