Не хочу, щоб він помирав - Олдрідж Джеймс

Тепер він, вітаючись, потискував матері руку й обмінювався довгими арабськими фразами ввічливості з йа Сітт Розою та йа Абду Е ф ф е н д і висохлим від старості батьком Атиї.

— У вашого сина вдача не покращала,— сказав Скотт батькові.

— Діти беруть його речі,— прошамкотів старечим голосом Абду Еффенді.— Вони ще нічого не тямлять.

— А треба тямити! — гаркнув Атия.

— Т-с-с! — лагідно мовив його батько, і Скотт зрозумів, від кого він перейняв звичку говорити оце гортанне "хос-с-с!", заспокоюючи запального безумця Атию.

Атию в його власній сім'ї ласкаво називали наві-женим.

— Атия ніколи не розказує нам, що він робить,— жалібно скаржився батько. Абду Еффенді, як завжди, сидів, згорбившись на стільці, з фескою на голові, спираючись на товсту палицю, і дивився просто перед себе сльозавими очима.

Скотт випив поданий йому солодкий сироп.

— Бачите! — вигукнув Атия, підкреслюючи, як його тут дратують.

Скарга старого була не новою.

— Атия показує нам дорогу в пісках,— пояснив Скотт. Через те, що він розтлумачував це вже не вперше, потреба говорити докладніше відпадала.

— Але це дуже небезпечно? — тонким голоском запитав Абду Еффенді.

— Як коли. Іноді страшенно небезпечно. Ви й самі це знаєте, йа Еффенді. Атия був тяжко поранений. Але здебільшого — набагато безпечніше, ніж перейти вулицю в Каїрі.

— А як же тепер буде з його роботою? Чому його забрали з державної служби?

Пан, пані (араб.).

Атия через силу стримався від грубого слівця. Скотт йому співчував. Але Абду Еффенді треба було заспокоїти.

Покійний Пікерінг розкопав Атию в Єгипетському топографічному управлінні. Пікерінг відкрив у Атиї дві визначні якості: відчуття пустелі й природжені математичні здібності, які, хоч і не були розвинуті початковою освітою в арабській школі, проте під керівництвом Шкерінга та Скотта стали для них неабиякою підмогою.

Скотт так і не второпав до ладу, як пощастило Пі-керінгу перевести Атию в англійську армію і чи знає англійське командування, що один з її кращих картографів у пустелі, якому платять за день роботи додатковий шилінг як штурману,— убогий син старезного й убогого єгипетського чиновника. Абду Еффенді сповнилося шістдесят вісім років. Відставний службовець управління залізниць Судану, він жив у Каїрі на місячну пенсію в дванадцять фунтів. Його дружина Роза, дебела, товста темношкіра жінка, дочка суданки та єгиптянина, була набагато молодша за нього. Атия був найстарший серед її десяти дітей, за ним ішли переважно дівчатка.

— Коли Атия повернеться на роботу в топографічне управління,— сказав Скотт,— він напевне буде кращим топографом у Єгипті.

— Навіщо ви все це їм говорите? — втрутився Атия.— Вони все одно нічого не розуміють. Та й до чого воно їм?

— Т-с-с! — мовила мати, запрошуючи їх до столу.

— Т-с-с! Т-с-с! Т-с-с! — передражнив її Атия. Мати засміялася.

Вони сіли до застеленого скатертиною столу. Прислуговувала Еррофа — лантух могутніх кісток, затягнутий в широченну чорну галабію. Цій представниці одного з поневолених суданських племен років було не менше, ніж Абду Еффенді. Вона обносила овочевими стравами господаря дому та його дружину. Скотту й Атиї подали по два голуби.

— Отої — з щирим задоволенням промовив Скотт.

— Атия — хороший син,— сказала мати.

Скотт зрозумів, що голуби були проявом сімейної пошани до Атиї. Батько його, вже давно ні до чого не здатний, крім догляду за дітьми, не міг прогодувати сім'ю на мізерну пенсію. І Атия утримував п'ятьох малолітніх сестер та братів на свою армійську платню.

