Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія
І все одно Німеччина програла. Через кілька місяців усе закінчиться. Ви розумієте, що це означає?
— Так, — сказав я, трохи подумавши.
— Це означає, що незабаром ми знову зможемо їздити до Європи, — пояснив Сильверс. — А Європа тепер бідна. І картини можна буде придбати геть дешево, особливо, якщо платити в доларах. Тепер розумієте?
— Так, — повторив я, цього разу вже геть здивований.
— Тепер найрозумніше купувати не тут, а в Європі. Тому варто зменшити наші запаси. Але треба пильнувати: за таких ситуацій можна добре нажитися, а можна й дулю отримати.
— Це. навіть я розумію.
— Так було після Першої світової. Тоді я ще погано на цьому розумівся і припустився купи помилок. Це не має повторитися. Тому тепер правила змінилися: якщо ви з кимось ведете перемовини і ніяк не можете зійтися в ціні, — поступайтеся! Й обґрунтовуйте це так: клієнт отримує знижку, коли платить готівкою. Кажіть, що ми купуємо велику колекцію картин і нам потрібна готівка.
Раптом я дуже зрадів. Діловий духу чистому вигляді, не затьмарений балачками про моральні принципи, деколи дуже добре впливав на мене, надто, коли Сильверс холоднокровно переводив світові катастрофи у дебет і кредит. Здавалося, наче мужні гномики керують Господом Богом.
— За таких обставин нам доведеться зменшити і ваші комісійні, — додав Сильверс.
Саме цього я й чекав. То була остання, необхідна приправа, як от часник у рагу з бараниною.
— Авжеж, — радісно відповів я.
Я ніяк не наважувався зателефонувати Наташі. Годину за годиною відкладав той дзвінок. За останні тижні наші стосунки перетворилися на якусь абстракцію. Усе обмежувалося кількома привітальними листівками, де в кожному рядочку відчувалася фальш і нещирість. Просто ми не мали що сказати, коли не були разом, і схоже, обоє це розуміли. Я не знав, що буде, коли я зателефоную. Був такий невпевнений, що навіть не повідомив їй про моє повернення. Я планував їй сказати, але потім передумав. Тижні й місяці проминули для мене, наче у дивній паралельній реальності, і здавалося, наче наші стосунки як випадково виникли, так і випадково й безболісно закінчилися.
Я поїхав до Бетті і, побачивши її, аж злякався. Вона схудла щонайменше на двадцять фунтів. Зі змарнілого обличчя дивилася пара великих очей. Життя горіло тільки в них. Решта обличчя обвисла, зайва шкіра звисала з кісток та ослаблих м'язів.
— Бетті, у вас непоганий вигляд.
— Не надто худюща? Як думаєте?
— У наш час неможливо бути занадто худими. Худорлявість тепер модна.
— Бетті всіх нас переживе, — сказав Равік, прийшовши з темної вітальні.
— Але не Росса, —. оголосила Бетті з таємничою усмішкою на вустах. — Він весь аж цвіте — засмаглий, випромінює життя.
— За два тижні засмага зникне. У Нью-Йорку зима.
— Я теж би залюбки поїхала до Каліфорнії, — сказала вона. — Саме тепер, узимку, було б дуже корисно туди з'їздити. Але звідти до Європи ще далі!
Я озирнувся. У складках портьєр відчувався дух смерті. Її запах ще не був такий сильний, як від сотень трупів у крематорії. Крім того, там він був інший: вже пролилася кров і солодкавий запах, що виникає перед розкладанням, змішувався з гострим, трохи їдким запахом газу, який залишився в легенях. А тут панував теплий, затхлий, але вже солодкавий запах, який міцно в'ївся у все навколо, позбутися його можна було тільки на кілька хвилин — відчинивши вікна чи побризкавши лавандовою водою. А тоді він знову повертався. Я добре знав той запах. Смерть уже не чигала надворі, за вікном, вона вже була тут, у кімнаті — ще принишкло сиділа по кутках, але вже чекала..
