Серця трьох - Лондон Джек

Тремтячи і скавучачи, він обнюхував кімнату, відчувши запах своєї господині. Але пес не встиг підбігти до ширми, за якою ховалася Королева. Торес ухопив його за шию і передав у руки двом слугам індіанцям, щоб вони потримали його.

— Нехай собака побуде тут, — сказав Торес. — Я розповім вам про пьога згодом. А спочатку погляньте-по ось на це. — І він витяг з кишені пригорщу самоцвітів. — Я постукав у двері мерців — і дивіться: скарб майя — мій. Я тепер иайбагатша людина не тільки в Панамі, а й в обох Америках. Я буду всесильним.

— Ви були з моєю донькою, коли вона вмирала, — перебив його сумний Енріко. — Невже вона не просила нічого переказати мені?

— Так, — теж зажурено зітхнув Торес, схвильований сценою смерті Леонсії, намальованою його багатою уявою. — Вона померла з вашим ім’ям на вустах. Її останні слова були...

Але тут він витріщив очі і завмер, не докінчивши фрази: цієї миті, зайняті розмовою, з’явилися Генрі і Леонсія. Не помічаючи Тореса, вони підійшли до вікна.

— Ви говорили мені, що вона веліла вам передати мені перед смертю... — нагадав Енріко.

— Я... я збрехав вам, — затинаючись, вимовив Торес, шукаючи вихід із неприємного становища. — Я був переконаний, що вони все одно помруть, ніколи не виберуться з тієї печери, і я хотів пом’якшити для вас. удар, сеньйоре Солано, сказавши те, що, без сумніву, сказала б, помираючи, ваша донька. А потім ще цей Френк, що так сподобався вам... Я вирішив, що краще вам вважати його померлим, аніж дізнатися, яким боягузом виявився цей грінго.

Тут собака радісно загавкав, рвучись до ширми, і слуги докладали зусиль, аби утримати його. А Торес продовжував далі:

— У Долині Загублених Душ живе пришелепкувата істота, яка твердить, що начебто може читати майбутнє за допомогою всякої чортівні. Це страшна, кровожерлива жінка. Не етапу заперечувати, вона гарна на вроду. Але це краса сколопендри, що може сподобатися лише тому, хто любить сколопендр. Тепер я розумію, як усе сталося: вона показала Генрі з Леонсією потайний хід, яким вони вибралися з долини. Френк же залишився жити з нею в гріху, — адже інакше як гріхом не назвеш цей зв’язок, якщо в долині немає католицького священика, котрий міг би їх повінчати. О, не думайте, що Френк закохався в цю жахливу жінку, аж ніяк! він закоханий у її багатства! Ось який ваш грінго Френк! Ви пригріли змію на своїх грудях! Адже він навіть прекрасну Леонсію насмілився заплямити своїм коханням. О, я знаю, що говорю. Я сам бачив...

Радісний гавкіт собаки заглушив його голос, і в ту ж мить Торес побачив Френка і Королеву: так само, жваво розмовляючи, вони вийшли з-за ширми. Королева зупинилася і приголубила собаку; пес був такий великий, що, коли поклав лапи їй на плечі, став вищим від неї на голову. А Торес, облизуючи пересохлі губи, гарячково розмірковував над тим, як йому викрутитися з цього безвихідного становища.

Енріко Солано перший вибухнув сміхом. Сини приєдналися до нього й усі реготали до сліз.

— Я й сам міг би побратися з нею, — злісно зауважив Торес. — Вона навколішках благала мене про це.

— Ну, досить, — сказав Френк, — я звільню вас від брудної роботи і власноруч викину цього негідника за двері.

Але Генрі, швидко підійшовши до нього, сказав:

— Я теж люблю іноді брудну роботу, а цю виконаю з особливим задоволенням.

Обоє Моргани вже приготувалися накинутися на Тореса, але Королева спинила їх рукою.

