Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

"Сила-си-ленна чоловіків, жінок, дітей, коней, рогатої худоби, овець та інших свійських тварин боролася з хвилями по всіх усюдах. У розпачі хапалися люди за кожного човна, за кожну річ, що могла за човна правити. Кожний будинок було затоплено, і навіть мерців, на розмитому кладовищі було викинуто з могил. Живе немовля у колисці і давно похований труп у домовині плавали поруч бік у бік. Здавалося, предковічний потоп почався знову. Скрізь, куди не кинь оком, на всіх вершечках дерев, на церковних дзвіницях купчилися люди, благаючи в бога милосердя, а в своїх ближніх — допомоги. Тільки-но шторм почав потроху вщухати, рятувальні човни заметушилися по всіх напрямках, рятуючи тих, хто боровся в воді за своє життя, знімаючи потопаючих з дахів та дерев і підбираючи трупи, що вже потонули". Не менш як сто тисяч чоловік загинуло протягом кількох годин. Тисячі й тисячі тварин пливли мертві по воді; а матеріальні збитки, яких зазнала країна, були такі великі, що їм і ціни не складеш.

Роблес, іспанський губернатор, один з найперших самовіддано кинувся на порятунок до тих нещасних і докладав усіх сил, щоб полегшити тяжкі наслідки жахливої катастрофи. Доти голландці ненавиділи його, — у жилах-бо йому текла іспанська чи португальська кров, — але його добрість та невсипуща діяльність у цей лихий час заслужили йому вселюдну подяку. Незабаром він запровадив удосконалений метод будування дамб і видав закона, який зобов'язував кожного землевласника доглядати й підтримувати ті споруди. З того часу такі спустошливі поводі траплялися нечасто, хоч протягом майже трьох дальших століть країну шість разів затоплювало високою водою.

Весною, коли починає танути сніг, настає найнебезпечніша пора: річки, запруджені льодовими брилами, виходять з берегів і часто-густо затоплюють усі центральні провінції, не встигаючи перелити в океан свої води, що надто швидко прибувають. Коли додати до цього, що море в цей час реве та бурхає, шалено натискаючи на дамби, то й не дивно, що Голландія часто-густо перебуває у стані тривоги. Тоді вживається геть усяких можливих заходів, щоб відвернути лихо. Інженери та робітники стоять на всіх загрозливих, найнебезпечніших місцях, і невсипуща вахта триває ніч і день. Тільки-но залунає сигнал, що попереджає про небезпеку, — відразу ж збігається ввесь люд, щоб стати до помочі, діючи гуртом проти спільного ворога.

В цілому світі вважається, що солома — з усіх засобів найгірший, щоб зарадити лихові, під час високої води, а в Голландії саме солома і є головна підмога у боротьбі з бурхливими потоками. Дамби обкладають величезними солом'яними матами, скріпляючи їх глиною й тяжким камінням, і тоді океан марно розбиває об них свої розлючені хвилі.

Рафф Брінкер, батько Гретель та Ганса, багато років працював на дамбах. Одного разу, під час страшного шторму, що загрожував повіддю, люди укріпляли слабке місце в дамбі біля Веермайкського шлюзу. Було це темної ночі, ще й падав дощ із снігом. Брінкер, що працював разом з іншими, підсковзнувся і впав з підмосток; його зовсім нетямного принесли додому. Від того часу він уже не працював; і хоч він і зоставсь живий, але розуму й пам'яті позбувся, зовсім.

Гретель була в той час ще крихітка, і в неї не збереглося жодних спогадів про минуле, — їй здавалося, що батько її завжди був такий, як зараз: чудна мовчазна людина, що стежить за нею безтямним похмурим поглядом повсюди, куди б вона не повернулась. Але Ганс пам'ятав, яка добра людина був його батько колись, як весело звучав його голос, як він носив його, свого сина, не знаючи втоми, на плечі, наспівуючи якоїсь пісеньки. І та безтурботна пісенька часом вчувалася Гансові ще й тепер, коли він лежав уночі без сну та починав прислухатися.

РОЗДІЛ III

Срібні ковзани

Матуся Брінкер працювала з усієї сили, щоб прогодувати свою родину, але заробіток її був дуже мізерний: вона, діставала невеличкий прибуток, вирощуючи городину, крім того, плела та пряла. Один час вона навіть працювала на баржах, що ходили "вгору й униз по каналі; траплялося, що й запрягалася разом із іншими жінками у лямку Гтягла буксирний канат паксгюйта, що плавав між Бруком та Амстердамом. Але з часом, коли Ганс підріс та зміцнів, він домігся свого й узяв на себе цю тяжку працю.

Крім того, останнім часом чоловік її став такий безпорадний, що потребував найпильнішого її догляду. Дарма що розуму в нього лишилося менш, ніж у малої дитини, фізично він був зовсім здоровий і дужий, як колись, тож матусі Брінкер частенько бувало досить важко впоратися з ним.

"Ох, діти, він був такий добрий та працьовитий… — казала вона іноді. — А що вже розумний, — чистий адвокат! Навіть сам бургомістр часом зупинявся, щоб з'ясувати з ним яку справу… А тепер — ой лишенько! — він не впізнає ні своєї жінки, ані діток!.. Ти пам'ятаєш батька, Гансе, коли він був ще сам собою — такий дужий та хороший — пам'ятаєш?"

"Авжеж, мамо. Він знав усе чисто і вмів робити все на світі… А як він співав! Я пригадую, як ви сміялися, слухаючи його, та казали, що від його пісень і вітряки затанцюють".

