Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія

Тому я не здивувався, коли побачив комаху з прозорими крильцями біля моєї лампи.

27

Через два тижні Сильверс вернувся до Нью-Йорка. Це було дуже дивно: здавалося, він ідеально вписується у це суспільство, але картин продав значно менше, ніж у Нью-Йорку. Ніхто не вважав їх символом статусу; навіть гроші тут не мали абсолютної влади. Було природнім мати їх, так само, як і славу — одне було невідривно пов'язано з іншим. Тут люди ставали відомими, а тому й багатими — на відміну від Нью-Йорка, де мільйонерів знають лише свої і їм треба зробити щось дуже особливе, щоб здобути визнання широких мас. І Сильверс зі своїми трюками, особливо з його улюбленим — буцімто він не хоче нічого продавати, а сам колекціонує картини — привертав до себе увагу акул, які теж хотіли стати відомими колекціонерами, а тому й сприймали його трюки, як щиру правду.

Сильверсу коштувало великих зусиль навіть продати Веллеру одну лише картину Ґоґена, та й то, скрегочучи зубами, йому довелося попросити мене про допомогу. Для Веллера я був значно важливіший за Сильверса. Веллер потребував мене для фільму, а Сильверса — ні. З великою образою в серці Сильверс поїхав до Нью-Йорка: його марнославство перемогло жадобу наживи.

— Залишайтеся тут, як своєрідний плацдарм для розвитку моєї фірми, — оголосив він мені. — Ви краще пасуєте до цих розряджених варварів.

Він хотів усі комісійні від потенційних продажів картин списати до моєї зарплати. Я відмовився, бо спокійно міг жити за гонорар, який Веллер платив мені як консультанту. Тільки удень від'їзду Сильверс поступився. Я отримав невелику процентну ставку від продажу картин, зате він удвічі урізав мою зарплатню.

— Я ставлюся до вас, як до сина, — фиркав він. — У будь-якому іншому місці вам би довелося заплатити за все те, чого ви в мене навчилися! Ви здобуваєте у мене знання, як у справжньому університеті торгівлі та бізнесу! А все, що ви хочете, — це грошей, грошей, грошей! Що за покоління!

Щоранку я приходив до Гольта у студію. Моя робота була досить проста. Усе, що сценарист і далі наряджав у квітчасте вбрання з гангстерських і ковбойських фільмів, я мав перетворити на примітивну бюрократію "машини вбивства" двадцятого століття — тверезо, без тіні бравади, шизофренії чи деформованої фантазії. На "машину вбивства", яку запустили звичайні обивателі з "чистим" сумлінням. Гольтовий аргумент завжди був незмінний: "Нам ніхто не повірить. Це психологічно необгрунтовано!"

У ньому жило давне романтичне уявлення про вбивць і катів, яке він намагався реалізувати заради правдоподібності сюжету. Це уявлення полягало в тому, що жахливі вчинки мають поєднуватися з так само жахливим зовнішнім виглядом. Він уже навіть готовий був визнати, що негативні персонажі не конче мають бути гидотними, але їхня потворна душа мала б хоч час від часу пробиватися назовні — інакше постаті втрачають психологічну достовірність. Він був стріляний горобець у кіноіндустрії і йому подобалися будь-які контрасти: готовий був визнати неймовірну любов коменданта концтабору до тварин, особливо до біленьких ангорських кроликів, яких він ніколи не дозволив би зарізати, — але винятково задля ще яскравішого контрасту: його злодіянь над людьми. Він вважав це реалістичним і злився, коли я називав такий прийом романтичним. Я ніяк не міг донести до його свідомості справжній жах — звичайних обивателів, які з почуття обов'язку і з "чистим" сумлінням виконували свою криваву роботу так старанно, наче пиляли дрова чи виготовляли дитячі іграшки. Тут він бунтував: це здавалося йому недостатньо привабливим і не відповідало тому, чого він навчився у своїх п'ятнадцяти фільмах жахів та трилерах. Він не міг повірити, що саме звичайні люди старанно вбивали євреїв, так само, як колись вони доскіпливо вели бухгалтерію; і так само, як згодом, коли вже все буде позаду, вони знову стануть санітарами, рестораторами чи міністерськими службовцями, і ніхто не матиме й тіні каяття, не усвідомить власних злочинів — вони знову старатимуться бути хорошими працівниками і викреслять зі свого життя усе заподіяне чи спишуть власні злочини на чарівні категорії "обов'язок" і "наказ". Це були перші автомати автоматичного століття, які, щойно виникнувши, відразу відкинули всі закони психології, досі тісно переплетені з моральними законами. Там вбивали без вини, без докорів сумління, без почуття відповідальності, а вбивців уважали найкращими громадянами, які отримували додаткові порції шнапсу, найкращі сорти ковбас та почесні хрести, але не тому, що вони — вбивці, а тому що їхня робота напруженіша, ніж у простих солдат. У них залишилася єдина людська риса, яка надавала їхнім обличчям трохи людськості: вони користувалися своїми перевагами без жодного збентеження — ніхто з них не хотів іти на війну, оскільки через постійні бомбардування навіть провінційні містечка не були безпечні, а концтабори гарантували їм повну безпеку з двох причин: по-перше, вони були розташовані на безлюдді, а по-друге, ворог не хотів знищувати ворогів режиму, а тому був змушений милувати і їхніх катів.

Відповідь замученого Гольта завжди залишалася незмінною: "Ніхто нам не повірить, ніхто! Ми маємо надати їм людських рис! Навіть нелюдські вчинки треба обґрунтувати людською природою!"

