Не хочу, щоб він помирав - Олдрідж Джеймс

Вона поцілувала Люсі, показуючи всім своїм виглядом, що знемагає від утоми,

Скотту вона подарувала усмішку, ніби підбадьорюючи його частіше бувати з Люсі, допомогти їй розважитись.

— То ви і є той самий Скотт? — запитала вона. Генералові принесли депешу; він глянув на неї

і кивком голови відпустив ординарця-солдата. Війна була війною і тут. Скотт відчув страшенну самотність. Довкола топталися генерали й полковники, майори і ад'ютанти — гусари, гвардійці, сині, жовті,— лунали мляві голоси й миготіли випещені обличчя англійців з привілейованих класів, голоси й обличчя множились і повторялись у цьому трояндовому саду. А Роммель тим часом маневрував десь за Трік Капуццо, всіляко уникаючи зустрічі з четвертою бронетанковою бригадою.

— Хелло, Люсі!

Це привітався до неї кривавий Черч, Скотта він ніби й не помітив.

— Ну як, усе гаразд? — запитав Черч у Люсі.— От і прекрасно! Чули — ми вчора виграли чверть фіналу? Я навіть не думав, що наші справи підуть так добре.

Партнери ще трохи поговорили про теніс, після чого Скотт удостоївся побіжного кивка — його впізнали й здивувались. Люсі повела його далі.

— А онде сама Ейлін з Бенті.— Молодята були дуже юні, вони стояли в оточенні цілої юрби гостей, які пили шампанське з келихів, розставлених на покритому білою скатертю столі.— Бенті — простий льотчик, йому немає ще й двадцяти,— повідомила Люсі квапливим шепотом.— Та йому і двадцяти не даси, правда? Він останній нащадок лордів Лоуренсів. Бідолашний Бенті! Такий молодесенький, але дуже милий.

Скотт відчув, як його" руку міцно стискає цей високий юнак з тонким горбоватим носом, з гострим кадиком на шиї та довгими гривастими кучерями. Бенті заговорив до нього, як до давнього знайомого, ніби ця близькість обом їм була конче потрібна.

— Ми дуже щасливі, друже, що ви все-таки завітали!

Цей безвусий двадцятирічний хлопчак явно намагався виявити до Скотта виняткову приязнь і шану.

Дівчина не встигла ще набути округлих жіночих форм, проте здавалася значно дорослішою за свого чоловіка.

2 Дж. Олдрідж

33

— Хоч би вже швидше це скінчилося,— пошепки сказала вона Люсі, взявши її під руку.— Я почуваю себе жахливо.

— Вигляд у тебе чудовий,— відповіла їй Люсі. Вона говорила правду. Наречена була щаслива.

Скотт не дуже до неї придивлявся — він знав, що його знов оцінююче розглядають і підбадьорюють. Посміхнувшись до нього, Ейлін сказала чоловікові:

— Це Скотті.

— Налити шипучки? — запитав Бентінк у Скотта.— Випийте з нами шипучки.

На більше в них забракло часу: з юнаком привітався якийсь маршал авіації, і йому виявили ту саму честь, що й Скотту:

— Ми дуже щасливі, сер, що ви все-таки завітали!

Скотту випала можливість поблукати на самоті серед троянд, поки Люсі не розшукала його знову,— він стояв, заклавши руки за спину. Вона посміялася з його неприкаяності, а він відповів, що йому, мабуть, час уже додому.

— Ви стоїте серед цих троянд, мов лицар, закутий у панцир,— сказала вона.— Побудьте ще трохи.

— Я тут зайвий.

— О, ніскілечки! Всі вони так бажали подивитись на вас.

— Чому? — Скотт не повірив їй і навіть обурився.

— Тому, що ви той самий дивак, який завжди пропадає бозна-де. В піщаному океані. Для всіх них ви загадка. Ніхто не поводиться так, як ви.

Він крутив порожній келих від шампанського в своїх обгорілих на сонці пальцях.

