Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

— Хочете поїхати зі мною?

— Але ж, Роберте! У мене контракт іще на п'ять тижнів. Я маю залишитися тут.

— А ви хоч щось робите?

— Я приміряла одяг. А в наступному фільмі отримаю невелику роль.

— Так завжди кажуть. Кармен, думаєте, з вас вийде акторка?

Вона розсміялася.

— Ні, звісно. Але хто взагалі може вважати себе актором? — Вона оглянула мене з ніг до голови. — А ви погарнішали, Роберте.

— Просто купив собі новий костюм.

— Та ні, річ не в тому. Ви схудли? Чи це тому, що ви такий засмаглий?

— Гадки не маю. Може, пообідаємо разом? У мене є гроші, можу повести вас у "Романофф".

— Добре, — хоч як це дивно, вона погодилася.

Кіноактори, які сиділи в "Романофф", зовсім її не цікавили. Вона навіть не переодягнулася. Був полудень. На Кармен були вузькі білі штани. Так я вперше зауважив, що в неї ще й розкішний задок. То було аж занадто: дивлячись на це трагічне обличчя, можна було змиритися навіть із короткими ногами, а тут іще й цей пружний прекрасний зад.

— Ви щось чули про Кана? — запитав я.

— Останнім часом він деколи мені телефонує. Але й ви щось від нього чули, правда? Інакше б ви до мене не прийшли.

— Ні, — збрехав я. — Я зайшов до вас, бо незабаром їду.

— Чому? Хіба ж тут не чудово?

— Ні.

Вона вивчала мене, як леді Макбет в юності.

— Через вашу кохану? Але ж є так багато жінок. Особливо тут. Та й, зрештою, всі жінки схожі одна на одну.

— Та ви що, Кармен! — вигукнув я. — Це ж маячня!

— Маячнею це вважають лише чоловіки.

Я глянув на неї. Вона трохи змінилася.

— Усі чоловіки теж схожі один на одного? — запитав я. — Не думаю, що всі жінки так вважають.

— Чоловіки — різні. Наприклад, Кан. Він — як чума.

— Що?

— Як чума, — повторила Кармен, усміхнено і спокійно. — Спершу хоче, щоб я поїхала до Голлівуда, а тепер, щоб я повернулася. Але я нікуди не поїду. Тут тепло. А в Нью-Йорку лежить сніг.

— Це єдина причина?

— Хіба цього недостатньо?

— Благослови вас Боже, Кармен. А може, все-таки поїдете зі мною?

Вона похитала головою.

— Через Кана я можу збожеволіти. А я проста дівчина, Роберте. Від його балачок у мене голова болить.

— Він не завжди тільки говорив, Кармен. Він із тих, кого називають героєм.

— На таке не проживеш. Герої повинні вмирати. А коли вони виживають, то перетворюються на страшенних зануд.

— Що? Хто вам таке сказав?

— А чому хтось мав мені це казати? Ви теж вважаєте мене безмозкою дурепою? Правда? Так, як і Кан?

— Ні, зовсім ні! Та й Кан не вважає вас дурною. Він обожнює вас.

— Він мене обожнює так сильно, що в мене аж голова тріщить. Це ще нудніше. Чому ніхто з вас більше не поводиться природно?

— Що?

— Природно, як решта людей. Наприклад, як моя господиня. Ви все відразу ускладнюєте.

Офіціант приніс "Macedoine des fruits".

— Так само як ось це, — сказала Кармен. — І що за помпезна назва! "Фрукти по-македонському"! А насправді — просто порізані фрукти з кількома краплями лікеру.

Я відвіз Кармен назад до її будиночка, курей та рудоволосої зразкової господині.

— У вас уже навіть машина е, — промовило трагічне обличчя Дузе. — Очевидно, справи у вас геть непогані, Роберте.

— Кан зараз теж має машину, — збрехав я. — Навіть крашу, ніж у мене. Танненбаум розповідав мені — шевроле.

— Шевроле і мігрень до нього, — відповіла Кармен, повернувшись до мене своїм прекрасним задком. — А як там ваша кохана, Роберте? — кинула вона мене через плече.

