Не хочу, щоб він помирав - Олдрідж Джеймс

Потім до нього знову повернулося почуття гумору, яке, здавалося, в нього забрали глибокий сум, оця корислива підмова і та місцевість, де вони зараз були. Він посміхнувся.

— Люсі — чудова,— спроквола мовив він.— Колись вона була ніби матір 'ф для нас усіх. їй це подобалось. Коли загін повертався в Каїр прямо з пустелі, Пікерінг сповіщав її наперед по радіо, і вона зустрічала нас на дорозі, поблизу Мєни, у відкритому фордику з своїми двома дітьми і з величезним ящиком апельсинів та лимонів. Нам було це дуже приємно. Пікерінг з покошланим волоссям, з брудною сивою бородою, в неймовірному одязі, і ми, наче зграя голодних шакалів, а поруч — ця молода сонячна жінка з двома гарненькими дітьми... Так велося, коли з нами був Пікерінг...

Вони зачули ходу Скотта і підвелися.

З Дж. Олдрідж 65

— Ну що?— запитав Куотермейн.

Скотт простягнув йому дві міни — круглі, вкриті іржею й грязюкою.

— Ось що мені було потрібне,— сказав він.— Як, по-вашому, схожі вони на німецькі, ці "тарілки"?

Куотермейн відповів, що в темряві йому важко розібрати, хоча він добре бачив, що міни англійські.

— Навіщо вам це потрібно? Ми й так не сумнівалися, що поле замінували англійці.

— Я хотів мати докази.

— Для чого?

Скотт заходився витрушувати пісок з черевиків:

— Пікок намагався довести мені, що Роммель замінував цю місцевість задовго до того, як сюди прийшов Черч. Сем для певності прихопив ще дві штуки.

— А де Сем?— запитав Куотермейн.

— Ось я, йду,— відгукнувся Сем, важко пересуваючи своє громіздке тіло по укосу. Під пахвою він ніс дві пласкуваті міни, а його неголене грецьке обличчя здавалося в пітьмі безкровним і змарнілим. Спогади залишили на ньому свої сліди: біль, блідість і сльози. Викопуючи міни, він увесь запорошився, і тепер від очей до великих тремтячих губів у нього тяглися мокрі смуги.

— Я помітив з того краю якийсь стовпчик,— сказав він, звертаючись до Скотта,— і пішов подивитись, що то таке. Італійці поставили там хрест.

Коли вони повернулися до грузовиків, Атия не спав; він очікував їх, лежачи з розплющеними очима на брезенті. В ямці він розпалив багаття з сушняку і варив у мідному котелку каву по-турецьки. Атия поставив перед кожним по маленькій мідній чашечці, та коли Скотт запропонував йому теж випити кави, він мовчки одвернувся.

РОЗДІЛ 7

Скотт думав про Люсі Шкерінг: думки про неї все ще його не залишали, як це завжди бувало раніше після кількох днів, проведених в пустелі. Навпаки, вони починали його непокоїти дедалі більше.

Ні, не обличчя з таким ніжним овалом і не ясні довгасті очі, Скотта непокоїв темперамент Люсі. Ця жінка ніколи не давала собі волі. Якось одного разу

Пікерінг попросив Скотта подержати маленьку Естер. Скотт перейняв від Пікерінга і його поривчасту, дивакувату любов до дитини: він одразу ж потягся до дівчатка, як тільки воно потяглося до нього. А Люсі — ні, вона завжди прагнула, щоб з дітьми в неї все було як розписано. Такої ж певності стосунків вона бажала між собою і Скоттом. Так чинилося типове для англійців насильство над власною душею — аби тільки все було наперед визначене і розписане. З Пікерінгом це було їй справді потрібне, але зараз краще б вона обходилася без цього...

— Далеко ще?— перебив його думки голос Бентінка.

Скотт вів Бентінка до плато, звідки вони мали побачити "харрікейн". Ще не світало, і вони просувалися в темряві. Йшли уже цілу годину, мовчки, важко пересуваючи ноги. За цей час Скотт встиг прийняти рішення, а Бентінк втратити всякий терпець.

