Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія
Було б вигідніше продати їх разом.
Я нічого не відповів. Я тільки дивився на нього і думав, чи зможе він коли-небудь у житті говорити прямо, без жодних викрутасів. Мабуть, він і перед смертю викидатиме якісь коники, навіть якщо знатиме, що це вже йому ніяк не зарадить.
— Нас запросили, ввечері, — повідомив він. — Приблизно о десятій.
— На вечерю?
— Пізніше. Від вечері я відмовився. Ми йдемо на віллу до Веллера.
— І яка в мене роль? Асистента з "Лувру" чи Бельгійського мистецтвознавця?
— Асистента з "Лувру". Але перед тим ви повинні завезти туди картину Ґоґена. Якнайшвидше, бажано негайно. І добре було б відразу її почепити. Так картини справляють краще враження. Я покладаюся на вас. Надіюся, дасте собі раду. Картини на стіні продати вдвічі легше, ніж коли вони стоять на підлозі чи на стільці. Можете взяти таксі.
— Мені таксі не потрібне, — чванькувато зронив я. — У мене є машина.
— Що?
— Студійна. — Я промовчав, що йдеться про старенький "форд". На певний час я отримав перевагу над Сильверсом. Але о пів на десяту він запропонував скористатися моїм автомобілем, щоб поїхати на Веллерову віллу, і коли його побачив, відразу відскочив і вирішив замовити по телефону кадиллак. Я вмовив його поїхати на "форді", мовляв, для першого продажу так буде доречніше.
— "Форд" має серйозніший вигляд, бо "кадилаків" і "ролс-ройсів" тут хоч греблю гати. Кожна дрібна кінозірка має такий, а "форд" викличе в цьому штаті задавак і хвальків просто сенсацію у хорошому розумінні цього слова.
— Саме так я і планував, — погодився Сильверс, який мав звичку всіх невпевнених у собі людей: завжди доводити свою слушність. — Я хотів орендувати старий, вживаний кадиллак, але, зрештою, "форд" — це те ж само.
Ми потрапили на приватний показ фільму. Це була типова голлівудська практика: після вечері влаштовувати кіноперегляди. За традицією показували фільм того продюсера, який, власне, й організував прийом. Я потішався над Сильверсом: він був сама люб'язність, хоч і згорав з нетерпіння: Вбраний був у шовковий смокінг та туфлі-човники, а я — у свій синій костюм. І таких синіх костюмів було значно більше, ніж смокінгів. Тому Сильверс почувався "overdressed", себто був убраний вочевидь занадто ошатно. Він би з радістю поїхав додому і перевдягнувся. І, звісно, у всьому обвинуватив мене: я його належно не поінформував — хоча після обіду я не бачив нікого, крім одного лакея та старої Веллерової матері.
Минуло майже дві години, перш ніж знову спалахнуло світло. На власний подив, я побачив серед гостей Гольта і Танненбаума.
— Як так, що всі ми раптом опинилися на одній вечірці? — запитав я. — У Голлівуді так завжди?
— Але ж, Роберте, — дорікнув мені Гольт. — Веллер — наш продюсер! Саме його студія знімає наш фільм. Хіба ж ви цього не знали?"
— Ні. Звідки?
— Ви — щаслива людина. Я зараз же скажу йому, що ви тут. Він точно захоче з вами поспілкуватися!
— Я тут із Сильверсом. І з іншою метою.
— Можу собі уявити. Я вже бачив ту розряджену мавпу. Чому ви не прийшли на вечерю? Подавали фаршированого індика. Делікатес. Таке їдять тільки наприкінці осені. Приблизно те ж саме, що й різдвяна гуска в Європі.
— У мого шефа не було часу прийти на вечерю.
— Вашого шефа на вечерю не запросили. Якби Веллер знав, що й ви прийдете, обов'язково би вас запросив. Він знає, хто ви. Я розповів йому.