— Тепер так швидко темніє, — сказала Бетті. — Тому ночі здаються довжелезними.
— Не вимикайте вночі світла, — запропонував Равік. — Коли не ходиш на роботу, пори дня можна ігнорувати.
— Я так і роблю. Боюся темряви. У Берліні я ніколи нічого не боялася.
— Це вже в минулому, Бетті. Усе змінюється. Був час, коли я теж боявся прокидатися в темряві.
Вона вп'ялася в мене великими блискучими очима:
— Досі боїтеся?
— Тут, у Нью-Йорку, — так. У Каліфорнії — менше.
— А чому — менше? Що ви там робили? Ночами були, мабуть, не сам, так?
— Ні, Бетті. Просто забував про той страх. Усе дуже просто.
— Так найкраще, — підтвердив Равік.
Бетті пригрозила мені кістлявим пальцем і моторошно всміхнулася: ворухнулася обвисла шкіра її обличчя, наче по ній пройшлися невидимі кулаки.
— Та ви тільки гляньте на нього, — сказала вона і втупилася в мене вибалушеними очима. — Він просто щасливий.
— Хто тепер щасливий, Бетті? — заперечив я.
— Оце я вже точно знаю. Хто здоровий, той і щасливий. Але ніхто цього не знає, поки не занедужає. Проте відразу забуває, коли одужує. А по-справжньому усвідомлюєш це тільки перед смертю.
Вона випросталася. Під квітчастою нічною сорочкою зі штучного шовку її груди висіли, наче порожні мішки:
— Все інше — дурниці, — важко дихаючи, сказала вона кволим хрипким голосом.
— Я вам не вірю, Бетті, — сказав я. — У вас так багато хороших спогадів! Ви помогли стільком людям! А скільки у вас друзів!
На якусь мить Бетті замовкла. Тоді жестом підкликала мене ближче. Я неохоче підійшов, вона пахла м'ятними таблетками і тлінням.
— Усе байдуже, — прошепотіла вона. — Раптом усе абсолютно стає байдуже! Повірте мені!
З сірої вітальні виринула нью-йоркська сестра Коллер.
— Сьогодні Бетті не в настрої, — сказав Равік і підвівся. — Cafard. У кожного таке буває. Мене деколи тижнями не попускає. Сьогодні ввечері я ще раз прийду. Зробимо маленький укол.
— Cafard, — пробурмотіла Бетті. — Крім "хандри" це слово означає ще й "лицемірство". Щоразу, вимовляючи це слово, ми думаємо, що у Франції. Як жахливо таке уявляти! Завжди можна стати ще нещаснішим, ніж до того. Правда, Равіку?
— Так, Бетті. Але можна і щасливішим. Тут же за вами не стежить гестапо?
— Ні, стежить — біле і з косою.
Равік усміхнувся:
— Таке гестапо стежить за нами всіма, але воно повільне і-часто втрачає нас із поля зору.
Він пішов. Одна з двійняток розклала на покривалі кілька фотографій.
— Олівер-пляц, Бетті. Ще до нацистів!
Бетті раптом ожила:
— Справді? Де ти їх узяла? Де мої окуляри? Це ж треба! А мій будинок теж видно? — Дівчина принесла їй окуляри. — Мого будинку тут нема! Знімали з іншого боку. Ось тут будинок доктора Шлезинґера. Навіть ім'я можна прочитати. Звісно, це ще до приходу нацистів. Інакше цієї таблички тут уже не було б.
То був вдалий час, щоб піти.
— До побачення, Бетті, — сказав я. — Мені пора.
— Побудьте ще трохи.
— Я тільки сьогодні приїхав. І ще навіть не розпакував речей.
— Як там моя сестра? — запитала дівчина. — Вона зараз сама у Голлівуді. Бо я відразу повернулася.
— Думаю, у неї все добре.
— Вона часто бреше, — сказала дівчина. — Таке вже було. Вона весь час брехала. Зрештою, довелося позичати у Фризлендера гроші, щоб повернутися.
