Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс
А може, батько віддав гроші за великого срібного годинника, що зберігається в нас від того самого дня. Проте ні… я цьому ніколи не повірю.
— Годинник не вартий і четвертої частини тих грошей, мамо.
— Ні, звичайно. А ваш батько держав добрий розум у голові до останнього моменту. Він був такий статечний та ощадливий, що зроду не кидав би грошей на вітер.
— Але звідки ж він узявся, цей годинник, ніяк не можу я збагнути, — прошепотів Ганс, чи то звертаючись до матері, чи то сам до себе.
Матуся Брінкер похитала головою і сумно глянула на свого чоловіка, що сидів., втупившись безтямними очима в підлогу. Гретель стояла поруч нього і щось плела.
— Об тім ми ніколи не довідаємося, Гансе. Я дуже часто показувала годинника батькові, але він нічого не пам'ятає: йому байдужісінько — чи то годинник, чи картоплина… Прийшовши того страшного вечора додому вечеряти, він дав мені годинника і сказав, щоб я заховала та добре берегла його, допоки він сам не забере в мене. І тільки-но розтулив губи, щоб іще щось додати, як до нашої хати вбіг Броом Клаттербоост і закричав, що дамба в небезпеці… Ах! Яка ж то грізна повідь була того року на зелені свята! Мій чоловік відразу ж схопив свої інструменти та й подався з хати. То було востаннє, що я бачила його при добрім розумі… Опівночі його, бідолаху, принесли додому — ледве живого, з розбитою й закривавленою головою… Гарячка помалу-малу минула, але розум до нього більш не повертався, не повертавсь ніколи… Навпаки, з днини на днину йому ставало все гірше й гірше… Ніколи ми не довідаємося, звідки узявсь годинник…
Ганс чув про все це й раніше. Він часто бачив, як мати в тяжкі хвилини, сильно бідуючи, виймала годинника із схованки, майже зважившись його продати, але так і не далася на спокусу.
"Ні, Гансе, — казала вона, — адже ж ми не вмираємо з голоду, — до того ще не дійшлося. Потерпимо якось, — я не можу йти проти батькової волі!"
Згадавши зараз одну з таких сцен, син її глибоко зітхнув; потім, покотивши по столі шматочок воску в напрямі до Гретель, він сказав:
— Так, мамо, ви добре зробили, що зберегли годинника… Багато хто давно вже проміняв би його на золото.
— І йому довелося б довіку соромитися свого вчинку! — скрикнула обурено мати. — Я ніколи такого не зроблю! Крім того, вельможні пани ставляться так несправедливо й жорстоко до нас, бідного люду, що, коли б вони побачили цю коштовну річ у наших руках, — навіть, аби ми їм розповіли все чисто, — вони могли б, чого доброго, подумати на батька, що він…
Ганс спалахнув від гніву:
— Вони не насмілилися б це сказати, мамо! А коли б знайшлася така людина… Я…
Він стиснув кулака, збагнувши, мабуть, що останні слова цієї фрази занадто страшні, щоб вимовити їх при матері.
Матуся Брінкер, пишаючись сином, посміхнулася крізь сльози:
— Ах, Гансе, ти чесний, порядний хлопець. Ми ніколи не розлучимося з годинником. Коли прийде для дорогого вашого батька остання година, він, може, отямиться й запитає про нього…
— Отямиться, мамо! — повторив Ганс. — Отямиться… і впізнає нас?
— Атож, дитино, — майже прошепотіла його мати, — таке траплялося часом…
Ганс ледве не забув, що він мав поспішати до Амстердама. Його мати рідко розмовляла з ним так відверто. Тепер він відчував себе не тільки її сином, але й її другом, порадником.
— Ви маєте рацію, мамо. Ми не повинні розлучатися з годинником. Ми мусимо берегти його заради батька. А запропащі гроші, може, ще колись несподівано знайдуться…
— Ніколи! — скрикнула матуся Брінкер, рвучко знімаючи останнє вічко з дротика і кидаючи недокінчене плетиво на свої коліна. — На це немає найменшої надії. Тисяча гульденів! І все те зникло в один день! Тисяча гульденів… Ох! Де, де ж бо вони поділись?.. Якщо вони зникли лихим шляхом, злодій? напевно, признався б у тому перед смертю… він не насмілився б померти з таким злочином на душі!
