Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

На жаль. Усе було значно гірше.

— Вона точно вимагала з вас грошей. А таке завжди пригнічує людей, які звикли, щоб їх любили заради них самих, — сказав я глузливо. — Сто доларів.

— Гірше.

— Тисячу. І це вже справжня ницість!

Сильверс похитав головою. Вона дійсно вимагала в мене дещо, але не це. Він підвівся зі світло-блакитного дивана і, вишкірившись і випнувши вперед підборіддя, запищав високим дитячим голосом: "І що ж ти мені подаруєш, якщо я залізу в твоє ліжечко…", а потім, наче ядерний вибух: "Daddy!"

Я захоплено спостерігав за його виставою, а оскільки він ще й вишкірювався, все мало дуже артистичний вигляд.

— Daddy! — повторив я. — Так у нас в Європі називають татусів. Важкий удар, якщо тобі за п'ятдесят. Але тут це нічого не означає. Тут тридцятирічних ніжно називають "Daddy!", так само, як і древніх дев'яностолітніх бабусь "Darling" або "Girl". Америка — молода країна, і вона обожнює молодість.

Сильверс слухав мене, як людина з простреленим животом, яка вмирає зі спраги. Потім похитав головою:

— На жаль, усе було інакше. Я вліпив би собі кілька ляпасів, що не зміг втримати язика за зубами, але чи може торговець хоч колись змовчати? Я був такий збентежений, що перепитав у неї, про що саме йдеться. Розумієтеся був готовий заплатити їй, і цілком пристойно, ви ж знаєте, яке в мене добре серце, але я розгубився через оте "daddy". Воно пролунало для мене, як "дідусь". А вона подумала, що я не хочу їй платити, і деренчливим ляльковим голосом заявила, що якщо вона йде бай-бай — саме так вона і сказала — з аж таким старим чоловіком, то, звісно ж, мусить на цьому щось заробити. У "Баллокс Вілшир" вона бачила пальто зі справжньої верблюжої вовни, і було б…

У Сильверса відмовив голос.

— І що ви зробили? — спитав я зацікавлено.

— Те, що й годиться зробити джентльменові за такої ситуації! Заплатив і викинув геть!

— Повну ціну?

— Те, що було під рукою.

— Це справді прикро, я вас розумію.

— Ви зовсім мене не розумієте, — роздратовано вигукнув Сильверc. — Це шок психологічний, а не фінансовий. Шок, бо якась нікчемна шльондра назвала мене старим збоченцем. Але як вам таке зрозуміти? Ви — один із найбайдужіших людей, яких я коли-небудь бачив.

— Ваша правда. Крім того, є речі, які можуть зрозуміти лише однолітки, наприклад, різниця у віці. І що більше старієш, то дужче зауважуєш цю різницю. Вісімдесятирічні вважають сімдесятивосьмирічних жовторотиками та бешкетниками. Дивовижний феномен!

— Дивовижний феномен! І це все, що ви можете сказати?

— Атож, — відповів я обережно. — Ви ж не думаєте, що я всерйоз сприйму всі ці дурниці, містере Сильверс.

Він уже збирався був вибухнути, аж раптом у його комерсантських очах зажевріла іскра надії, наче професор Макс Фрідлендер підтвердив автентичність сумнівної картини Пітера де Гоха, яка належала Сильверсу.

— Крім того, це навіть смішно, коли йдеться про таку людину, як ви, — продовжував я.

Він замислився:

— А що, як і наступного разу зі мною знову таке станеться? Природнім наслідком таких притичин стане імпотенція. Вже навіть зараз здалося, що наче відро крижаної води вилили… — Він затнувся.

— … на вашу голову, — допоміг я.

— На мою чоловічу гідність, — закінчив він знічено. — І що робити з цим страхом, який тепер засів у мені?

