Не хочу, щоб він помирав - Олдрідж Джеймс

В під'їзді працював ліфт; квартира була умебльована скупо і скромно, в ній незмінно панував добропристойний порядок. Від завжди брудного, неохайного Пікерінга тут не зосталося й сліду. Пам'ять про нього

1 Фешенебельний район Каїра, розташований на острові Гезіра.

була надто дорога дружині, щоб вона дозволила захаращувати квартиру його речами.

Люсіль Пікерінг була напрочуд жіночна. Життя в Каїрі не зробило її крихкотілою, як багатьох гарненьких англійок; вона здавалася зовсім юною і непохитно вірила у правоту своїх поглядів. Та їй тепер і залишалося вірити тільки самій собі. Коли Пікерінг загинув, усі гадали, що вона ніколи не оговтається від цього страшного удару. Тиждень її ніхто не бачив: вона не виходила в ці дні з дому і перестраждала те, що їй судилося перестраждати, на самоті, без свідків. Люди знали, що вона навела в квартирі порядок, заховала всі речі покійного, прийняла ванну, поплакала, навчила хлопчика Абду, що прислуговував їй на кухні, прасувати блузки краще, ніж це робили в місцевих пральнях. А потім з'явилася на люди, ніби нічого й не сталося.

Життя її ввійшло в звичну колію. Вона пишалася своєю витримкою. Але їй так хотілося повернути своє щастя, бо хто ж знав краще за неї, що вона народжена бути щасливою?

— Скотті!— вигукнула Люсі, коли він увійшов, і поцілувала його в щоку.— Я саме вкладаю Джоанну спати. Чи не могли б ви розказати їй казочку?

Він відчував, що Люсі робить це навмисне. їй хотілось зблизити його з людьми, хоча б з маленькою Джоанною, допомогти йому подолати свою сором'язливість, свою відлюдкуватість, закам'янілість і німоту.

Джоанні сповнився п'ятий рочок. Друга дочка, восьмирічна Естер, вчилася в школі у Палестині. Люсі була справжньою жінкою, але Скотту здавалося, ніби вона ще не досить споважніла, щоб бути матір'ю восьмирічної дочки. Тіло її ще не наситилося материнством.

Люсі дала Скотту синю бавовняну піжаму Джоан-ни. Скотт незграбно схилився над маленьким серйозним дівчатком, щоб натягти їй через біляву голівку кофтинку та одягнути штанці на пухкі, округлі ноженята. Дівчинка не зводила з нього очей: вона не звикла до таких сором'язливих незнайомців, проте, як і її мати, знала, як з ними обходитись.

— Скільки вам років?— спитала вона.

Скотт не вмів поводитися з дітьми просто й невимушено.

— Не знаю,— сказав він серйозно.— А що?

Скотт любив маленьку Джоанну і йому хотілося, щоб і дитина його любила. Мати виручила його з біди.

— Скотті незабаром сповниться десять,— сказала вона.— Він тільки з вигляду старший. Поцілуй його і йди спати. Та не лягай у туфельках. І не проси нічого їсти. Сьогодні середа, а їсти в постелі можна лише у п'ятницю. Ну, тепер усе. Не буде тобі ні води, ні яблучка, ні книжок. І віконниці я позачиняю. Гайда!— Вона поцілувала дочку, і Ом Алі, чорна нянька з Судану, забрала її до спальні.

Стояла рання осінь, і хоч це було не ввечері, а відразу ж після полудня, проте дівчинка, за англійським звичаєм, мала спати удень дві години. Так було заведено. І досягалося це, як було відомо Скотту, тільки завдяки тому, що Джоанна здорова й спокійна дитина. За це її Скотт і любив.

— Сідайте,— запропонувала Скотту Люсі.— Я вас чим-небудь погодую.

— Не хочу. Краще я поброджу по квартирі, подивлюсь, що ви робите,— сказав Скотт, стежачи за тим, як вона підбирає розкиданий одяг Джоанни, її взуття та шкарпетки.— Я оце зараз від Шкока...

