Серця трьох - Лондон Джек

Френк здивовано знизав плечима.

— Для того, щоб завжди пам’ятати про нього! — продовжував Вовк. — І я не забуваю його ні на мить. Пам’ятаєш історію зі злиттям "Космополітен рейлвейз"? Твій батько обкрутив мене круг пальця. І добряче обкрутив! Але він був занадто хитрий, щоб я міг з ним поквитатися. От чому я повісив тут його портрет і терпляче чекав. І дочекався!

— Ви хочете сказати?.. — спокійно запитав Френк.

— Саме так! — рявкнув Ріган. — Я чекав і готував наступ. І нарешті настав мій день. Принаймні його щеня у мене в руках. — Він з єхидною усмішкою глянув на портрет. — І якщо це не змусить старого шкарбуна перевернутися в труні, тоді...

Френк звівся з крісла і довго з цікавістю дивився на свого супротивника.

— Ні, — сказав він, ніби сам до себе. — Ні, не варто.

— Що не варто? — підозріло запитав Ріган.

— Відлупцювати вас, — була спокійна відповідь. — Я міг би за п’ять хвилин задушити вас власноруч. Ніякий ви не вовк, ви просто зачуханий пес, смердючий тхір. Мені говорили, що від вас можна всього сподіватися, але я не повірив і прийшов сюди, щоб самому переконатися. Мої друзі мали рацію. Ви справді такий, як вони й казали. Треба швидше йти звідси. Тут смердить, як у лисячій норі!

Уже біля дверей він озирнувся. Йому не пощастило вивести Рігана із рівноваги.

— То що ж ти збираєшся робити? — глузував той.

— Якщо дозволите мені зателефонувати моєму маклеру, тоді, може, дізнаєтеся, — відповів Френк.

— Прошу, мій хлопчику, — люб’язно відгукнувся Ріган, але відразу, запідозривши підступ, додав: — Я сам з’єднаю тебе з ним.

І, тільки переконавшись, що біля телефону справді Беском, він передав слухавку Френку.

— Ви мали рацію, — сказав Френк Бескому. — Ріган заслуговує всіх тих прізвиськ, якими ви його нагороджували, і навіть більше. Дотримуйтеся нашого плану. Ми можемо притиснути його, коли нам заманеться, хоча старий лис не вірить цьому. Він вважає, що йому вдасться обібрати мене до нитки. — Френк помовчав, обмірковуючи, як би найліпше обдурити супротивника, потім продовжував: — Я скажу вам щось, чого ви не знаєте. Це він від самого початку атакував нас. Отже, тепер нам відомо, кого доведеться ховати.

Сказавши ще кілька подібних фраз, він повісив слухавку.

— Бачите, — пояснив він від порога, — ви так спритно замітали сліди, що ми ніяк не могли здогадатися, чия це робота. Дідько б узяв, Рігане, адже ми лаштувалися бити невідомого супротивника, якого вважали значно сильнішим за вас. Тепер, коли все з’ясувалося, буде куди простіше. Ми готувалися до важких боїв, а все зводиться до легкої перемоги. Завтра о цій порі, отут, у вашому кабінеті, відбудеться панахида, і вас не буде серед плакальників. Ви будете небіжчиком, справжнім фінансовим трупом, після того як ми покінчимо з вами.

— Точна копія Р. Г. М., — з усмішкою зауважив старий Вовк. — Боже мій, як він умів замилювати очі!

— Шкода, що він не поховав вас і не позбавив мене цього клопоту! — кинув йому на прощання Френк.

— І всіх витрат, пов’язаних з цим! — крикнув йому навздогін Ріган. — Вам це дорогувато коштуватиме, юначе, а панахиди в цьому кабінеті не буде.

* * *

— Завтра вирішальний день, — заявив Френк Бескому, прощаючись цього вечора. — Завтра о такій порі я буду вже оскальпований і препарований за всіма правилами: такий собі висушений на сонці і прокопчений екземпляр для приватної колекції Рігана. Але хто б міг повірити, що цей старий негідник має проти мене зуб! Адже я ніколи не робив йому нічого поганого. Навпаки, я завжди вважав його кращим приятелем батька. Якби хоч Чарлі Тіпері пощастило видурити щось із грошей у свого батька...

