Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Ми, мабуть, так і не знали б нічого більше про тих дітей, коли б вони раптом не зупинилися, наче прикипівши до місця, та, збившися докупи осторонь від дороги, не загомоніли всі разом до однієї гарненької дівчинки, яку витягли з людського потоку, що мчав до міста.

— О, Катрінко! — гукнули вони наче одними устами, — Ти чула? Будуть змагання. Ти теж повинна взяти в них участь!

— Які змагання? — спитала Катрінка сміючися. — Тільки, будь ласка, не говоріть усі разом, бо я нічого не можу розібрати!

Усі раптом змовкли і вп'ялися очима в Річі Корбес, що вважалася за найкращу ораторку в тому колі.

— Як? Ти не знаєш? — сказала Річі. — Двадцятого числа мають відбутися великі льодобіжні змагання з нагоди дня народження мефроу[6] ван Глек. Це все влаштувала Гільда. Найкращий ковзаняр одержить чудовий приз.

— Так, так, — підхопило кілька голосів, — пару прегарних срібних ковзанів — просто розкішниці О, і з такими надзвичайними ремінцями! Та ще й із срібними дзвіночками та пряжками!

— Хто сказав, що вони будуть із дзвіночками? — запищав маленький хлопчик із довгим ім'ям.

— Я так кажу, добродію Воосте, — відповіла Річі.

— Так, так, це вірно…

— Ні, я напевне знаю, — зовсім без дзвіночків…

— О, які дурниці ти мелеш…

— Та ні ж бо, вони будуть із стрілами…

— А мінгеер ван Корбес сказав, моїй мамі, що вони будуть із дзвіночками…

Усі кричали й сперечалися, не слухаючи одне одного; лише мінгеер Воостенвальберт Сгіммельпеннінк зробив спробу припинити цю суперечку і розв'язати питання остаточно:

— Ні, ні, ніхто з вас нічого не знає! Не буде на них ніякісіньких дзвіночків, вони…

— О! О! — і хор голосів, що висловлювали протилежну думку, залунав знову.

— Пара ковзанів, що її призначено для дівчаток, буде з дзвіночками, — перебила їх Гільда спокійно, — а на другій парі, що її призначено для хлопців, буде вирізьблено стріли по боках.

— Ага!.. А що я казав!.. На моє й вийшло! — закричали мало не всі діти, перебиваючи одне одного.

Катрінка зовсім збилася з пантелику і тільки кліпала очима.

— Хто ж братиме участь у змаганнях? — запитала вона.

— Усі ми, — відповіла Річі. — Ото буде весело! І ти також мусиш, Катрінко!.. А зараз час до школи, побалакаємо про все в перерві опівдні. О, ти обов'язково будеш з нами, адже ж так?

Катрінка не відповіла, але, зробивши граціозний пірует і сміючися, кинула кокетливо — "Чуєте? Це вже останній дзвінок! Доганяйте мене!" — і помчала як стріла до школи, що стояла за півмилі від них на березі каналу.

Усі стрепенулися і на її заклик кинулися безладною юрбою за нею навздогін; але даремне намагалися вони впіймати яснозору дівчинку із золотими кучерями, що маяли на сонці; вона легко мчала вперед, раз у раз оглядаючись і весело сміючися, а очі їй сяяли з тріумфу.

Чарівна Катрінка! Від неї так і пашить молодістю й здоров'ям! Уся вона — втілене життя, радість і рух!

Нема нічого дивного, що твій привабливий образ, який завжди лине вперед, промайнув у нічних привиддях одного хлопчика цієї ночі! Нема нічого дивного, що йому видалася найчорнішою та година, коли через багато років ти полинула від нього назавжди.

РОЗДІЛ IV

Ганс та Гретель знаходять друга

Опівдні, під час перерви, наші молоді друзі сипнули разом із школи, щоб потренуватися годинку на каналі.

Вони каталися лише кілька хвилин, коли це раптом Карл Сгуммель глузливо мовив, звертаючись до Гільди:

— Глянь-но туди… яка ловкенька паронька з'явилася он там, на льоду! Ну та й голодранці ж! А ковзани, ковзани які, — глянь! їх, напевне, подарував їм сам король.