— Бідолашний Тім! Він так весь час за вас переживає. Сьогодні він прийде до мене обідати.

— Он як?

— Не треба ревнувати, любий мій Скотті,— промовила вона з ніжністю.

Стосунки між ними не були настільки інтимні, щоб виправдати його замішання.

— Ви уже там не працюєте?— запитав Скотті.

— Ні. Тепер я у шифрувальників. Саме моя робота. Дещо доводиться перекладати з французької та грецької. Цікаво. До Тіма Шкока мене взяли тільки тому, що бажали зайняти хоч якоюсь роботою. Я наперед знала, що довго там не втримаюсь.

— Неправда,— заперечив Скотт.— По-моєму, вас приставили до Шкока, щоб ви могли залишитися з нами. З тими, хто вижив.

Вона повела його в кухню, де мешкав, удаючи, ніби йому це до вподоби, чистенький, зодягнений в галабію 1 чотирнадцятирічний єгиптянин Абду. Скотт привітався

1 Довга пряма сорочка.

до нього по-арабськи і почув у відповідь привітання по-англійськи. Люсі добре вишколила свого боя.

Вона поставила перед Скоттом: склянку молока та салат і примусила його їсти. Колись вона примушувала й Шкерінга їсти зелень: він без упину жував сиру моркву й салат, коли повертався додому після довгого перебування в пустелі. Пробувши там місяць, Пікерінг мав такий змучений вигляд, ніби з нього до краплі висотали життєві соки. Інакше було із Скоттом. Сухорлявий з природи* він почував себе в пустелі, мов риба у воді, і вигляд його ніскільки не говорив, що йому потрібні соки, якими його так наполегливо пригощала Люсі.

— Ну ради чого мені залишатися в шляхово топографічному загоні?— питала вона з гіркотою, якої не приховувала тільки від Скотта.— Коли Пікерінг помер, треба було й мені з ним померти. Хоча у мене й діти.

— Не смійте так говорити.

— Іноді я дуже гостро це відчуваю, Скотті. Слово честі. Проте з цього аж ніяк не випливає, що я повинна стати живим пам'ятником Пікерінгу в серцях його друзів. На світі існував тільки один Пікерінг, іншого ніколи не буде. Але його вже немає, і я мушу починати життя заново. Мушу!

її слова стривожили Скотта. Він хотів їй заперечити, але йому забракло потрібних слів.

— Вас дратують такі розмови?— спитала вона. Він знову відповів ухильно:

— Ні, щиро кажучи, ви просто виявляєте більше здорового глузду, ніж я. Вранці я не дуже-то ввічливо розмовляв з Пікоком, бо у мене над душею висить ця історія. А Черча я зовсім не переношу. Очевидно, я й зараз не здатен сприймати речі так розважливо, як ви.

— Мабуть, даремно я повела з вами таку відверту розмову,— сказала вона.— Адже тільки я одна знаю, Скотті, який ви сентиментальний. І тільки я знаю, що нам обом довелось починати життя заново, від того самого місця, де нас залишив Пікерінг.

Він кивнув. Тут вона в чомусь була права. Однак заважала йому не сентиментальність — хто-хто, а він це добре знав. І гнітила його теж не сама лише пам'ять про Шкерінга.

зо

— Ви, певне, гадаєте, що я надто холодна,— вела вона далі.— Не сперечайтесь! Може, ви й маєте рацію. Але я змушена була стати такою. Смерть Пікерінга забрала дуже багато. В єдину мить, в одну-однісіньку мить все кінчилось так само й для мене.— Вона говорила майже байдужим голосом.— Настав кінець усьому. І я не збираюся прикидатись, ніби моє теперішнє життя замінює мені те, що я мала раніше. Я животію, а не живу, і серце моє холодне. Коли б не оця холоднокровність, я б не витримала і збожеволіла. Незважаючи ні на що, навіть на дітей. Моїм життям був тільки один Шкерінг. І він давав мені все, чого бажало моє єство.— З її очей викотилась скупа сльоза.— Хоча,— додала вона, зусиллям волі опановуючи себе,— Скотт також справжня людина, тільки по-своєму.—Вона пильно подивилася йому в обличчя.— Вірте мені, Скотті: ви теж якийсь особливий, не схожий на всіх інших.