— Або Сполучені Штати оголосили мораторій, — додав Беском, не сподіваючись ні на що..

Ріган у цю мить говорив своїм агентам і майстрам із розповсюдження чуток:

— Продавайте! Продавайте! Продавайте усе, що у вас є, і то якнайшвидше. Я не бачу кінця цьому зниженню!

А Френк купив по дорозі додому останній випуск вечірньої газети і, пробігши її очима, побачив заголовок, набраний величезними літерами:

"Я НЕ БАЧУ КІНЦЯ ЗНИЖЕННЮ", —

ЗАЯВЛЯЄ ТОМАС РІГАН.

* * *

Наступного ранку, о восьмій, коли Чарлі Тіпері прибув до Френка, його вже не було вдома. Цієї ночі ніхто у Вашингтоні не спав і нічні телеграми сповістили, що Сполучені Штати хоча й не вступили у війну, проте оголошено мораторій і платежі припиняються. О сьомій годині, коли Френк ще був у постелі, до нього з’явився сам Беском з цією звісткою, і Френк відразу ж поїхав з ним на Уолл-стріт. Те, що уряд оголосив мораторій, викликало в них надію, і їм належало багато чого зробити.

Чарльз Тіпері, проте, був не першим, хто приїхав того ранку до палацу на Ріверсайд-драйві. Близько восьмої біля парадного подзвонили засмаглі й запилені Генрі та Леонсія. Відштовхнувши вбік молодшого камердинера, котрий відчинив їм двері, вони попрямували, на велике сум’яття Паркера, що вибіг їм назустріч, в кімнати.

— Дарма поспішаєте, — сказав їм Паркер. — Містера Моргана немає вдома.

— Де ж він? — запитав Генрі, перекладаючи валізу з руки в руку. — Нам потрібно побачити його pronto. А pronto, хай буде вам відомо, означає негайно. Хто ви такий, дідько б вас узяв?

— Я камердинер містера Моргана, — урочисто відповів Паркер. — А ви хто будете?

— Моє прізвище Морган, — відрізав Генрі й оглянувся навколо, немов шукаючи чогось; потім він відчинив двері в бібліотеку і побачив там телефони. — Де Френк? За яким номером я можу його викликати?

— Містер Морган спеціально наказав, аби ніхто не турбував його телефоном, хіба що у надзвичайно важливій справі.

— У мене саме така справа. Давайте номер.

— Містер Морган вельми зайнятий сьогодні, — уперто повторив Паркер.

— Його добряче притисли, га? — запитав Генрі.

Обличчя камердинера залишалося незворушне.

— Схоже, що його сьогодні роздягнуть до нитки, га?

Лице Паркера немов задерев’яніло, здавалося, він не розуміє, що йому кажуть.

— Повторюю вам ще раз: містер Морган надзвичайно зайнятий... — почав він.

— Дідько б вас узяв! — розсердився Генрі. — Адже це ні для кого не секрет, що його схопили на біржі за горло. Це усім відомо. Усі ранкові газети кричать про це. Ну ж бо, пане камердинере, говоріть номер. У мене до нього невідкладна справа.

Але Паркер був невблаганний.

— Як прізвище його адвоката? Або прізвище його маклера? Або когось із його представників?

Паркер похитав головою.

— Якщо ви скажете мені, яка у вас до нього справа... — почав камердинер.

Генрі поставив валізу на підлогу і, здавалося, готовий був кинутися на Паркера і витрусити з нього відповідь, але тут утрутилася Леонсія.

— Скажи йому! — порадила вона.

— Сказати йому?! Навіщо ж: я краще покажу йому. Гей ви, ходіть сюди! — Генрі зайшов до бібліотеки, поклав валізу на письмовий стіл і почав її відмикати. — Слухайте, пане камердинере, у нас сьогодні щонайважливіша справа до містера Моргана. Ми приїхали врятувати його від лиха. Ми привезли йому мільйони — ось, у цій валізі...