— Щодо цього побутує дві думки, — сказав я за кілька секунд. — Перша: напитися і, мов гусар, безперервно скакати далі — але тут є один недолік: коли людина вип'є, часто стає імпотентом аж поки не мине похмілля, отже, тут подвійна загроза. Друга: використати давню добру тактику гонщиків після аварій — відразу пересісти на інший автомобіль і продовжувати їхати, щоб уникнути шоку.

— Але я вже зазнав шоку!

— Містере Сильверс, ви це просто вигадали. Ваша фантазія тільки трохи побавилася з думкою про можливий шок, оце й усе.

З його рота мало не зірвалися слова вдячності:

— Ви так справді думаєте?

— Я цілком упевнений.

Йому вочевидь відлягло від серця.

— Дивно, — мовив перегодя, — як усе раптово втрачає сенс — успіх, становище, гроші — тільки тому, що одне дурнувате слівце злітає з вуст якогось нікчемного дівчиська! Наче всі на світі потай стали комуністами.

— Що?

— Кажу, що всі люди врешті-решт однакові і нікому не вдасться втекти.

— Ах, то ви це так собі уявляєте! — здивувався я. — Час — це комуністичне явище; він не запитує ні про гроші, ні про суспільне становище, а тільки на один день нанизуе інший, на один рік — наступний, і не має жодного значення, святий ти чи грішник. Хороша думка, містере Сильверс, хоча й не нова.

— Нові думки для антиквара — неприпустимі, — Сильверс усміхнувся. Він знову почувався, як риба у воді. — Я припускаю, що жодна людина не вірить у власне старіння. Кожен знає, але не вірить.

— А ви самі вірите? І як щодо мого звільнення?

— Можемо все залишити; як було. Крім того, можете приходити до мене тільки ввечері.

— За додаткову оплату після сьомої вечора.

— За вашу звичайну зарплатню. І навіть не згадуйте про додаткову оплату! Ви й так зараз заробляєте більше за мене.

— Ваш шок уже минув, містере Сильверс! Цілком!

26

Я просидів над сценарієм кілька годин. Третина ситуацій була просто неможлива, а решту можна було спокійно обрізати мало не на половину. Я правив усе до першої ночі. Частину сцен було створено за перевіреними шаблонами з ковбойських фільмів про "Дикий Захід", але я був упевнений, що за найжахливішими і найвульгарнішими, які тільки існують. Порівняно з тим, що справді відбувалося в Німеччині, все скидалося на купку ласощів та безневинний феєрверк, тут не було ні вогнеметів, ні бюрократично розрахованих смертей. Традиційні ситуації з фільмів про "Дикий Захід" — коли обидва супротивники мають право тільки одночасно вихопити зброю і кожен намагається вистрілити першим — модернізували тут до гангстерської моралі. Я зрозумів, що навіть досвідченим письменника, які писали сценарії для фільмів жахів, бракувало фантазії, щоб уявити собі все, що коїлося у Третьому Рейху. Хоч як це дивно, але мій страх був безпідставний і в депресію я не впав, навпаки, примітивність цієї писанини спонукала мене до чорного гумору. На щастя, Скотт саме організував одну з тих безкінечних вечірок з коктейлями. Тому я пішов униз, до басейну, де саме всі зібралися.

— Уже готово, Роберте? — запитав Скотт.

— Так, на сьогодні з мене вже досить. А тепер мені треба випити.

— У нас є справжня російська горілка й усі сорти віскі.

— Віскі, — сказав я. — Не хочу так напитися, щоб відразу йти спати.

Я розтягнувся на шезлонгу, а поруч, на землю, поставив склянку. Заплющив очі і слухав музику: вона лунала з маленького радіо, яке хтось притягнув із собою. То була красива мелодія, що називалася "Серенада ранкової зорі". Я знову розплющив очі і глянув на каліфорнійське небо. Здавалося, наче я пливу в ніжному прозорому морі без обріїв і без берегів. Аж раптом почув біля себе Гольтовий голос.