— Не знаю. Останнім часом я нічого про неї не чув.

— Ви хоч листуєтеся час від часу?

— У нас обох від писання спазм правої руки; і ми обоє не вміємо друкувати на машинці.

Кармен розсміялася.

— То он як воно буває? Чого очі не бачать, того й серцю не жаль. Так значно розумніше.

— Рідко випадає чути такі мудрі слова. Переказати що-небудь Канові?

Вона замислилася:

— Нащо?

Кілька курок, пурхаючи і кудкудакаючи, вибігли із саду. Кармен відразу пожвавішала.

— Заради Бога, мої білі штани! Щойно випрасувані! — Вона ледве відігнала тварин. — Киш, Патріку! Геть, Еміліє! Ну ось, уже пляма!

— Добре, коли знаєш причину своїх нещасть на ім'я, правда? — запитав я. — Тоді все значно простіше.

Я пішов до свого "форда", але раптом зупинився. І що то я бовкнув? На секунду мені здалося, наче хтось вколов мене в спину. Я напівобернувся.

— Усе не так погано, — почув я голос Кармен із саду. — Її можна буде змити!

"Так, — подумав я. — Але чи можна змити все?"

Я попрощався зі Скоттом.

— До мого рисунка сангіною я хотів би придбати ще один, — сказав він. — Люблю лежати на дивані й роздивлятися парні предмети. Хтозна, коли ви ще раз приїдете! У вас є ще одна така картина?

— Є рисунок вугіллям, а не сангіною. Дуже красива; іде один Ренуар.

— Добре. Тоді у мене буде дві роботи Ренуара. І хто б у таке коли-небудь повірив?

Я витягнув рисунок із валізи і вручив йому.

— Я з радістю віддаю його вам, Скотте.

— Чому? Я ж геть на цьому не розуміюся.

— У вас є повага до мистецтва, а цё набагато краще. Нехай вам щастить, Скотте! Мені здається, я знаю вас уже багато років!

Я тепер часто відучував ці приступи спонтанної душевної близькості, які переборювали мою європейську стриманість. Уже за кілька годин люди називали тут один одного на ім'я — на честь поверхової, але сердечної дружби. В Америці дружба була найпростіша і найлегша річ, а в Європі — найповільніша і найважча. Один континент — молодий, інший — старий. Можливо, саме тому. "Треба жити завжди так, наче прощаєшся навіки", — думав я.

Танненбаум отримав іще одну невелику роль. Він був задоволений життям і хотів купити мій "форд". Я пояснив, що маю повернути його студії.

— Кого ви граєте в наступному фільмі?

— Англійського кока на кораблі, в який влучає торпеда з німецького підводного човна.

— Він тоне? — спитав я з надією.

— Ні. Це комічний персонаж. Його рятують і він готує їжу для екіпажу німецького підводного човна.

— Він їх отруює?

— Ні. Готує для них різдвяний пудинг із родзинками. Усі братаються у відкритому морі і співають англійських і німецьких народних пісень. Крім того, вони виявляють, що в старого німецького та англійського національного гімну однакова мелодія — "Heil dir im Siegerkranz" і "God save the King". Вони усвідомлюють це під маленькою різдвяною ялинкою, прикрашеною електричним лампочками, і вирішують після закінчення війни ніколи більше не воювати одне з одним. Бо в них занадто багато спільного.

— Я бачу ваше майбутнє у найчорніших тонах. Але, мабуть, ви все ж таки не пропадете.

Я сів у поїзд із неграми-провідниками, з широкими зручними ліжками з губчастої гуми, та з вбудованими індивідуальними туалетами. Танненбаум та одна з двійнят махали мені з перону. Вперше за багато років я роздав усі свої борги, мав гроші в кишені, на три місяці продовжений дозвіл на перебування та перспективу триденної подорожі через усю Америку — біля великого вікна, за п'ятдесят кроків від вагона-ресторану.

28

— Роберт! — вигукнув Меліков. — А я вже думав, ти залишишся у Голлівуді!