— Останній бархан, і ми його побачимо,— запевнив Скотт і додав: — Якщо хоч трохи розвидниться.

Бентінк поскаржився, що змерз як собака, що йому остогидла пустеля, остогидло плентатись і ховатись, а потім знову кудись іти без будь-якого сенсу і без мети.

— На літаку,— говорив він,— завжди маєш надію, що кудись прилетиш, а потім повернешся назад. А ви йдете в нікуди, ніколи й ні до чого не доходите і завжди бачите довкола себе тільки саму порожнечу. Навіть якщо ви кудись прагнете, ви все одно прагнете в нікуди.

— Звичка,— сказав Скотт. Думки його були зайняті зовсім іншим. Він не міг більше тримати їх у собі: — Ви одразу ж повернетесь у Каїр?— запитав він.

— Одразу, як тільки —віджену цей "харрікейн" у Багуш. Звідти — прямим ходом у Геліополіс. Моя ескадра ще там. А що?

— Ви, мабуть, побачите Люсі Пікерінг?

— Ах, ви про це, друже... Отже, справа лагодиться?

— Перекажіть їй від мене кілька слів,— мовив Скотт, як завжди суворо і без вагань, хоч йому явно нелегко було це зробити.

— А чому б не передати через мене листа?— послужливо запропонував Бентінк.

Та ця пропозиція тільки збентежила Скотта, і тепер йому важко було договорити до кінця.

З*

67

— Справа по суті дріб'язкова,— видушив він.— Скажіть їй, що я повернуся в Каїр, очевидно, тижнів за два-три. Оце й усе.

— Вона чекає вас, друже?

— Справа зовсім дріб'язкова,— настійливо повторив Скотт.— Захочете — скажете, а ні, то й ні — як ваша ласка.

— Не турбуйтеся, Скотті,— засміявся Бентінк,— я їй неодмінно скажу.

Він почав наспівувати, і Скотт зрозумів, що рожеві щічки, пухкі губи й дитячі замашки взяли своє. Якось Куотермейн запитав його, чому він недолюблює Вентінка, але Скотт промовчав і тільки знизав плечима. Тоді Куотермейн засміявся і пояснив:

— Підсвідомо, Скотті, ви вже майже пристали до певного табору. А Бентінк — симпатяга. Він просто ніяк не може стати дорослим. У нього на це не було часу...

Бентінк перейшов на свист, і Скотт сказав, щоб він замовк.

— Гаразд, друже!— добродушно погодився той.— Не буду!

Вони підійшли до піщаного пагорба.

— Його тут нема,— мовив Скотт, думаючи про "харрікейн".

Перші проблиски світання — бліде, мов заволочене прозорими брижами перистих хмарок, сяйво ранкового неба — відкрили перед ними плоску поверхню плато, руду і всуціль укриту піском — ніде ані кущика, ні камінця. Плато починалося десь у них за спиною і поступово знижувалось попереду, ген-ген переходячи в глибоку долину, за якою, здавалося, простяглеся море, хоч до моря звідси було близько ста миль.

— Де ж він мав сісти?— запитав Бентінк.

— Та де-небудь на тому плато,— відповів Скотт. Бентінк взяв у Скотта бінокль і оглянув далечінь.

— Добре мені діло!— сказав юнак.— Стільки відмахати, і все даремно. Де ж він ще може бути?

— Не знаю, і ми не станемо марнувати час, гадаючи про це.

— Триклятий француз!— сказав Бентінк.

— Триклятий Черч!— заперечив Скотт і рушив далі.— 3 самого початку це була безглузда витівка. Надто складна, надто ризикована...

Він зупинився.

— Ну що ж. повертаймо назад,— стомлено запропонував Бентінк.

— Є ще одна можливість,— сказав Скотт, силкуючись викинути з голови все образливе, що він думав про Черча.— На цьому плато вітер завжди дме дужче, ніж у будь-якому іншому місці пустелі. Вчорашній вітер міг здатися французу надто рвучким.