— На кого?

— Та на всіх отих виродків, з якими я щодня зустрічаюся в штабі. На всю оту шатію! Був тільки один Шкерінг. І є тільки один Скотт. Не дивіться на мене з таким осудом. Хіба я погано до вас ставлюся?— Вона просунула руку йому під лікоть. Коли він притулився до камінної дошки, щоб погрітися біля вмонтованої в камін гасової грубки, вона на мить пригорнулась до нього.— Як шкода, що ви ще трішечки не підросли. Тоді б ви саме були по мені.

Вони були однакові на зріст; неприступну фортецю сором'язливості Скотта пом'якшувала соковита зелень луків, яку нагадувала Люсі,— положисті пагорки, вкриті жовтцями, напоєні соками землі... Досить було його ліктеві торкнутись її руки, і Скотт відчув усю ніжність її тіла, проте на більше не зважився. А вона його не підохотила. Мить — і все зосталось позаду.

— Знаєте, куди я вас поведу?— спитала вона. її блакитні очі намагались його розвеселити, а біло-рожеві щоки сміялись.

— Нікуди. Я прийшов до вас,— запротестував він. * — Знаю. А я вас поведу на весілля.

Він умів вислизнути у неї з рук.

— Я вас проведу, а сам піду додому,— скоромовкою сказав він.

— Нічого не вийде! Ейлін — єдина дочка генерала Уоррена і моя близька подруга. Сьогодні вранці вона повінчалася з льотчиком Клайвом Бентінком. Ви підете зо мною, бо вам треба побувати серед людей. А ще тому, що я цього хочу. А ще тому, що мені наказано вас привести. А ще тому, що генерал Уоррен може для вас знадобитися.

— Генеральська дочка...— почав він.

— Ну, Скотті, ходімте, дуже вас прошу!

Він здався, і Люсі пішла переодягатись. Прихилившись головою до камінної дошки, Скотт потроху заспокоювався. Люсі вийшла до нього, вбрана у щось жовте, бежеве чи блякло-коричневе — в кольори осені. Скотт бачив її разів п'ять за останній рік та ще з десяток раз до цього, проте ніколи вона не здавалася такою по вінця сповненою життя, як тієї миті, коли чекала його похвали. Й одразу ж розсміялася з себе. Вона не усвідомлювала того, що сміється від щастя.

Серед трояндових кущів та буйнотравих газонів навколо білокам'яної вілли походжало близько сотні гостей: тут були вищі офіцерські чини з генштабу й англійські дами — дами у військовому й дружини англійських військових; особливою вродою відзначались іноземки, що повиходили заміж за рум'янощоких англійських вояків.

Скотт, одягнений в такий самий мундир, як і всі присутні чоловіки, раптом засумнівався, чи знайде спільну з ними мову. З'юрмившись купками, взуті у замшу, вони перекидалися дружніми прізвиськами, і, стоячи серед них, таких ошатних та підтягнутих, Скотт після довгих місяців, проведених у пустелі, прислухався до їхніх балачок, як до незнайомих, уперше в житті почутих звуків.

— Як ваші справи, Скотт? — неголосно поцікавився генерал Уоррен, так і не спромігшись подолати дистанції армійського табеля про ранги. Він тепло привітався до місіс Пікерінг: — Хелло, дорога Люсі! — Й додав: — Дуже радий, що ви умовили Скотта прийти.

Манірний і сором'язливий, Уоррен ніби жував слова, ховаючи від співрозмовника очі. Він стояв поруч дружини, яка з неприхованою цікавістю зазирала кожному гостю в обличчя.