Срібні ковзани - Додж Мері Мейпс

Раджу вам удруге до того не братися!

— Ха-ха-ха! — зареготав у захваті маленький Воостенвальберт Сгіммельпеннінк, смакуючи наперед бійку. Він був певен, що як дійде до кулаків, то любий його серцю Пітер натовче дюжину таких зарозумілих хлопчиськів, як оцей Карл.

Але щось у Пітерових очах примусило Карла відвернутися і, щоб зігнати на комусь свою злість, він накинувся на слабшого противника, на Вооста:

— А ти чого скавчиш, щеня? Ах ти ж, кощавий оселедець, куца ти мавпа з довжелезним ім'ям замість хвоста!

Чоловіка із шість, що стояли й каталися поблизу, засміялися й загукали, похваляючи цю хоробру дотепність; і Карл, вважаючи, що він блискуче подолав своїх ворогів, почасти повернув собі добрий гумор. А проте він мудро вирішив відкласти організацію змови проти Ганса та Гретель на той час, коли Пітера не буде.

Саме в цю хвилину Пітерів друг, Якоб Поот, з'явився на каналі. Хлопці не могли ще розглядіти його обличчя, але відразу ж пізнали по фігурі: адже ж на всю околицю не було другого такого гладючого хлопця, як він.

— Еге-ге! Он і товстун суне! — скрикнув Карл. — А з ним іще хтось, тонкий та довгий; якийсь чужий хлопчак.

— Ха-ха-ха! Ці двоє схожі на добру свинячу грудинку, — скрикнув Лудвіг: — прошарок м'яса, прошарок сала!

— То кузен Якоба, англієць, — докинув слово добродій Воост, радіючи, що може перший інформувати всіх присутніх. — То його кузен, англієць. Ох! У нього таке кумедне коротеньке ім'я, — Бен Доббс. Він гостює в них і поїде тільки після великих змагань.

Досі хлопчаки крутилися, вертілися, каталися й витворяли на своїх ковзанах різні хитромудрі штуки, не припиняючи жвавої розмови; але тепер вони замовкли і, незважаючи на різкий, холодний вітер, стояли нерухомо, чекаючи на Якоба Поота та його друга.

— Це мій кузен, хлопці, — сказав Якоб відсапуючись, — Бенджамін Доббс. Він Джон Буль[12] і братиме участь у змаганнях.

Хлопці, як хлопці, — вони враз обліпили новоприбулих. Бенджамін дуже швидко зробив висновок, що голландці, невважаючи на їхнє чудне джеркотіння, дуже порядні хлоп'ята.

Якоб та Бен дістали дозвіл вирушити у довгу подорож на ковзанах — вони надумалися пробігти від Брука аж до Гааги, столиці Голландії, тобто приблизно миль[13] із п'ятдесят.

— Ну, хлопці, — додав Якоб, познайомивши всіх із своїм планом, — хто з вас хоче рушати з нами?

— Я хочу! Я хочу! — закричали збуджено всі хлопці.

— І я теж хочу! — насмілився гукнути маленький Воостенвальберт.

— Ха-ха-ха! — розсміявся Якоб, вхопившись за гладкі боки й трясучи своїми пухкими щоками. — І ти хочеш рушати? Такий куцанчик? Ні, малюк, такі розваги не для тебе! Таж ти ще носиш подушечки!

У Голландії маленькі діти носять на голові під каркасом з китової рогівки та стьожок маленькі подушечки, щоб прим'якшити удар, якщо дітлахи, бува, впадуть. Той день, коли вони перестають їх носити, кладе межу між немовлячим віком та дитинством. Воост уже кілька років тому досяг того високого щабля, і стерпіти образу, що її заподіяв йому Якоб, він не зміг, — то було йому над силу.

— Вважай, що ти говориш! — пікнув він. — Щастя для тебе, якщо ти зможеш колись позбутися своїх власних подушок, — адже ж ти обліплений ними з усіх боків!