"Атож, казала. їй-право, — та й пам'ять же у цього хлопчака! Гретель, донечко, забери-но в батька дротика, та хутенько! Він ще, чого доброго, око собі виколе… Та взуй йому черевика. Його бідолашні ноги холодні як лід. Як я не пильную, а ніяк не можу встерегти, щоб він не роззувався…" — і напівзітхаючи, напівмугикаючи, матуся .Брінкер сідала до прядки, й низенька кімната сповнялася тихим сюрчанням веретена.

Майже всю роботу й поза домом і в господі виконували Ганс та Гретель. Щороку певної пори діти день у день ходили копати торф і складали його, як цеглу, запасаючи паливо на зиму. Іншим часом, коли на те дозволяли хатні справи, Ганс, сидячи верхи, правив кіньми, що тягли буксир на каналі, і, таким чином, заробляв кілька стайверів[5] на день; а Гретель пасла гуси у сусідніх фермерів.

Ганс навчився майстерно різьбити по дереву і, так само як Гретель, добре знався на городництві та садівництві. Гретель вміла співати, шити й бігати на високих саморобних хідлях краще за будь-яку дівчинку в усій околиці. Вона могла вивчити напам'ять цілу баладу за п'ять хвилин, могла знайти у відповідну пору року геть усяку травичку чи то квітку і назвати їх; але книжки наганяли їй страху, і частенько, тільки-но кидала вона погляд на велику чорну дошку в їхній старій школі — на очі їй спливали сльози. Ганс, навпаки, був важкий на починок і наполегливий. Що важче було завдання, — чи то шкільний урок, чи то яка хатня робота, — то більше воно припадало йому до смаку. Траплялося, що хлопчаки сміялися, гуляючи після школи, з його полатаного одягу та надто коротких шкуратяних штанів, а проте їм доводилося поступатися йому почесним місцем мало не в кожному класі. Незабаром, завдяки своїй запопадливості, Ганс був єдиний в усій школі учень, який жодного разу не стояв у тому страшному кутку в класі, де висів жахливий батіг, що над ним був такий грізний напис:

"Вчись, вчись, лінюго, а ні — то цей батіг тебе навчить!" Гретель та Ганс мали змогу ходити до школи тільки взимку, та й то не завжди, — їм-бо доводилося багато працювати; а цієї зими вони увесь останній місяць змушені були залишатися вдома, через те що мати не могла без них обійтися. Раффа Брінкера й на хвилину не можна було кинути без догляду, а діла й без того багато: треба було пекти чорний хліб, пильнувати, щоб завжди був лад у господі, плести панчохи та інші речі й продавати їх на базарі.

В той час, як вони цього холодного грудневого ранку старанно допомагали матері, весела юрба дівчаток та хлопчаків летіла по каналі, ледве торкаючись його поверхні блискучими ковзанами. Серед жвавої молоді були вправні ковзанярі, і, коли вони в своїх яскравих, барвистих убраннях летіли каналом, здавалося, що крига раптом розтанула і розкішні грядки різнобарвних тюльпанів пливуть за водою.

Тут була дочка багатого бургомістра Гільда ван Глек, у коштовному хутрі та широкому оксамитному пальті; а поруч неї бігла гарненька селянська дівчинка, Анні Боуман, у кофтині з цупкої яскраво-червоної тканини та в блакитній спідниці, такій короткій, що з-під неї, мало не по коліна, виставлялися в усій красі дебелі сірі панчохи власного плетіння. Була тут і горда Річі Корбес, що її батько, мінгеер ван Корбес вважався за одного з найвидатніших людей в Амстердамі; а навколо неї крутилися Карл Сгуммель, Пітер та Лудвіг ван Гольпи, Якоб Поот та один дуже маленький хлопчик з довжелезним ім'ям — Воостенвальберт Сгіммельпеннінк. Коло них гуртувалося ще десятків зо два інших хлопчиків та дівчаток, і всі вони пустували й веселилися з усієї душі.

Вони літали туди й сюди по каналі на протязі півмилі, силкуючись одне одного обігнати. Іноді найспритніший з них шугав під самісіньким носом в якогось величного законодавця або лікаря, що, схрестивши руки, не поспішаючи, плив собі до міста; а іноді цілий ланцюжок дівчаток, що бігли, побравшися за руки, раптово розривався перед гладким старим бургомістром, який, тримаючи високо свою палицю із золотою маківкою та пухкаючи від утоми, простував до Амстердама. Бургомістрові ковзани були надзвичайно красиві — з чудовими ремінцями та виблискуючими лезами, що закручувалися над черевиками й закінчувалися позолоченими кульками; він тільки ледь-ледь зводив свої зарослі салом очиці, якщо одна з дівчаток робила йому реверанса, але не зважувався віддати їй поклін, боячися втратити рівновагу.

Не самі лише ковзанярі-аматори та поважні особи були на каналі. Тут був і робочий люд з утомленими очима, що поспішав до своїх майстерень та фабрик; базарні перекупки з кошиками на головах; рознощики, що згиналися під вагою своїх пак; човнярі із скуйовдженим волоссям та замащеними обличчями, що протискалися вперед, грубо штовхаючись; священики з лагідними очима, що, може, поспішали до когось, хто лежав на смертельній постелі; а трохи згодом з'явилися ще й групи дітлахів із ранцями за плечима, що мчали щодуху до школи. Всі чисто бігли на ковзанах, за винятком якогось закутаного фермера, що його химерний візок кумедно підскакував по березі каналу.

Незабаром наші веселі хлопці й дівчатка майже загубилися в тому невпинно рухомому натовпі ковзанярів, що ряснів яскравими барвами та виблискував ковзанами, які відбивали сонячне проміння.