— Здається, всі так думали.

Меліков кивнув. Він був дуже блідий.

— Ти занедужав? — запитав я.

— Чому? — Він розсміявся. — Правильно, ти ж допіру з Каліфорнії. Тепер тобі здаватиметься, що всі ньюйорківці щойно вийшли з лікарні. Чому ти повернувся?

— Я — мазохіст.

— Наташа теж не думала, що ти повернешся.

— А що вона думала?

— Що тебе затягне кіноіндустрія.

Я більше не розпитував. Зустріли мене не надто радісно. Старий вестибюль здався мені ще запорошеніший та убогіший, ніж раніше. Раптом я сам перестав розуміти, чому я повернувся. Брудні вулиці, дощ.

— Треба купити пальто, — зауважив я.

— Ти знову хочеш тут жити? — запитав Меліков..

— Так. Але тепер я можу собі дозволити більшу кімнату. У тебе є вільна?

— Звільнилася Раулева кімната. Він остаточно виїхав після вчорашнього велетенського скандалу. Не знаю, чи встигти познайомитися з його останнім співмешканцем?

— Може, ще якась вільна?

— Так, Лізи Теруель. Вона вмерла тиждень тому. Випила забагато снодійного. Більше вільних номерів нема, Роберте. Треба було написати мені. Взимку всі готелі переповнені.

— Між психом-гомиком і жіночкою, яка тихо вкоротила собі Віку, непросто обрати. Добре, візьму номер Лізи Теруель.

— Я так і думав.

— Чому?

Меліков розсміявся:

— Не знаю. Влітку ти б іще точно обрав Раулеву буду.

— Думаєш, я тепер менше боюся смерті?

Меліков знову розсміявся:

— Не смерті, а привидів. Хто взагалі боїться смерті? Її навіть ніхто не розуміє. А от боятися процесу вмирання — то інша річ. Але Ліза померла легко. Коли ми її знайшли, вона наче аж помолодшала — приблизно на років десять.

— А скільки їй було?

— Сорок два. Ходімо, покажу тобі кімнату. Вона чистіша, ніж всі рёшта. Нам довелося обкурити її сіркою. Крім того, там завжди сонячно. Взимку це дуже важливо. А в Раулевий номер не пробивається жоден сонячний промінь.

Ми пішли нагору. Кімната була на другому поверсі. Пройти туди можна було так, щоб ніхто у вестибюлі не побачив. Я взявся розпаковувати валізу. Витягнув кілька великих мушель, які купив у крамниці в Лос-Анджелесі, і розклав їх по кімнаті. Тут вони здавалися самотніми і покинутими, до того ж цілком утратили романтичний полиск морських глибин.

— Кімната здається значно затишніша, коли не падає дощ, — сказав Меліков. — Може, вип'ємо чарку горілки? Трохи збадьоримося?

— Ні, не хочу. Краще кілька годин посплю.

— Я теж. Мабуть, старію. Я саме з нічного чергування. Взимку мені допікає ревматизм. Хоч сьогодні почуваюся краще, ніж завжди.

По обіді я пішов до Сильверса. Він зустрів мене навіть привітніше, ніж я сподівався.

— Що вам вдалося продати? — запитав він.

— Продав маленький рисунок вугіллям Ренуара. За п'ять тисяч доларів.

Сильверс кивнув.

— Добре, — здивував він мене відповіддю.

— Що з вами таке? — запитав я. — Переважно ви розказуєте, що мало з власною душею не розлучаєтеся, коли продаєте картини.

— Так і є. Найкраще було б усе залишити собі. Але скоро закінчиться війна, Россе.

— Хтозна.

— Війна скоро закінчиться. На місяць раніше чи пізніше, не має значення. Німеччина програла. А те, що нацисти воюватимуть, поки не залишиться жодного схожого на них, цілком зрозуміло — вони ж борються за власне життя. Що німецький генштаб і далі віддає накази, теж зрозуміло — там кожен готовий пожертвувати останнім солдатом задля своєї кар'єри.