Паркер, що досі слухав з холодним, осудливим виглядом, при останніх словах злякано позадкував. Ці дивні гості або божевільні, або хитрі зловмисники. Адже в ці хвилини, поки вони утримують його тут своїми байками про мільйони, їхні співучасники, можливо, грабують другий поверх. Що ж до валізи, то, можливо, у ній динаміт — хто його знає!

— Стій!

І перш ніж Паркер устиг вискочити з кімнати, Генрі схопив його за комір і повернув обличчям до столу. Другою рукою Генрі розкрив валізу, і показав Паркеру купу нешліфованих самоцвітів.

Паркер стояв, приголомшений, але Генрі неправильно витлумачив причину його хвилювання.

— Сподіваюся, я переконав вас? — тріумфально запитав Генрі. — А тепер, будьте ласкаві, дайте мені номер телефону.

— Сідайте, будь ласка, сер... І ви, пані, — пробурмотів Паркер, шанобливо вклонившись і опанувавши себе. — Прошу, сідайте. Я залишив номер телефону містера Моргана в його спальні; він записав мені його сьогодні ранком, коли я допомагав йому вдягатися. Я зараз вам його принесу. А ви посидьте, будь ласка.

Вийшовши з бібліотеки, Паркер знову став надзвичайно діловитим і розпорядливим. Поставивши молодшого швейцара біля парадного входу, а старшого біля дверей у бібліотеку, він розіслав інших слуг обстежити кімнати верхнього поверху — подивитися, чи не ховаються там спільники цих злочинців. Сам же по телефону з буфетної викликав найближчу поліцейську дільницю.

— Так, сер, — повторив він у відповідь на питання чергового сержанта. — Це або двоє божевільних, або двоє злочинців. Будь ласка, сер, надішліть негайно поліцейську карету з охороною. Я ще не знаю, які страшні злочини, можливо, зараз відбуваються під цим дахом.

Тим часом швейцар, вийшовши на дзвоник до парадних дверей, з почуттям полегкості впустив Чарлі Тіпері, одягненого у фрак, незважаючи на ранкову годину, — швейцар знав, що це давній і вірний друг хазяїна. Так само зрадів йому і старший швейцар, що, підморгуючи і всіляко застерігаючи Чарлі Тіпері, розчинив перед ним двері бібліотеки.

Очікуючи побачити там Бог знає що або Бог знає кого, Чарлі Тіпері зайшов до кімнати, де сиділи незнайомі чоловік і жінка. Їхні засмаглі і втомлені після дороги обличчя не викликали в нього, як у Паркера, ніяких підозр, а скоріше спонукали поставитися до них з більшою увагою, ніж звичайно властиво жителю Нью-Йорка до пересічних приїжджих. Врода Леонсії вразила його, і він одразу зрозумів, що перед ним справжня леді. Бронзове обличчя Генрі, так схоже на Френка і Р. Г. М., сподобалося йому і викликало повагу.

— Доброго ранку, — привітав він Генрі, вклоняючись обом. — Ви друзі Френка?

— О, сер! — вигукнула Леонсія. — Більше ніж друзі! Ми приїхали, щоб врятувати його. Я читала ранкові газети. Якби не глупота слуг...

У Тіпері зникли останні сумніви. Він простягнув руку Генрі.

— Чарльз Тіпері, — відрекомендувався він.

— Морган, Генрі Морган, — у свою чергу назвав себе Генрі, хапаючись за його руку, ніби потопельник за рятувальний пояс. — А це міс Солано. Сеньйорита Солано — містер Тіпері. Власне кажучи, міс Солано — моя сестра.

— Я прийшов сюди у тій же справі, що й ви, — заявив Чарлі Тіпері після того, як познайомилися. — Врятувати Френка, наскільки я розумію, може лише дзвінка монета або такі цінності, які можна перевести на гроші.