Четверо з них стежили за обідом дорослих з дальнього кутка кімнати. Потім ввійшла і п'ята дівчинка, сміливіша за інших, несучи в руках велику живу курку, але мати наказала їй випустити птицю у двір. Дівчинка викинула курку за двері і, потягнувшись до столу, стала навшпиньки, щоб подивитись, як Атия і Скотт їдять голубів.

Атия зажадав, щоб дітей вигнали з кімнати:

— Ох, мамо! Ну що це таке!

Але дітей підбадьорювало сміливе, сяюче обличчя їхньої сестрички, таке саме одчайдушне, як в Атиї, тільки чорніше й життєрадісніше. Вона не зводила блискучих оченят з чотирьох голубів, яких збиралися з'їсти ці два чоловіки.

— Біжи до своїх курчат, бо кішка їх похапає,— сказав Атия.

У відповідь на цей незграбний маневр дівчинка лише зневажливо хитнула головою і ще пильніше заглядала в їхні тарілки.

Атия обсмоктав лапки. Він розламав тушку першого голуба й почав був оббирати з кісток тоненькі смужки коричневого м'яса, як раптом терпець йому знов увірвався.

— А-а-а! — зарепетував він з суто арабською нестриманістю і затарабанив кулаками по скронях, мало не плачучи.— Це вже занадто! Бери! Хочеш щоб я подавився? На! — він роздер надвоє птицю, до якої ще не торкався, розділив половинки на шматочки й роздав їх п'ятьом дітям.

— Цок, цок, Атия! — обурилась мати.— Отак перед гостем?

— Ну, знаєш! — очі й голос Атиї в розпуці звертались до неба.

— Вони вже обідали. І їли більше, ніж ти!

— А голуба вони мали? Чи їм неодмінно треба заглядати мені в рот, як я його їм?

— Т-с-с! — мовив батько.

— Цок, цок,— сказала мати.

Скотт знав, що йому належить їсти далі, мовби нічого не сталося. Атия — навіжений. Він порушував несхитні звичаї арабської сім'ї. Діставши по шматочку голуба, діти гайнули на подвір'я.

Чорношкіра суданка Еррофа, справжня господарка в цьому домі, що його вона обслуговувала, розсердилася не на жарт:

— Клянусь, Атия, більше не готуватиму тобі голубів. Чим хоч поклянусь—не засмажу ніколи. Ось побачиш! Слава богу, капітан знає, як треба їсти, маючи від цього насолоду.

Скотт був вдячний їй за те, що вона прилучила його до сімейної сутички. На його англійському обличчі зуби раптом засяяли не гірше, ніж у самої Еррофи. Видовище було таке рідкісне, вигляд у нього був такий щасливий, що Еррофа приписала всю заслугу собі.

— Бачиш! — сказала вона Атиї.

— Ах, облиште ви мене! — нещасним голосом пробурмотів Атия, якому вже стало соромно; він присмирніло став доїдати голуба.— Швидше б звідси поїхати та пожити спокійно.

— Т-с-с! — мовила мати, і всі з насолодою заходилися коло своїх тарілок.

Другий солдат, якого Скотт привіз з собою до Каїра, Сем Гассун, також служив у покійного Шкерінга і також був живим прикладом того, що Пікерінг умів робити з людьми.

Сем був борцем, плавав матросом на грецьких шаландах, що перевозили цибулю, працював механіком у грецьких гаражах, і Пікерінг, побачивши, як він спритно лагодить приймачі в грецькій майстерні, забрав його в такому незайманому вигляді з собою в пустелю, де взявся виховувати з нього першокласного ме-ханіка-радиста, яким, на думку Шкерінга, Сем мусив стати. А той і не пручавсяг. Сам він не дуже в собі розбирався, не знав, боягуз він чи просто невдаха, непутящий чи надто компанійський хлопець... Сем тільки знав, що друзі його люблять. Він з легким серцем програвав свій заробіток і захоплювався Атиєю, який віддавав усі гроші сім'ї.