— Спочатку, — сказала вона, — нехай поверне мені кинджал, що стирчить у нього за поясом. Він украв його в мене.

— До речі, — сказав Енріко, коли це було виконано, — а може, він також поверне вам, чарівна леді, і коштовності, що поцупив у вас?

Торес не зволікав: засунувши руку до кишені, він витяг пригорщу самоцвітів і висипав їх на стіл. Енріко глянув на Королеву, але та мовчки чекала.

— Решту! — сказав Енріко.

Торес виклав на стіл ще три чудові неграновані самоцвіти.

— Може, ви обшукаєте мене, як звичайного злодюжку? — зі страхом і злістю запитав він, вивертаючи порожні кишені штанів.

— Тепер я візьмуся за діло, — сказав Френк.

— Ні, я! — втрутився Генрі.

— Гаразд, — погодився Френк. — Нумо разом. Так він у нас далі пролетить по сходинках.

Вони удвох схопили Тореса за комір і штани й потягли до дверей.

Усі, хто був у кімнаті, кинулися до вікон, щоб подивитися, як Торес буде вилітати з будинку; моторнішим виявився Енріко, що першим підбіг до вікна. Задовольнившись цікавим видовищем, вони повернулися до столу. Королева зібрала самоцвіти й передала Леонсії зі словами:

— Це вам з Генрі весільний подарунок від мене та Френка.

Тим часом І Пин, залишивши бабусю на березі, підкрався назад до гасієнди і з кущів почав спостерігати за тим, що відбувається в будинку. Побачивши, як багатого кабальєро скинули вниз по сходинках з такою силою, що він розпластався на піску, І Пин задоволено хихикнув. Проте він був занадто розумний, аби показати свою присутність. Замість цього він спустився з пагорба і вже наближався до берега, коли Торес на своєму коні нагнав його.

Син піднебесної смиренно звернувся до нього, але розлютований Торес замахнувся хлистом, з явним наміром ударити його прямо в обличчя. Проте І Пин не розгубився.

— Сеньйорита Леонсія... — швидко вимовив він, і хлист завмер у руці Тореса. — У мене є великий секрет. (Торес чекав, не опускаючи хлиста.) Ви б не хотіли, щоб інший чоловік одружився з прекрасною сеньйоритою Леонсією?

Торес опустив хлиста.

— Говори, — різко наказав він. — Що там за секрет?

— Ви б не хотіли, щоб інший чоловік одружився з сеньйоритою Леонсією?

— Припустімо, що ні. То й що?

— Уявіть собі, що є секрет, і тоді той, інший чоловік, не може одружитися з сеньйоритою Леонсією.

— Що ж то за секрет? Говори, хутко!

— Спочатку, — І Пін похитав головою, — ви заплатите мені шістсот доларів золотом, а вже потім я скажу вам свій секрет.

— Добре, заплачу, — охоче сказав Торес, хоча в нього й на думці не було дотримати слова. — Ти спочатку скажи мені, у чому справа, і, якщо я побачу, що ти не набрехав, я заплачу тобі. Ось, дивися! — І він витяг з кишені на грудях набитого банкнотами гаманця.

І Пин неохоче повів його до бабусі, що очікувала на березі.

— Ця стара жінка не бреше, — сказав він. — Вона хвора. Незабаром помре. Вона боїться. Вона говорила зі священиком у Колоні. Священик сказав, що вона мусить розкрити секрет, інакше після смерті вона потрапить до пекла. Вона не збреше.

— Припустімо, що вона не збреше. Але що ж вона може сказати мені?..

— Ви мені заплатите?

— Звичайно. Шістсот доларів золотом.