— Чому б вам не попрацювати секретаркою у Фризлендера, поки сестра не пришле вам грошей на квитки в обидва боки?
— Так я чекатиму, аж поки рак на горі свисне. А тим часом я й сама не хочу втратити свого шансу.
Бетті тривожно слухала розмову.
— Ліззі, ти ж не поїдеш від мене, правда? — взялася вона її вмовляти. — Я не можу тут залишитися сама. Що я тоді робитиму?
— Я нікуди не поїду.
Я вперше почув ім'я принаймні однієї з двійняток. Вона провела мене в коридор.
— Біда та й годі, — прошепотіла вона. — Вона наче вмирає, але й не вмирає. І не хоче лягати в лікарню. Біля неї я скоро сама захворію. Равік хоче покласти її до лікарні, але вона каже, що краще помре, ніж піде туди. Але ніяк не вмирає.
Я роздумував, чи не піти мені до Кана. Але не мав для нього жодних радісних новин, а брехати теж не хотілося. Аж дивно, як я усіма правдами й неправдами намагався відкласти дзвінок до Наташі. У Каліфорнії я майже про неї не думав. Там мені здавалося, що наші стосунки були саме такі, як ми хотіли: легкі, без сентиментальних ноток і без болю. Тому мало бути дуже легко зателефонувати їй і дізнатися, які ж у нас усе-таки стосунки. Жоден із нас не мав чим дорікнути іншому, нас не обтяжували жодні зобов'язання. І все одно рішення подзвонити їй висіло наді мною, наче темна хмара серед ясного неба; темна хмара, яка дедалі більшала і чорнішала. Мені здавалося, я щось безповоротно втратив, таке, чого вже ніколи не повернеш, і чого вже ніколи не поверну через мою дурість та недбальство. Ближче до вечора мій невиразний страх тільки згущувався: у своїх думках я вже навіть дійшов до того, що Наташа могла померти. Я знав, на цю безпідставну думку мене наштовхнули відвідини Бетті, але нічого не міг з собою вдіяти.
Врешті-решт, я набрав номер так, наче йшлося про життя і смерть. Щойно почув телефонні гудки, відразу зрозумів, що нікого немає вдома. Я дзвонив їй знову і знову, що десять хвилин. Казав собі: Наташа могла кудись піти або вона у фотографа. Але мені нічого не допомагало, хоча паніка трохи спала, відколи я все ж таки переборов себе і набрав її номер. Я думав про Кана і Кармен, про Сильверса і його нещасливі пригоди в Голлівуді, про Бетті і про те, що всі наші величні слова про щастя стихають і бліднуть перед одним-єдиним словом — хвороба. Я намагався пригадати тендітну мексиканку в Голлівуді і повторював собі, що існує безмежна кількість значно вродливіших за Наташу жінок. І всього цього вистачало тільки, щоб набратися мужності і ще раз їй зателефонувати. Тоді я бавився у стару добру гру в номери: ще два дзвінки і все. Але два перетворювалися на три, чотири…
Раптом вона взяла слухавку. Я вже навіть не прикладав її до вуха, а тримав на колінах.
— Роберте, — сказала вона. — Звідки ти дзвониш?
— З Нью-Йорка. Я сьогодні приїхав.
Якусь мить вона мовчала.
— Це все? — спитала вона тоді.
— Ні, Наташо. Коли я зможу тебе побачити? Я вже двадцять разів подзвонив тобі і тепер у розпачі. Твій телефон дзвонить у справжню пустку, коли тебе нема.
Вона тихо засміялася:
— Я щойно повернулася.
— Ходімо повечеряймо, — запропонував я. — Підемо в "Павільйон". Чи з'їжмо в аптеці гамбургер. Куди захочеш. Тільки не відмовляй мені.
Я боявся її відповіді: боявся затяжної дискусії, чому ми так довго не чули одне про одного; зайвих, хоч і зрозумілих образ, а найдужче — сміття та бруду, які з самого початку задушать нашу зустріч.
— Добре, — сказала вона.