Серця трьох - Лондон Джек

Ось уже близько двох годин він сопів, час від часу скидаючись головою і щось глибокодумно бурмочучи ві сні, хоча справа, яка розглядалася, була досить серйозною: підсудному загрожувало двадцять років ув’язнення в Сан-Хуан, де навіть найміцніші люди витримували не більше десяти. Але судді не було потреби вслухуватися в те, що розповідали свідки чи в суперечки сторін: він заздалегідь виніс вирок, задовольняючи бажання шефа. Нарешті захисник закінчив свою досить велику промову, секретар суду чхнув, і суддя прокинувся. Він бадьоро озирнувся навколо і прорік:

— Винний.

Ніхто не здивувався, навіть сам підсудний.

— Завтра оголосимо вирок! Наступна справа!

Суддя лагодився вже знову зануритися в сон, як раптом побачив Тореса і начальника поліції, що входили до зали. З того, як блищали очі шефа, суддя відразу зрозумів, що треба робити, і швидко закрив судове засідання.

За п’ять хвилин, коли зала спорожніла, начальник поліції сказав:

— Я був у Родрігеса Фернандеса. Він говорить, що це справжній камінь і що хоча від нього чимало відійде під час шліфування, проте він готовий дати за нього п’ятсот доларів золотом. Покажіть камінчик судді, сеньйоре Торес, а заодно й решту, ті, що побільші.

Тут Торес почав брехати. Він змушений був брехати: не міг же він зізнатися в тім, що Солано і Моргани з ганьбою відібрали в нього самоцвіти, його самого викинули з гасієнди! і так майстерно він брехав, що переконав навіть начальника поліції, а суддя — той узяв на віру все, що вимагав шеф, зберігаючи незалежне судження лише щодо спиртних напоїв. Розповідь Тореса, якщо звільнити її від безлічі квітчастих подробиць, якими той оздобив оповідь, зводилася ось до чого: він, Торес, був певен, що ювелір занизив оцінку каменів, і тому відправив їх своєму агенту в Колон з наказом переслати далі — у Нью-Йорк, фірмі "Тіффані", — для оцінки, а можливо, і для продажу.

Коли вони вийшли з зали суду і почали спускатися сходами між глинобитними колонами, що зберігали сліди куль від революцій, начальник поліції сказав:

— Отже, оскільки нам необхідний захист закону, аби вирушити по ті коштовності, а головне, оскільки ми обидва любимо нашого доброго друга — суддю, ми виділимо йому скромну частку з того, що знайдемо. Він заступатиме нас на час нашої відсутності в Сан-Антоніо і, якщо буде потреба, захищатиме нас ім’ям закону.

Саме тоді за однією з колон, низько насунувши на очі капелюха, сидів І Пин. Був він тут не випадково, бо давно вже зрозумів, що найцінніші секрети, які турбують серця людей, як правило, пов’язані з судом. Саме тут, досягти апогею, вибухають пристрасті. Ніхто не знає, коли можна натрапити на таємницю чи почути якийсь секрет. І от І Пин, як рибалка, що закинув у море сіть, спостерігав за позивачами і відповідачами, за свідками обох сторін і навіть за завсідниками судових засідань та випадковою публікою.

Цього ранку єдиною людиною, що вселила І Пину неясні надії, був обірваний старий пеон, що виглядав так, ніби все життя безпробудно пив і тепер затне, коли йому негайно не піднесуть скляночку. Очі в нього були мутні, з червоними повіками, але на виснаженому обличчі проглядалася вперта рішучість. Коли зала суду спорожніла, він вийшов і зайняв позицію на сходах під колоною.