Осіннього вечора, о дев'ятій годині, Скотт натиснув кнопку дзвінка на дверях квартири над взуттєвою крамничкою, біля трамвайної лінії, де мешкав Сем з чотирма своїми незаміжніми сестрами. Двері відчинив хлопчина-служник, і Скотт опинився у великій, тьмяно освітленій кімнаті, з потертим килимом на всю підлогу. Згодом до нього вийшла сестра Сема Аліса й невесело привіталася. Вона була рада його бачити, але до радості у неї завжди домішувався смуток: доля її обділила щастям, і вона вже давно зрозуміла, що бути щасливою зовсім не просто. Аліса була старшою в сім'ї.

Скотт підхопився:

— Пробачте, Алісо, що я так пізно.

— Чому ви так довго до нас не приходили? — запитала Аліса англійською мовою.

— Та все часу не було.

— А ми за вами дуже скучаємо.

— Я ще до вас прийду,— зніяковіло пообіцяв Скотт. Він завжди почував себе ніяково в цій кімнаті, в цьому тихому, похмурому домі, коли тут не було Сема або інших сестер, які враз починали щебетати французькою, італійською та єврейською мовами, навперебій виявляючи свою радість, і навіть кокетували з ним, чого, звичайно, не можна було брати всерйоз, хоч це й подобалося Скотту.

Скотт підтримував з Алісою ввічливу розмову про хвороби та різні сімейні справи, аж поки нарешті зважився запитати:

— Сем уже готовий?

— Сем? Сем подався в кіно,— відповіла Аліса.— Хіба він має зараз кудись їхати?

— Та нічого. Я, мабуть, забув його попередити. Ви знаєте, в яке кіно він пішов?

— Ні, але гадаю, що в якийсь із літніх кінотеатрів, тут поблизу. Вони ще працюють. Сем частенько ходить туди з своїми греками. Вони сидять у кепках і зчиняють страшенний галас. Шукайте їх у передніх рядах...

Скотт попрощався.

Він наказав шоферові зупинитися біля першого ж кінотеатру на вільному повітрі. Підійшовши до білетера, що стояв при розчиненій хвіртці, Скотт загорлав, намагаючись перекричати американців з екрана:

— Сем! Сем Гассун!

В такий же спосіб йому довелось горлопанити ще біля двох кінотеатрів, перш ніж знайшовся Сем. Щоразу у відповідь летіли непристойні жарти: йому давали поради, як краще вчинити з тим Семом. У третьому кінотеатрі в двох перших рядах очеретяних стільців одразу ж знялась якась метушня. З темряви вигулькнув Сем; його брита голова блиснула в промені кінопроектора, коли він пробирався по захаращеному проходу в супроводі своїх трьох друзів-греків.

— Ви мене? — обізвався Сем, ще не знаючи, хто його гукає.

— Атож,— відповів Скотт.— Виходьте. Нам уже час.

— Уже? О господи, і справді час. Одну хвилиночку, капітане.

Сем попрощався з трьома борцями-греками й сів на заднє сидіння віліса, бурмочучи собі під ніс:

— І як я міг забути? Ще б пак, цілісінький день боровся з хлопцями. Зовсім забув.

— Ви там не баріться, Сем,— сказав йому Скотт, коли машина зупинилася біля взуттєвої крамнички.

— Тоді ходімо зі мною.

Щоб не гаяти часу, Скотт піднявся сходами нагору. Сем гукнув сестру, й Аліса вийшла до них. Вона стала картати брата з своєю постійною сумовитою смиренністю :

— Поглянь, на кого ти схожий! Невже тобі неодмінно треба одягатися так, як оті грецькі підмайстри?

Вона звернулася за підтримкою до Скотта:

— Хіба він не повинен носити форму, коли приїжджає у місто? Чому ви дозволяєте йому вештатися скрізь з цими греками, та ще в такій кепці?

— Чого це ти напускаєшся на моїх друзів? — сказав Сем, заходячи до кімнати в накинутому поверх блакитної сорочки кітелі; під пахвою він тримав згорток з форменими брюками, сорочкою та кашкетом.— А ми хто — не халіби? 1 Чи, може, наші не говорять так само про мене, що я єврей з Алеппо і що зі мною соромно зустрітись на Еулиці? Такі людці не зайдуть до тебе в крамничку, щоб купити з твоїх рук пару черевиків.