— Незрозуміло,— сказав він.— Чому б їм тоді не запросити сюди загони далекої дії, солдатів Стерлінга й усіх тих, хто не вилазить з пустелі?

— Та не про це ж ідеться! Ви зовсім не такий, як усі, ви особливий. Це правда, Скотті, повірте.

Скотт розумів, на що вона натякає: Шкерінг був чимсь незрівнянно більшим, ніж звичайним трасувальником та мінером. І він, Скотт, так само. Тінь, яку відкидав на нього Шкерінг, робила і його незвичайним. Для всіх цих людей Шкерінг був своїм, він жив серед них і все ж таки існував десь поза ними, далеко від них. У Пікерінга був той самий голос, і вийшов він з того самого класу, проте він був незалежний від них,

і це дозволяло йому виявляти до них зневагу. Своїх думок він їм не відкривав і не давав до себе підсту-питися — знову ж таки через зневажливе ставлення. А вони розуміли й поважали зневагу, коли ця зневага йшла від когось із "своїх". Тепер Люсі передавала Скотту спадок Шкерінга. У нього була підозра, що Люсі насаджувала його в їхньому товаристві, як відгомін Шкерінга, як його луну,— роль, від якої вона сама відмовилась.

— Ви, безперечно, не підходите до цього кола, як не підходив до нього й Пікерінг,— сказала вона.— Погляньте на себе.

Він справді був інший, тільки не в тому розумінні, в якому вона гадала. Може, він і здавався їй закутим у лицарський панцир, але сам Скотт розумів, що він погано одягнений, що його формені брюки грубо накрохмалені й надто широкі внизу, що могутні плечі роблять його схожим на бізоца, а ці люди вигодувані й викохані численними няньками та мамками і пристосовані до того життя, яке їх оточує. Навіть кривавий недоросток Черч.

— По щирості,— сказав він їй,— я тут біла ворона, і ви це знаєте.

— Авжеж. У цьому й уся принадність.

— Мені тут, бачите, робити нічого. Краще я піду.

— Тоді і я піду з вами,— сказала вона.— Мені просто хотілось, щоб ви тут показалися. Це конче треба, Скотті. Це може вам пізніше стати у великій пригоді...

Скотт не зовсім розумів, що криється за словами Люсі. Ясно одне: вона напихала його не тільки молоком та салатом, але й товариством, щоб підлагодити його після пустелі. В цьому йому знову причувся відгомін дивацтв покійного Шкерінга.

Скотт запропонував їй залишитись.

— Ні,— сказала вона.— Мені треба на роботу.

— Навіщо? Увесь каїрський штаб тут.

— Це правда. Але ж я не штабне начальство. Прийдете до мене сьогодні обідати разом з Пікоком?

— Ні,— сказав він.— Увечері я їду.

— Знаю, але ви встигнете пообідати. Прийдете, га?

Люсі нахилила голову, щоб зазирнути в його зніяковіле обличчя. Вони йшли по пішохідній доріжці мосту Каср-ель-Ніл, від якого на обидва боки ріки вилива-

2*

35

лися потоки й струмки людей, одягнених у довге біле вбрання. Люди товпилися й зіштовхували одне одного на проїжджу дорогу, де їх тільки чудом не давили англійські військові тягачі. Люсі трохи, було, не відтіснили від Скотта, але вона міцно вчепилася йому в руку.

— Невже Тім Пікок так ото вас дратує? — запитала вона.

— Я й сам не знаю,— признався він.— Проте щоразу, коли я приїжджаю в Каїр, вся та історія в Джало оживає переді мною знову. Очевидно, мені нагадує про неї Черч, а можливо, навіть і Пікок. Але я нічого не маю проти Шкока, якщо вас він не злить.

— Мене він не злить. Тім мені подобається.

Вона глибоко вп'ялася в його руку кінчиками пальців. Цим потиском вона не виказувала своїх почуттів до Шкока — вона протиставляла Скотта Пікоку, підтримувала Скотта, піднімала його, формувала його ставлення до навколишнього світу.