"Навіщо, власне, він тут стоїть? — запитував себе І Пин. — Адже в суді залишилося лише троє верховод Сан-Антоніо: шеф, Торес і суддя! Який зв’язок міг існувати між ними або кимсь із них та цим жалюгідним п’яничкою, що під палючими променями полуденного сонця дрижить, ніби на морозі?" Хоча І Пин і не знав нічого, але підсвідомо відчував, що зачекати варто: а раптом, як це не малоймовірно, щось та й вивідає! Отже, вмостившись за колоною, незважаючи на спопеляюче проміння сонця, І Пин набрав вигляду людини, що любить погрітися на осонні. Старий пеон зробив крок, похитнувся, мало не впав, але зумів привернути увагу Тореса і змусити його відстати від своїх супутників. А ті, трохи пройшовши, зупинилися, чекаючи на нього. Вони переминалися з ноги на ногу і всіляко виявляли нетерплячку, ніби стояли на розпеченій жаровні, хоча й вели між собою жваву розмову.

І Пин тим часом уважно стежив за розмовою гордовитого Тореса і жалюгідного пеона, не випускаючи жодного слова чи жесту.

— Ну, що там ще? — грубо запитав Торес.

— Грошей, трішки грошей! Заради Бога, сеньйоре, трішки грошей! — скиглив старий.

— Ти ж одержав своє, — гаркнув на нього Торес. — Коли я їхав, я дав тобі вдвічі більше того, що тобі потрібно, щоб прожити не два тижні, як звичайно, а цілий місяць. Так що тепер ти в мене ще два тижні не одержиш жодного сентаво.

— Я всім заборгував, — продовжував пхикати старий, весь аж тремтячи від алкогольної спраги.

— Хазяїну пулькерії "У Петра й Павла"? — безпомилково вгадав Торес.

— Хазяїну пулькерії "У Петра й Павла", — відверто зізнався той. — І дошка, на якій він записує мої борги, уже вся заповнена. Мені тепер ні краплі в борг не дадуть. Я бідний, нещасний чоловік: тисяча чортів гризе мене, коли я не вип’ю пульки.

— Брудна свиня, ось хто ти!

Старий раптом випростався з дивною гідністю, немов осінений найбільшою мудрістю, і навіть перестав тремтіти.

— Я стара людина, — урочисто мовив він. — У моїх жилах і в моєму серці холоне кров. Бажання молодості згасли. Моє розбите тіло не дає мені можливості працювати, хоч я і добре знаю, що праця дає полегшення і забуття. А я не можу ні працювати, ні забутися. Їжа викликає в мене відразу й біль у шлунку. Жінки для мене — то чума; мені огидно подумати, що я колись жадав їх. Діти? Останнього зі своїх дітей я поховав дванадцять років тому. Релігія лякає мене. Смерть? Я навіть у сій з жахом думаю про неї. Пулька — о боги! — це єдина моя розрада, тільки вона і залишилася в моєму в житті! Ну й що ж, якщо я п’ю занадто багато? Адже це тому, що мені потрібно багато чого забути й у мене залишилося занадто мало часу, щоб погрітися на осонні, перш ніж пітьма навіки затьмарить мої старечі очі.

Торес зробив нетерплячий рух, ніби збираючись піти: просторікування старого явно дратували його.

— Кілька песо, лише кілька песо! — благав старий пеон.

— Жодного сентаво! — рішуче відрізав Торес.

— Гаразд! — так само рішуче сказав старий.

— Що це означає? — роздратовано запитав Торес, запідозривши недобре.

— Ти що, забув? — відповів старий настільки багатозначно, що І Пин нагострив слух: з якої це причини Торес виплачує старому щось на кшталт пенсії чи допомоги?

— Адже я плачу тобі, як ми й домовилися, за те, щоб ти забув, — сказав Торес.

— Я ніколи не забуду, того, що бачили мої старі очі. А вони бачили, як ти всадив ніж у спину сеньйора Альфаро Солано, — відповів старий.

Хоча І Пин продовжував нерухомо сидіти за колоною, вдаючи людину, що гріється на осонні, внутрішньо він "підхопився на ноги". Солано — люди імениті й багаті. І те, що Торес убив одного з них, — секрет, за який можна одержати чималий куш.