— А може, він ще не помер, — сказав Ганс, намагаючись її заспокоїти, — і ми колись почуємо про нього.
— Ах, дитино, — промовила вона іншим тоном, — якому ж то злодієві спало б на думку прийти сюди? В нас у господі, хвалити бога, завжди було чепурно, як у віночку, але непишно: жили ми дуже ощадливо; адже ж ми з батьком все відкладали та відкладали, щоб зібрати дещицю на чорний день, як то кажуть: "Потрошку, але часто, аж гульк — і повний гаман". Так воно насправжки і вийшло; крім того, в батька було вже чимало призбираних грошей, що він їх дістав за роботу в Геерногті під час великої поводі. Щотижня ми заощаджували цілий гульден, а часом і більше; батько ваш працював понаднормово, і йому добре платили за його роботу. Щосуботи увечері ми додавали дещицю до відкладених грошей, за винятком того часу, коли тебе била пропасниця, Гансе, та ще тоді, коли народилася Гретель. Нарешті гаманець був уже таки добре натоптаний грішми, — тож мені довелося полагодити стару панчоху, і ми почали класти гроші в неї. Як зараз бачу, — не минуло й кількох тижнів, а грошей у неї набралося аж по самісіньку п'ятку. За колишніх років платили добрі гроші, якщо робітник розумівся на будівельній справі. Панчоха все сповнялася мідяками та срібняками… і золотом навіть. Атож! Можеш розімкнути очі ще ширше, Гретель. Я часто сміялася й казала батькові, що ношу свої старі сукні зовсім не через те, що нас злидні обсіли… А панчоха все сповнялася й сповнялася грішми і була вже така повна, що я раз у раз, прокинувшись серед ночі, тихесенько вставала і йшла помацати її при місячному сяйві. А потім навколішках дякувала богові за те, що діти мої дістануть згодом добру освіту, а батько зможе відпочити по трудах своїх на схилі віку. Часом, при вечері, гомоніли ми з батьком за те, що, мовляв, слід було б наново переробити камін у господі та поставити добрий зимовий хлів для корови; але чоловікові моєму й цього було замало, він ціляв багато вище. "Широке вітрило, — казав він, — хапає вітер. Хутко ми зможемо дозволити собі все, що схочемо". А по тому ми співали з ним разом пісень, доки я мила посуд… Ах… "Коли море спокійне, — легко стернувати". За тих часів не було в мене жодних прикростей з ранку аж до самого смерку. Кожного тижня добував батько ту панчоху, клав у неї гроші, і сміявся й цілував мене в той час, як ми разом зав'язували ЇЇ та знову ховали. Ой, що ж це ми робимо, Гансе! Іди вже! А то сидиш . отут, роззявивши рота, а день іде до вечора! — різко закінчила матуся Брінкер, маючи на себе досаду за те, що надто відверто говорила з хлопцем. — Тобі давно вже час рушати.
Ганс увесь час сидів, пильно й серйозно дивлячись на матір. Тепер він підвівся і майже пошепки запитав:
— А ви коли-небудь пробували розпитувати батька, мамо?
— Так, дитино, часто. Але батько тільки сміється або дивиться на мене так чудно, що в мене зникає бажання розпитувати його далі. Коли ти й Гретель заслабли минулої зими на гарячку, коли в нас вйвівся майже весь хліб, а я нічогісінько не могла заробити, боячись покинути вас, щоб ви, бува, не померли, доки мене не буде вдома, — ох, як же я тоді старалася!.. Я гладила його по голові, я тихесенько запитувала його, запитувала лагідно про ті гроші — де вони?.. В кого?.. Горенько! Все надаремне! Він тільки смикав мене за рукав та бубонів такі чудні слова, що мені кров холонула в жилах. Нарешті, коли Гретель зовсім знемоглася і зблідла мов сніг, а ти почав марити, лежачи в ліжку, я крикнула до нього — мені здавалося, що так він обов'язково мусить мене почути — "Раффе, де наші гроші? Чи ти знаєш що-не-будь про гроші, Раффе?.. Про ті гроші в гаманці та в пан-чосі, що вони лежали у великій скрині?!." Але говорити до нього було однаково, що звертатися до каміння… однаково, що…
Голос матері звучав так дивно, очі Їй так блищали, що переляканий Ганс підійшов до неї і поклав їй руку на плече.