— Ха-ха-ха! — розляглися сміхом усі хлопці, крім мастера Доббса, який нічого не зрозумів.

— Ха-ха-ха! — і добродушний Якоб зареготався голосніш за всіх. — Це моє сало… атож… він каже, що я ношу подушки з власного сала! — поясняв він Бенові якоюсь незрозумілою говіркою, котру вважав за англійську мову.

Воостова дотепність припала так до смаку, що всі одноголосно вирішили прийняти хлопця до гурту, якщо його батьки дадуть на те свою згоду.

— На добраніч! — пропищав без краю щасливий малюк і полетів щодуху додому.

— На добраніч!

— Ми можемо спинитися в Гаарлемі, Якобе, щоб показати твоєму кузенові великий орган, — озвався жваво Пітер ван Гольп, — а потім подамося до Лейдена, де також є багато на що подивитись; добу перебудемо в Гаазі, — там живе моя одружена сестра, вона буде дуже рада, коли ми навідаємося до неї, а другого дня вранці ми можемо вирушити додому.

— Гаразд! — лаконічно відповів Якоб, що був не з балакучих.

Лудвіг дивився на свого брата з неприхованим захопленням:

— Ура! Молодець, Піт! Як ти добре все розпланував! Мама зрадіє не менш за нас, коли довідається, що ми побуваємо в Гаазі і особисто передамо її привітання сестрі ван Генд. Ух!.. Та й холодно ж! — додав він. — Так холодно, що голова з в'язів падає. Рушаймо краще додому.

— Велике діло, — холодно! Ну, та й що з того! Ач який ніжний! — скрикнув Карл, ретельно виробляючи на кризі якісь вензелі, що він їх звав "подвійне лезо". — Скажи спасибі, що холодно, а ні, то не бігали б ми зараз на ковзанах! Пригадуєш, як було тепло у грудні минулого року?!. Та невже ж ти не розумієш, що коли б ця зима не була напрочуд холодна та ще й така рання, то ми не змогли б вирушити в нашу подорож?

— Я чудово розумію, що нині напрочуд холодний вечір, — сказав Лудвіг. — Бр-р-р, який цупкий мороз! Я біжу додому!

Пітер ван Гольп видобув великого золотого годинника і, повернувши його циферблатом до місячного світла, скільки йому дозволяли закляклі пальці, скрикнув:

— Ого! Вже близько восьми годин! Ось-ось уже прийде святий Ніколас, і мені хочеться подивитися, як дивуватимуться й радітимуть малюки. На добраніч!

— На добраніч! — закричали всі і, галасуючи, співаючи й розлягаючись веселим сміхом, помчали додому вздовж каналу.

Де ж були Гретель та Ганс?

Ах! Як прикро часом кінчається радість!

Вони каталися мало не цілу годину, тримаючись подаль від інших — цілком удовольняючись одне одним. І тільки-но Гретель захоплено скрикнула: "Ах, Гансе, як чудово! Яка розкіш! Подумати тільки, що ми обоє маємо тепер справжні ковзани! Кажу ж тобі, — лелека приніс нам щастя!" — коли це раптом вони щось почули…

То був покрик, дуже слабкий невиразний покрик! Ніхто на каналі не звернув на нього уваги, але Ганс відразу ж зрозумів у чому річ! Гретель помітила, при місячному світлі, як він зблід і похапцем зірвав з себе ковзани.

— Батько! — скрикнув він. — Мабуть, він злякав чимсь маму!

І Гретель побігла слідом "за ним додому так прудко, як тільки могла.

РОЗДІЛ IX

День святого Ніколаса

Усі ми знаємо, що ще до того, як різдвяна ялинка посіла почесне місце в хатньому побуті нашої рідної країни[14], такий собі "вельми веселий старий ельф" привозив у санчатах, запряжених "вісьмома малесенькими північними оленями", силу-силенну розмаїтих цяцьок на дахи наших будинків, а потому прослизав комином униз до кімнати, щоб сповнити подарунками дитячі панчохи, що їх, плекаючи таємну надію, розвішували дітлахи коло каміна. Друзі звали його Санта Клаус, а найближчі з них наважувалися казати на нього "Старий Нік"[15].