— Тварюка! Брудна свиня! Бидло! — Торес люто стиснув кулаки. — Ти смієш так говорити лише тому, що я занадто добрий до тебе. Тільки бовкни що-небудь — і я миттю вишлю тебе до Сан-Хуана. Ти знаєш, що це означає. Тебе не тільки уві сні буде переслідувати страх перед смертю, а й наяву. При одному погляді на мишоїдів ти тремтітимеш від жаху — адже ти знатимеш, що вже незабаром вони роздовбають твої кістки. І там немає пульки. Ті, кого я відправляю туди, забувають навіть, який у неї смак. Ну, що ж? Га? Ось так краще. Ти почекаєш ще два тижні, і тоді я знову дам тобі грошей. А не будеш чекати — не бачити тобі ні краплі пульки до самої смерті; я вже постараюся, щоб мишоїди Сан-Хуана зайнялися тобою.

Торес крутнувся на підборах і пішов геть. І Пин дивився вслід йому і двом його супутникам доти, поки всі троє не зникли; тоді він вийшов з-за колони і побачив, як старий, утративши надію похмелитися, упав на землю і, охаючи, стогнучи, завиваючи, тіпався всім тілом в агонії; пальці його безтямно шарпали лахміття разом зі шкірою, немовби він зривав з себе безліч сколопендр. І Пин сів поруч з ним і розіграв спектакль — він був великий вигадник і мастак на такі штуки. Витягши з кишені кілька золотих і срібних монет, він заходився перелічувати їх; цей мелодійний і чистий брязкіт здавався вухові збожеволілого від спраги пеона дзюркотом і бульканням цілих фонтанів пульки.

— Ми з тобою мудрі люди, — сказав йому І Пин у пишномовному іспанському стилі, продовжуючи бавитися монетами, тим часом як п’яниця знову заходився пхикати і клянчити кілька сентаво на скляночку пульки. — Ми з тобою мудрі люди, старий. Посидьмо тут і розповімо один одному, що нам відомо про чоловіків і жінок, про життя і кохання, про гнів і раптову смерть, про лють, що спалює серця, і про холодну сталь, яку встромляють у спину. Коли ти розповіси мені щось цікаве, я дам тобі стільки пульки, що вона в тебе з вух потече і затопить очі. Ти любиш пульку, га? Ти хочеш випити зараз скляночку, зараз, незабаром?

* * *

Ця ніч, коли начальник поліції і Торес споряджали під покровом ночі свою експедицію, знаменна була і для родини в гасієнді Солано. Події розгорталися досить швидко. По обіді на широкій веранді гасієнди усі чоловіки Солано, включаючи Генрі, який увійшов тепер до родини через Леонсію, пили каву і палили сигарети. Раптом на сходах, осяяних місяцем, з’явилася якась дивна постать.

— Неначе якась мара! — сказав Альварадо Солано.

— Але мара досить товста, — додав його брат-близнюк Мартінес.

— Зовсім це не мара, а звичайний китаєць, такого не проткнеш пальцем! — розсміявся Рікардо.

— Та це ж той самий, котрий завадив нам із Леонсією побратися, — зауважив Генрі Морган, упізнавши гостя.

— Продавець секретів! — зі сміхом докинула Леонсія. — І я вельми шкодуватиму, якщо він не приніс нічого новенького.

— Чого тобі треба, китайцю? — різко запитав Алесандро.

— Симпатичний новий секрет, надто симпатичний новий секрет. Може, купите? — радісно заговорив І Пин.

— Твої секрети занадто дорогі, — збив його запал Енріко.

— Так, і цей новий симпатичний секрет вельми дорогий, — смиренно ствердив китаєць.

— Забирайся геть! — наказав старий Енріко. — Я сподіваюся ще довго прожити, але до самої своєї смерті більше не слухатиму твоїх секретів.

Проте І Пин, незважаючи на смиренний тон, тримався досить упевнено.

— У вас був гарний брат, — сказав він.