— Я бачу тільки, що це дуже завзяті діти, — відповіла Гільда м'яко. — їм, мабуть, нелегко було, вивчитися бігати на таких недоладних оцупках. Адже ж вони дуже бідні селяни, знаєш. Хлопець, мабуть, змайстрував собі ті ковзани сам.

Карл трохи зніяковів.

— Завзяті, кажеш… Можливо… Що ж до їхнього ковзання, то подивись, як вони бігають… тільки-но рушать вперед, як відразу вже й спотикаються… Я гадаю — їм слід бігати на ковзанах під музику тієї п'єси staccato[7], що ти її вчила.

Гільда весело розсміялася й відбігла від нього. Догнавши невеличку зграйку своїх товаришів, вона промчала повз них і зупинилася коло Гретель, яка жадібними очима стежила за спортивними розвагами школярів.

— Як тебе звуть, дівчинко?

— Гретель, юфроу,[8]— відповіло дівчатко несміливо, — адже ж Гільда переважала її і родом, і багатством, хоч вони й були майже однолітки. — А мого брата звуть Ганс.

— Ганс — дужий хлопець! — промовила Гільда весело. — Він, здається, зовсім не відчуває холоду, — можна подумати, що всередині в нього є тепла грубка; а ти, мабуть, добре змерзла. Тобі слід було б одягатися дещо тепліше, малятко.

Гретель, якій більше нічого було вдягти, силувано засміялася, відповідаючи:

— Я зовсім не така маленька. Мені вже минуло дванадцять років.

— О, прошу пробачення. А мені, бач, майже чотирнадцять років, але я виросла така велика для свого віку, що всі інші дівчатка видаються мені маленькими, а втім, то пусте. Може, ти в мої роки будеш іще вища за мене; але для того треба вдягатися тепліше: якщо дівчатка тремтять з холоду — вони погано ростуть.

Ганс спалахнув, помітивши, що очі в Гретель сповнилися сліз.

— Моя сестра не скаржилася на холод; проте сьогодні й справді великий мороз… — і він сумно глянув на Гретель.

— Нічого, — сказала Гретель, — мені часто буває тепло, навіть жарко, коли я бігаю на ковзанах. Ви дуже добрі, юфроу, дякую вам за турботу.

— Ні, ні…— відказала Гільда, дуже невlоволена з себе. — Я нерозважлива, жорстока… але я не мислила лихого. Я тільки хтіла спитати в тебе… я гадала… якщо… — і тут Гільда запнулася остаточно, й замовкла, зовсім зніяковівши перед цими бідно зодягненими дітьми, що тримали себе просто і з гідністю; а вона ж так хотіла стати їм у пригоді!

— В чому ж річ, юфроу? — скрикнув Ганс жваво. — Чи не можу я зробити вам якої послуги?.. Може, щось…

— О ні, ні! — розсміялася Гільда, заспокоївшись. — Я тільки хтіла побалакати з вами про великі змагання. Хочете взяти в них участь? Ви обоє добре бігаєте на ковзанах, а змагатися вільно всім. Кожен може зголоситися і здобути приз.

Гретель сумно глянула на Ганса, який, скинувши шапку, відповів шанобливо:

— Ах, юфроу, коли б нам навіть дозволили брати участь у змаганнях, ми дуже швидко лишилися б позад усіх. Наші ковзани зроблено з міцного дерева, як бачите, — додав він, підіймаючи трохи ногу, — але вони скоро відволожуються, перестають ковзати, ми спотикаємось і часто падаємо.

Очі в Гретель лукаво заблищали: вона мимоволі згадала, як Гансові не пощастило цього ранку, але відразу ж почервоніла й несміливо сказала стиха:

— О ні! Ми не зможемо брати участь у перегонах. Але ж подивитися на змагання нам можна буде, юфроу?

— Звичайно, — відповіла Гільда, лагідно дивлячись на щирі обличчя двох дітей і від серця шкодуючи, що витратила майже всі свої кишенькові гроші, які одержала цього місяця, на мереживо та різні обнови. В неї лишилося тільки вісім квартьє[9], а на них можна було купити щонайбільше —-одну пару ковзанів.