— Уже восьма ранку? — запитав я.

— Ще ні. Я тільки прийшов глянути, що ви тут робите, — мовив він.

— П'ю віскі. Ще якісь запитання? Наш контракт чинний тільки від завтра:

— Ви вже прочитали манускрипт?

Я повернувся і глянув на його заклопотане, змучене обличчя. Не хотів говорити на цю тему, хотів забути все, що прочитав.

— Завтра, — відповів я. — Завтра ви все отримаєте. Разом із моїми коментарями.

— А чому не зараз? Тоді я ще встигну до ранку підготувати все, що нам потрібно. Так ми зекономимо півдня. Це горить, Роберте.

Я зрозумів, що так легко його не позбудуся. Та й справді, чому не зараз? — подумав я врешті-решт. Чому не тут, зі шнапсом, біля води, серед дівчат, під спокійним нічним небом цього викривленого світу? Чому б мені не перетравити все тут, замість того щоб тлумити спогади снодійними пігулками?

— Добре, Джо. Сядьмо десь осторонь.

Через годину я вже пояснював Гольту всі помилки, які знайшов у сценарії.

— Такі дрібниці як неточності з кашкетами, чоботами, уніформами та знаками розрізнення виправити легко, — сказав я. — Важливішою е сама атмосфера фільму. Вона не має бути така мелодраматична, яку вестерні. Зображена тут мелодрама — зовсім безневинна порівняно з тим, що відбувається по той бік океану.

Гольт зволікав з відповіддю.

— Цей фільм має бути прибутковим, — сказав він врешті.

— Що?

— Студія інвестує в нього майже мільйон доларів. Це означає, що ми повинні отримати від прокату більш, ніж два мільйони, щоб заробити перший долар. Люди повинні валом валити на цей фільм.

— І?

— У те, що ви розповідаєте, Роберте, не повірить жодна людина! Усе насправді так?

— Гірше. Значно гірше.

Гольт плюнув у воду:

— Ніхто нам не повірить.

Я підвівся. У мене просто розколювалася голова. Мені все вже справді обридло.

— Тоді облиште це, Джо. Невже ця проклята іронія ніколи не закінчиться? Америка воює з Німеччиною, а ви кажете мені, що ніхто не повірить у злочини німців.

Гольт хруснув пальцями:

— Я вірю вам, Роберте. А от студія і публіка не повірять. Ніхто не піде на фільм, який ви пропонуєте! Це й так досить ризикована тема. Я б з радістю зробив би все так, як ви кажете. Але мені потрібно переконати бюрократів — власників студії! Я б залюбки зняв і документальний фільм, але він точно не буде прибутковий. Студія наполягає на мелодрамі.

— З викраденими дівчатами, закатованими до напівсмерті кінозірками і з весіллям у фіналі?

— Не конче. Але з утечею, бійками і натягнутими нервами.

До нас приплентався Скотт.

— Кажуть, вам тут бракує алкоголю.

На край басейну він поставив дві пляшки — одну з віскі, іншу з водою — та дві склянки.

— Ми всі переходимо до моєї халабуди. Захочете їсти, приходьте. Там є бутерброди і холодна курятина.

Гольт схопив мене за рукав піджака:

— Роберте, ще тільки десять хвилин. Ми ще тільки десять хвилин обговоримо практичні питання. Решту — завтра.

Десять хвилин вилилися в цілу годину. Гольт був типовий представник Голлівуду: людина, яка хоче зробити щось добре, але готова змиритися з поганим — і крім того, називає це серйозною мистецькою проблемою, а не жалюгідним компромісом.

— Ви маєте допомогти мені, Роберте, — попросив він. — Ми мусимо поступово втілити наші ідеї в життя. Petit à petit! Крок за кроком, а не похапцем.

Ця фальшива французька фраза переповнила чашу мого терпіння.