На різдвяні свята голландці ходять лише до церкви; після того вони відвідують своїх родичів. А день святого Ніколаса вважається в Голландії переважно за дитяче свято і п'ятого грудня, напередодні цього дня, всі дітлахи мало не казяться з радощів, чекаючи на прибуття святого. Проте декого з них те чекання не вельми потішає, — святий-бо завжди каже правду в вічі, і якщо котре з дітлахів поводилося протягом цього року кепсько, він не мовчатиме нізащо, обов'язково скаже! Часом він навіть приносить різки під пахвою і радить батькам почастувати дітей березовою кашею замість того, щоб частувати їх солодощами, або дати їм доброго прочухана замість гостинців.

Наші хлопчаки добре зробили, що цього ясного зимового вечора подалися мерщій додому, бо ж за годину святий завітав мало не до кожної господи в Голландії. Він відвідав королівський палац і тієї ж самісінької хвилини з'явився у затишному домі, де жила Анні Боуман. Мабуть, не більш як срібний півдолар коштували всі оті гостинці, що найсвятіший залишив їх у господі селянина Боумана; але часом пів-долара важить для бідака стільки ж, скільки сто доларів для заможної людини: ця дрібниця сповнює його дітей чуттям зворушеної вдячності й робить їх щасливими.

Маленькі брати й сестри Гільди ван Глек були страшенно схвильовані й збуджені того вечора, чекаючи на святого. Їм дозволили залишитися у великій залі; їх убрали в найкращі костюми і дали кожному по два пиріжки при вечері. Гільда раділа не менше за інших. А чому б то й ні? Напевне, святий Ніколас не викреслить з свого списку чотирнадцятирічної дівчинки тільки через те, що вона висока на зріст і здається майже дорослою. Навпаки, він, може, подбає й про неї, віддасть належну шану такій вельми доходжалій панні. Звідки знати, що має статися? І через те вона весело сміялася й танцювала так само радісно, як і найменші діти, й була душею всіх їхніх веселих ігрищ. Батькові, матері й бабуні все це, як видко, дуже подобалось; дідуня теж із задоволенням дивився на неї, аж поки не затулив собі обличчя великою червоною хусточкою так, що тільки вершечок його ярмулки лишився на видноті. Ця хусточка була ознакою того, що дідуня збирався подрімати.

Раніше, на початку вечора, і він веселився й бавився разом з усіма, і всі вони так пустували, що здавалося, між дідунею й найменшим його онуком немає ніякісінької різниці, — хіба що дідуня вищий на зріст! Ще й більш від того, — тінь урочистого дожидання раз у раз мерехтіла в очах молодших членів родини, й від того обличчя їхні робилися серйозніші, ніж у дорослих.

Дух веселощів панував у господі й захопив усе навколо. Навіть вогонь танцював і підстрибував за добре наглянсованими блискучими каміновими гратами, а полум'я двох свічок, що тяглося до небесного світила, почало підморгувати до інших далеких свічок у люстрах. У кімнаті в кутку звисав зі стелі довгий шнур від дзвінка, що його було знизано з скляних намистинок, які сіткою обплітали шворку завтовшки в руку. Звичайно, цей шнур висів у затінку і не привертав до себе чиєїсь уваги; але цього вечора він виблискував від верху й до низу, його ручка з малинового скла завзято кидала червоні відблиски на шпалери й багрила їхні чепурні блакитні смуги. Прохожі зупинялися, прислухаючись до веселого сміху, що долітав до них з-за зачинених віконниць та спущених завісок, і, усміхаючись, ішли собі далі, пам'ятаючи, що нині ввечері всеньке село й не думав про сон. Нарешті, у залі зчинився такий гамір, що червона хустинка раптом підстрибнула й звалилася з дідового обличчя додолу.