— І він полетів назад?

— Або ж приземлився нижче, на захищеному од вітру схилі,— трохи подумавши, сказав Скотт.— Давайте поглянемо там.

До краю плато, звідки видно було нижню частину схилу, довелося пройти ще добру милю. Скотт нетерплячою ходою ішов попереду, і хоч він побіжно оглянувся, зачувши віддалене рокотання моторів,— не в повітрі, а на землі,— проте, не зупиняючись, попрямував далі. В цей час над ними високо в небі кільватерним строєм пролетіли літаки. Нараз Скотт і Бентінк опинились на самому краєчку плато — звідси воно круто сповзало вниз, мов накатана дитячими санчатами снігова гірка.

— Онде він!— гукнув Бентінк, показуючи на літак, який згори було видно.— Але французик посадив машину на крило. Погляньте, Скотті.

Скотт підніс до очей бінокль і побачив, що літак якось дивно перевалився набік, злегка піднявши в повітря одне колесо й дуже задерши крило.

— Ну, що це, по-вашому?— запитав він Бентінка.— Аварія?

— Не знаю. Давайте підійдемо й подивимось.

— Увечері,— заперечив Скотт.— Не можна забувати про обережність.

— Але ж довкола на п'ятдесят миль нема ні душі,— нетерпляче сказав Бентінк.

— Нам нікуди поспішати,— кінчив суперечку Скотт.

Бентінк з трудом проковтнув готову зірватися з язика лайку, і вони пішли назад до ваді.

Тільки здалеку глянувши на літак, Куотермейн уже зміркував, що з ним робити.

— Вони могли начинити його мінами-сюрпризами або просто замінувати. Ймовірно також, що вони його знайшли і навмисне поставили на крило, але в цьому я сумніваюсь,— говорив він Скотту, коли вони грузовиком під'їжджали до літака.— Зараз я подивлюся.

Скотт його відпустив. Куотермейн сам чудово закладав міин-сюрпризи і не гірше вмів їх знаходити. Він ретельно оглянув місцевість у радіусі п'ятдесяти кроків від літака, подекуди й подовбався в піску та камінцях. Потім, наблизившись до машини, обмацав шов, що з'єднує крила з фюзеляжем, ніби попестив його пучками пальців.

— А це для чого?— запитав Бентінк.

— В ці місця він, як правило, складає власні бомби,— сказав Сем.

Куотермейн, насвистуючи собі під ніс, поліз на задерте крило; літак злегка хитнувся, проте не змінив положення. Прозорий козирок уже був відсунутий. Куотермейн зазирнув усередину кабіни і з подивом обернувся до друзів.

— Француз іще тут,— гукнув він.— Мертвий.

— Тоді не чіпайте його,— сказав Скотт. Негайно злазьте.

Скотт вийшов з грузовика, наказавши всім залишатись на місці, й побіг до літака; Куотермейн чекав його, сидячи на тупому кінці крила.

— Що сталося? — здивовано запитав він Скотта.

— Труп могли замінувати,— відповів той.

— Ніби я не знаю! — сказав Куотермейн.— Зараз подивимось.

— Я подивлюся сам,— відрубав Скотт.— Злазьте.

— Та що з вами, Скотті?

— Дайте мені ваші щипці,— сказав Скотт, сам дивуючись з того, що з ним коїться: йому раптом млосно защеміло в грудях від пекучого небажання наражати на небезпеку Куотермейна чи будь-кого з своїх друзів, хоч він, не задумуючись, робив це вже сотні разів.

Скотт видерся нагору, щоб заглянути в кабіну, й побачив одягнене в шкіру, вже вражене тліном тіло. Непокрита голова була вплющена в щит управління. Темне кучеряве волосся француза кишіло сірими мушками. М'який ремінний шолом з великими навушниками звисав з голої шиї на тасьмі й проводці.

Скотт нахилився над трупом і помацав, чи не підведено під одягом дроту до грудей; по тому, затримуючи дихання, просунув голову далі, щоб перевірити, чи не заміновано сидіння.