Якусь мить я насолоджувався думкою, що саме завдяки мені Сильверса запросили до Веллера і гадав, як він вибріхуватиметься, щоб все одно показати свою перевагу наді мною. Потім я забув про нього і роздивлявся гостей. Я зразу зауважив тут багато молодих і вродливих людей. А крім того, ще з півдюжини кінозірок, яких я знав з пригодницьких фільмів і вестернів.
— Знаю, що ви хочете запитати, — мовив Гольт. — Чому вони не на війні? Деякі — за станом здоров'я: вони отримали травми, граючи у футбол або в теніс, інші — під час роботи; а третім здається, що вони тут незамінні. Але багато хто таки пішов на війну, часто такі, що від них цього ніхто не сподівався. Ви ж саме це хотіли запитати, правда?
— Ні. Я хотів запитати, чи ми часом не на зустрічі полковників, їх тут просто сила-силенна!
Гольт розсміявся.
— Це наші голлівудські полковники. Ніхто з них ніколи не служив, але всі відразу стали майорами, підполковниками, віце-адміралами, капітанами та полковниками. Аж ген той капітан ніколи не запливав далі, ніж до Санта-Моніки, а той адмірал посідає прекрасне м'яке крісло у Вашингтоні. Ті полковники — то насправді кінопродюсери, режисери та агенти і всі вони зручно прилаштувалися у військовому підрозділі "фільм". Нижче майора тут нема нікого.
— Ви теж майор?
— У мене вроджена вада серця, а я знімаю антифашистські фільмі. Смішно, правда?
— Зовсім ні. Таке відбувається у всьому світі. Припускаю, навіть у Німеччині. Воїнів ніде не видно. Усюди розгулюють тільки ті, які й гадки не мають, що таке війна. Так звані "герої" тилу та захисники власної дупи. Я не про вас, Гольте. Як тут багато красивих людей! Мабуть, саме таке і має бути справжнє свято.
Він розсміявся:
— Ви ж у Голлівуді. Де ж іще мали б жити вродливі люди? Там, де кожен може продати власну зовнішність за найвищою ціною. Звісно, за винятком наших режисерів і продюсерів. А ось і наш шеф Веллер!
До нас підійшов низькорослий чоловік у формі полковника. Усе його обличчя вкривали радісні мімічні зморшки і вигляд він мав геть не військовий. Почувши, що я працюю на Гольта, відразу відвів мене вбік. У Сильверса аж очі на лоба полізли — він самотою сидів на кріслі, звідки міг добре бачити полотно Ґоґена, яким поки що ніхто не цікавився. Картина Ґоґена висявала над роялем, наче пляма південного сонця, і я побоювався, що навколо нього скоро скупчиться типовий хор співаків.
Я ледве вирвався від усіх тих людей. Раптом став тим, ким ніколи не хотів бути, — таким собі світським левом, який вийшов із царства пітьми. Веллер з гордою усмішкою представив мене як чоловіка, який сидів у концтаборі, і моєю персоною відразу зацікавилося кілька кінозірок та багато дівчат зі шкірою, яка нагадувала спілий персик. Я почувався не у своїй тарілці, спітнів і кидав на Гольта розгнівані погляди, хоча, зрештою, він тут був ні до чого. Через деякий час мене врятував Танненбаум. Він цілий вечір шастав навколо мене, наче кішка навколо тарілки з гуляшем, і використав першу-ліпшу нагоду, щоб випити зі мною віскі, оскільки хотів довірити мені якусь таємницю.
— Двійнята прийшли, — прошепотів він мені
Я знав, що він вибив для них дві маленькі ролі у Гольтовому фільмі.
— Слава Богу! — вигукнув я. — Відтепер ви уповні забезпечені вашими вигаданими стражданнями.
Він похитав головою.
— Навпаки, повний успіх!
— Невже? З обома? Мої вітання.
— Це неможливо. Вони ж католички. Тільки з однією.
— Браво! Ніколи б не подумав. З вашою ніжною та складною натурою!
— Я теж навіть і не сподівався! — зізнався щасливий Танненбаум. — Це все через фільм.