Я спробував ввести у рукопис сцену, яка мала підтвердити їхню нелюдську суть і в якій не було й натяку на людяність: табори рабів німецької індустрії. Гольт про таке нічого не знав. Він дотримувався власної старої концепції: вбивці — завади погані люди. А я пояснював йому знову і знову, що злочини в Німеччині підготували і вчинили не люди, які впали з Місяця і зґвалтували цілу країну, а самі ж порядні німці, які точно вважають себе хорошими і чесними громадянами. Я пояснював йому: смішно було б припускати, що всі німецькі генерали геть сліпі або мають провали пам'яті і не пам'ятають про катування та вбивства, які щодня чинять їхні підлеглі. І я розповідав йому, що найбільші промислові підприємства країни уклали договори з концтаборами на використання дешевої робочої сили — рабів, яких там утримували, — гроші платили концтаборам, а людей змушували працювати до повного виснаження, аж поки їхній прах разом із димом не вилітав через труби крематорію.

Гольт зблід:

— Це неправда!

— Це чиста правда. Численні промислові гіганти наживаються на цих нещасних, замучених рабах. Вони навіть побудували філіали своїх заводів поблизу концтаборів, щоб зекономити на перевезеннях. Що корисно для німецького народу — те правильно і справедливо.

— Ми не можемо показати таке у фільмі! — розпачено вигукнув Гольт. — Ніхто нам не повірить!

— Незважаючи на те що ваша країна веде війну з Німеччиною?

— Усе одно не можемо. Психологія — це інтернаціональне поняття. Наш фільм розцінять як найгірший, найбрехливіший людиноненависницький фільм найнижчого ґатунку! У 1914 році ще можна було знімати фільми про наругу німців над жінками та дітьми в Бельгії. А тепер — ні.

— У 1914-му — це була брехня, але фільми знімали. А тепер — це правда, але робити такий фільм не можна, бо ніхто не повірить?

— Саме так, Роберте.

Я кивнув, визнаючи свою поразку.

За місяць я продав чотири рисунки і написану олійними фарбами картину Дега "Répétition de Danse". "Репетицію танцю" купив Веллер. Сильверс відразу оголосив, що я продав полотно його клієнтові, а тому врізав мені комісійні.

Ще мені вдалося продати пастель Ренуара. Гольт купив її у мене, а через тиждень перепродав, виручивши тисячу доларів прибутку. Це надихнуло його. Тому він купив іще одну невеличку картину і знову ж таки заробив на ній дві тисячі доларів.

— Чи не хотіли б ви разом зі мною продавати картини? — запитав він мене.

— Для такого бізнесу потрібно багато грошей. Картини — дороге задоволення.

— Почнімо з малого. У мене є гроші в банку.

Я похитав головою. Я не відчував особливої лояльності до Сильверса, але одне знав точно: залишатися у Каліфорнії я не хочу. Незважаючи на кілька нервових потрясінь, мені здавалося, наче я живу тут у якомусь дивовижному вакуумі. Я немов завис у повітрі десь між Японією та Європою, і що більше переконувався в тому, що не зможу залишитися в Америці, то дужче хотів повернутися до Нью-Йорка. За ці тижні у мені навіть прокинулася якась гарячкова любов до цього міста, яка, напевно, виникла через усвідомлення, що моє життя в Нью-Йорку — лиш інтермецо на шляху в невідомість. Я старався заробити якнайбільше грошей, знав, що потребуватиму їх і в жодному разі не хотів опинитися на мілині. Тому я залишився навіть довше, ніж тривали зйомки фільму.

То був період моєї незалежності. Я практично нічого не робив, а тільки чекав, коли клюне риба. В останні тижні зйомок відчув, що Гольт і Веллер хоч і запитують у мене про якісь неважливі дрібниці, але тримають мене подалі від самого манускрипту. Я втратив їхню довіру і вони були переконані, що все знають краще за мене. Найдавніше те, що вони обидва — євреї, а я — ні, хоч, зрештою, це вже не мало значення. Вони вірили мені тільки до певного моменту, а потім у них виникли сумніви: вони вважали мене арійським перебіжчиком, який хоче помститися, щоб таким чином виправдати самого себе, а тому перебільшує і вигадує.

"У Нью-Йорку падає сніг, — писав Кан. — Коли ви повернетеся? Я зустрів Наташу. Вона майже нічого не могла про вас розповісти, думає, що в Нью-Йорк ви вже не вернетеся. Саме йшла до театру з власником "ролс-ройса". Як поживає Кармен? Я не маю від неї жодної звістки".

Читаючи цей лист, я сидів біля басейна. Земля має бути вже хоча б тому круглою, думав я, що постійно змішується горизонт. Багато років тому моєю батьківщиною була Німеччина, потім Австрія, Франція, Європа, далі Африка — і завжди будь-яка країна ставала моєю батьківщиною не тому, що я там жив, а тому, що я її покидав. Вона виринала на горизонті, як моя нова батьківщина. А тепер на обрії раптом замаячів Нью-Йорк і, можливо, так само на горизонті виникне і Каліфорнія, коли я повернуся до Нью-Йорка. Майже, як у пісні "Блукач" Франца Шуберта: "Щастя там, де нас нема".

Я зайшов до Кармен. Вона досі жила в тому ж будиночку, де я вперше зустрів її. Здавалося, відтоді нічого не змінилося.

— Через два тижні я повертаюся до Нью-Йорка, — сказав я.