— Годі, мамо! — сказав він. — Забудьмо про ті гроші. Я вже великий і дужий… Гретель моторна дівчина і теж не лінується працювати. Скоро ми знову будемо при достатку. Знаєте, мамо, мені й Гретель далеко приємніше дивитися на вас і бачити, що ви веселі й щасливі, ніж мати все срібло, скільки б його не було на цілім світі… Правда ж,. Гретель?..
— Та хіба ж мама цього не знають… — відповіла Гретель крізь сльози.
РОЗДІЛ VI
Сонячне проміння
Матусю Брінкер стривожило, але разом з тим і дуже потішило хвилювання її дітей, — адже ж воно доводило їхню любов .та щиру відданість.
Трапляється, що красиві дами у пишних покоях раптом посміхнуться так лагідно та привітно, що посмішка їхня осяє все навколо; але куди тій посмішці до світлої посмішки матусі Брінкер, що нею спробувала вона розвеселити своїх убого зодягнених дітей у їхній нужденній хатинці. Матуся відчула, що повелася з дітьми егоїстично, говорячи з ними про свою біду. Враз обличчя їй зашарілось і прояснилося, вона хутенько втерла очі і глянула на дітей так, як може дивитися тільки мати.
— От тобі й на! Нічого казати, — добру розмову зняли ми! А день святого Ніколаса вже на порозі! Нема нічого дивного, що пряжа коле мені пальці! Маєш, Гретель, — візьми цього цента і, поки Ганс купуватиме ковзани, купи собі на базарі вафлю.
— Дозвольте мені лишитися з вами вдома, мамо, — сказала Гретель, дивлячись на матір ще вогкими від сліз, блискучими очима. — Ганс купить мені тістечко.
— Як хочеш, дитинко… Стривай, Гансе, — почекай-бо хвилину! Ще зо три стібка — і я скінчу це плетіння; ти одержиш пару найкращих панчіх на світі, — хоч пряжа, правду кажучи, трошки й цупкенька, — і продаси їх панчішникові на вулиці Гайреен Грахт. Візьмеш за них три чверті гульдена, якщо поторгуєшся гарненько; а що, пробігавшися на такому морозі, ти добре зголоднієш, то купи чотири вафлі, і ми відсвяткуємо день святого Ніколаса як слід.
Гретель заплескала в долоні.
— От буде добре! Анні Боуман розповідала мені, які розкішні речі бувають у цей час по багатих господах, як там святкуватимуть сьогодні ввечері. Але ж і нам буде весело! Ганс купить собі чудові нові ковзани… Крім того, в нас будуть вафлі! О-о!.. Тільки дивись, не попереламуй їх, брате Гансе! Позагортай їх гарненько в папір, поклади під курточку та добре застібни її.
— Звичайно, — відповів Ганс, розуміючи всю вагу покладеного на нього доручення.
— Ну ж бо, Гансе, — сказала мати хлопчикові, коли він нерішуче став на порозі, — що тебе затримує, любий?
Ганс поцілував матір у повну щоку, ще рум'яну і свіжу, незважаючи на всі злигодні.
— Моя мама — найкраща в цілім світі, і мені, звичайно, дуже хочеться купити собі ковзани, але… — і, застібаючи свою курточку, він збентежено поглядав на згорблену постать хворого батька, що сидів край каміна, коли б я на мої гроші міг привести меестера [10] з Амстердама, щоб він оглянув батька.