— Та хай йому всячина, яке тепер це має значення! — сказав він.— Ваша правда. Шкерінг помер. І з цією історією все вже покінчено. Боюся тільки, що Черч повторить її заново. Біда в тому, що в пустелі гостріше відчуваєш усі промахи і всю бездарність тих, хто залишився в тебе за спиною, в тилу. І найсправж-нісінька наша біда в тому, що ми наперед знаємо, яке неподобство вони нам готують знову. І знову ж таки той самий Черч. Кому заманеться вплутувати своїх людей у чергову витівку Черча? Прибувши до Каїра, ви відчуваєте, БИ знаєте, що на вас уже чекає якесь нове головотяпство.

— Так, я це знаю. Але тепер за справу взявся сам Уоррен. У нього вона повинна пройти краще.

— Повинна б... Але ми й цього разу залишаємося в руках у Черча.

Вона не стала вести далі розмову. їй не хотілося знову розворушувати того, що, на її думку, і так уже добре покалічило душу Скотта після смерті Пікерінга.

— Гадаю, що вас цими днями чекає приємна несподіванка,— сказала вона.— Уоррен страшенно зацікавився вами. А тепер посадіть мене в таксі і йдіть куди хочете. Та будьте обережні. І повертайтеся в Каїр, коли виконаєте завдання Черча. Не залишайтеся в Сіві. Прошу вас! — Вона знала й про це.— Мені потрібні саме ви, Скотті, і я дуже непокоюсь, коли вас не бачу.

Він посадив її в старенький "крайслер", де аж кишіли блохи, і вона сама по-арабськи сказала шоферові, куди їхати. Коли шофер став заводити машину, вона раптом спитала Скотта:

— В чім справа, Скотті? Що вас тривожить? У вас такий пригнічений вигляд...

— Знаю,— відповів він.— Та це дурниці. На все добре, Люсі.

— Неодмінно повертайтеся до Каїра,— наказала вона, від'їжджаючи.— Неодмінно!

"Повертайтеся до Каїра!"

Незважаючи ні на що, завжди хочеться повернутись до цього міста. А чому б і ні? Він купив денний випуск французької газети й розгорнув сторінку останніх вістей. Ніяких новин не було.

Дуже легко повернутися до Каїра, коли йде така дивна війна. її загнали, мов у тупик, в лабіринти колючого дроту, між укріплених пунктів і нерухомих військових таборів. Навіть Роммель ще й досі сидить по той бік Найтсбріджу. В газеті так і сказано: "Роммель чекає: а може, щось трапиться, і з хитрістю лиса уникає будь-яких сутичок".

Роммель — хитрий, мов лис! Газета заздрила, що ворог має такого полководця. Кожен хотів би мати при собі Роммеля. Що не вояка — то й лис. В такій ситуації завжди можна було гайнути в Каїр. Скотт стенув плечима, відганяючи геть ці думки, і віддав газету тому самому босоногому хлоп'яті, в котрого її купив.

Як і кожен солдат у пустелі, він любив Каїр і бажав повернутись до нього.

РОЗДІЛ 4

Надвечір, коли місто обвівав прохолодний вітрець, Скотт пішов обідати до свого штурмана, в його глинобитний будиночок. Він застав цього сина єгиптянки й суданця у звичайному для нього настрої. Атия криком кричав на п'ятьох із своїх восьми братів та сестер, що вони розтягли його інструмент.

— Бачите, що вони зі мною роблять,— поскаржився він Скотту.— Життя від них немає, та й годі.

— Т-с-с! — сказав у відповідь Скотт, взявши його за руку.

Велика, з шапкою тугих кучерів голова Атиї струснулась від гніву. Але з поваги до Скотта він приборкав свій шал. Його мати-єгиптянка радо привітала гостя. Два роки тому Скотта тут зустрічали в німому мовчанні; до нього мовчки виходив Атия і частував склянкою шербету; ні мати, ні батько, ні інші члени родини навіть не показувались на очі.