Вона глянула, зітхнувши, на ноги обох дітей, такі різні за розмірами, і запитала:

— Хто з вас двох краще бігає на ковзанах?

— Гретель, — враз відповів Ганс.

— Ганс, — скрикнула Гретель одночасно з братом.

Гільда посміхнулася.

— Я не можу купити вам обом по парі ковзанів; мені бракує грошей навіть і на одну добру пару. Але ось вісім квартьє. Вирішіть самі, — хто з вас має більше шансів виграти приз, і купіть ковзани для того. Шкода, що в мене немає більше грошей на кращі… До побачення! — і, кивнувши головою й посміхнувшись, Гільда віддала гроші збентеженому Гансові й швиденько подалася від них, наміряючись приєднатися до своїх товаришів.

— Юфроу! Юфроу ван Глек! — гукнув Ган.с і кинувся за нею, спотикаючись: він не міг гаразд бігти, — ремінець на одному з його ковзанів уже розв'язався.

Гільда повернулася, притуливши одну руку до очей, щоб захистити їх від сонця, і Гансові здалося, наче вона пливе до нього в повітрі, все ближче й ближче.

— Ми не можемо взяти цих грошей, — промовив Ганс, засапавшись, — хоч і знаємо, що ви дали їх нам від щирого серця.

— Не можете? Чому? — спитала Гільда, червоніючи.

— Тому, — відповів Ганс, вайлувато й незграбно вклоняючись, але кинувши гордий погляд принца на маленьку королівну, — що ми їх не заробили.

Гільда була бистра на розум і кмітлива. Вона помітила гарненький, вирізьблений з дерева ланцюжок на шиї у Гретель.

— Вирізьбіть мені ланцюжок, Гансе, отакий, як у вашої сестри.

— З великою радістю, юфроу. В нас дома є шматок красивого дерева, білого, як слонова кістка; завтра ж ви матимете ланцюжок… — і Ганс знову поважився повернути їй гроші.

— Ні, ні, — сказала Гільда рішуче, — ці гроші — надто мізерна плата за такий чудовий ланцюжок! — і вона помчала як стріла, обганяючи найпрудкіших ковзанярів.

Зніяковілий Ганс довго стежив за нею замисленими очима; він відчував, що сперечатися з нею — марна річ.

— Хай буде так, — промимрив він чи то до себе, чи то звертаючись до своєї вірної тіні, Гретель. — Доведеться мені пильно взятися до діла, не гаячи часу, і, мабуть, посидіти до півночі, якщо мама дозволить мені засвітити свічку; але ланцюжок я мушу докінчити. Ми можемо лишити ці гроші в себе, Гретель.

— Яка мила, яка добра панночка! — скрикнула Гретель, захоплено плескаючи в долоні. — О Гансе! Виходить, недурно ж лелека звила гніздо в нас на даху минулого літа? Пам'ятаєш, як мама сказала, що вона принесе нам щастя, і як мама побивалася, коли Янзоон Кольп ту лелеку застрелив? І мама сказала, що за це його напевне спіткає лихо. А щастя таки всміхнулося нам нарешті! Тепер, Гансе, якщо мама пошле нас завтра до міста, ти зможеш купити ковзани на базарі.

Ганс похитав головою.

— Панночка дала нам гроші на те, щоб ми купили ковзани; але якщо я зароблю ці гроші, Гретель, то я краще витрачу їх на вовну. Тобі потрібна тепла кофтина.

— О-о! — скрикнула Гретель у розпачі. — Ти не хочеш купити ковзанів?! Таж я мерзну, далебі, дуже, дуже рідко! Мама каже, що в бідних дітей кров гарячіша, ніж у інших, і що вона хутенько бігає вгору і вниз у їхніх жилах, виспівуючи: "Я мушу їх зігріти! Я мушу їх зігріти!.." О Гансе, — провадила Гретель тремтячим голосом, мало не схлипуючи, — не кажи, що ти не купиш ковзанів, а ні — то… мені здається, що я заплачу… і, зрештою, я люблю холод… тобто, я хочу сказати, що мені страшенно тепло… справді, справді!..

Ганс скинув на неї очима.