— Розумію. Бо ви домовилися про їхні ролі.
— Ні, річ не в тому. Я вже двічі знаходив для них ролі. Двійняткам майже завжди можна підшукати другорядні ролі у фільмі. Але раніше усе було безрезультатно. А тепер!
— Ще раз вітало вас.
— Я граю группенфюрера. Як ви, напевно, знаєте, я послідовник методу Станіславського, тому мушу повністю ввійти у роль, щоб добре її зіграти. Якщо я граю вбивцю, то маю почуватися, як справжній убивця. Ну, а якщо группенфюрера…
— Розумію. Але ж двійнята не ходять поодинці. У цьому їхня сила.
Він усміхнувся:
— Для Танненбаума — так, це складно, але не для группенфюрера! Я ще був в уніформі, коли вони приїхали у мій будиночок. І я ще там накричав на них так, що в них ледь вуха не повідпадали, тоді одну, зовсім залякану, я відправив у костюмерну міряти костюми, а іншу притримав, замкнув двері і, як справжній группенфюрер, накинувся на неї. І ви тільки подумайте: замість того щоб роздряпати мені обличчя, вона лежала тихо, як мишка. Така сила уніформи. Ніколи б не подумав. А ви?
Я згадав про мій перший візит на студію.
— Я теж це вже знаю, — сказав я. — Але що станеться, якщо ви будете не в уніформі, а у вашому прекрасному спортивному піджаку?
— Вже пробував, — сказав Танненбаум. — Аура залишається. Мабуть, тому, що це вже раз відбулося. Хай там як: аура залишається.
Я схилив голову перед группенфюрером у синьому костюмі.
— Маленьке відшкодування за велике нещастя, — промовив я. — Кажуть, навіть після останнього жахливого виверження Везу-вію, люди смажили яйця на гарячому попелі.
— Таке життя, — сказав Танненбаум. — Мене непокоїть лиш одне: не знаю, чи мені попалася сама та з двійняток, яка треба.
— Тобто? Їх ж неможливо розрізнити.
— У ліжку можна. Везель пояснив мені, що одна з них, як вулкан. А моя — геть спокійна.
— Можливо, річ у вашій аурі.
Танненбаум засяяв:
— Можливо. А я про це й не подумав. Але що тут удієш?
— Зачекайте до наступного фільму. Можливо, там ви гратимете пірата чи шейха.
— Шейха, — сказав Танненбаум. — Шейха з гаремом. За методом Станіславського.
Ніч була тиха, коли я повернувся у "Сади Аллаха". Ще не було аж так пізно, але, здавалося, всі давно сплять. Я сів на край басейну, і раптом мене охопив безпідставний сум — так, наче темна хмара заволокла сонце. Я тихо сидів і чекав, поки до мене прийдуть привиди, тіні з минулого, вони б мені розповіли, звідки взялася ця депресія, хоч я зрозумів відразу: вона не така, як досі. Вона ані пригнічувала мене, ані мучила. Я вже знав страх смерті і що він відрізняється від решти страхів, хоч і далеко не найстрашніший із них. Мій дивовижний настрій нагадував саме страх смерті, хоч і був набагато спокійніший. Він узагалі був найспокійніший і найбезболісніший з усього, що я коли-небудь пережив, — смертельна туга, світла і прозора, за якою ховалася повна невпевненість у завтрашньому дні. Я збагнув, що слова пророка про Бога, який являється не під час бурі, а в тиші, можна притягнути і до смерті — тоді наступає безвольне, тихе згасання, без імені і без страху. Я сидів там дуже довго, аж поки відчув, як до мене непомітно повертається життя, наче шум припливу, що зростає після беззвучного відпливу. Врешті-решт підвівся, пішов до своєї кімнати і витягнувся на ліжку. Я слухав тихий шелест пальмового віття, і мені здавалося, що ця година — цілковита протилежність до моїх снів, своєрідний метафізичний баланс у моєму житті — я знав, що він — тимчасовий і не здатний породити надії, але він дарував дивовижну втіху.