— Ну то слухайте. Вона народилася в Кадіксі, в Іспанії. Вона була чудова служниця і чудова годувальниця. І ось вона найнялася в одну англійську родину, що подорожувала по її країні. Вона довго жила в цій родині. Навіть виїхала з ними до Англії. Потім, — ви ж знаєте, іспанська кров вельми гаряча, — вона образилася на ту родину. А в них була маленька дівчинка. Вона украла дівчинку і втекла разом з нею в Панаму. Цю маленьку дівчинку сеньйор Солано взяв за доньку. У нього було багато синів і жодної доньки. І ось він зробив цю маленьку дівчинку своєю донькою. Але бабуся не сказала йому прізвище цієї дівчинки. А вона зі знатної і надзвичайно багатої родини. Вся Англія знає їх. Їхнє прізвище Моргани. Ви чули це прізвище? До Колона приїхали люди із Сан-Антоніо і сказали, що дочка сеньйора Солано одружується з англійцем на прізвище Морган. Так цей грінго Морган — брат сеньйорити Леонсії.

— Ага! — вигукнув Торес у злісному захопленні.

— А тепер заплатіть мені шістсот доларів золотом, — сказав І Пин.

— Я тобі вельми вдячний за те, що ти такий дурень, — сказав глузливо Торес. — Колись ти, можливо, навчишся краще продавати свої секрети. Секрети — це не черевики і не червоне дерево. Сказав секрет — і немає його, шукай вітру в полі. Ось він віє на тебе — дивишся, а його й немає. Як мара.. Хто його бачив? Ти можеш відібрати назад черевики або червоне дерево. Але ти не можеш відібрати назад секрет, якщо ти його розповів.

— Ми з вами говоримо про мару, — спокійно сказав І Пин. — Вона справді зникає. Ніякого секрету я вам не говорив. Вам це все приснилося. Якщо ви станете про це розповідати, вас запитають, хто вам сказав. Ви скажете: "І Пин". А І Пин скаже: "Ні". І тоді усі скажуть: "Вам це приснилося" — і будуть з вас сміятися.

І, почуваючи, що співрозмовник починає здаватися перед перевагою його логіки, І Пин багатозначно замовк.

— Ми з вами поговорили, і наша розмова розтанула в повітрі, — продовжував він за якусь мить. — Ви правильно сказали, що слово — це мара. А я, коли продаю секрети, то продаю не мару. Я продаю черевики. Я продаю червоне дерево. Продаю докази. Точні докази. Вони чимало потягнуть на терезах. Якщо їх записати на папері — за всіма правилами, щоб запис був законним, — папір можна порвати. Але факти не папір, їх можна вкусити й поламати собі зуб. Слова зникли, як ранковий туман. А в руках у мене залишилися докази. І за докази ви заплатите мені шістсот доларів золотом, інакше люди будуть глузувати з вас за те, що ви слухаєте мару.

— Гаразд, — погодився Торес, якого перекопав І Пин. — Показуй мені твої докази, щоб одні я міг порвати, як папір, а інші — спробувати на зуб.

— Спершу заплатіть мені шістсот доларів золотом.

— Після того як ти покажеш мені свої докази.

— Ви спочатку викладете шістсот доларів — і докази ваші. Хочете — рвіть їх, як напір, хочете — кусайте. Ви обіцяли заплатити. Але обіцянка — вітерець, мара. Мені ж потрібні гроші справжні, а не примари. Заплатіть мені справжніми грішми, аби я міг порвати їх чи спробувати на зуб.

Зрештою Торес здався і заплатив за докази: старі листи, дитячий медальйон і дитячі іграшки, оглядом яких він залишився цілком задоволений. І Торес не тільки запевнив І Пина, що задоволений угодою, а й на настійну вимогу останнього навіть виплатив йому зайву сотню, щоби той викопав для нього одне доручення.

* * *

Тим часом у ванній кімнаті, що з’єднувала дві спальні, Генрі і Френк, зодягнені у свіжу білизну, голилися безпечними бритвами і наспівували:

Станем спинами до щогли,

Проти тисячі удвох!

А на своїй гарно вмебльованій половині Леонсія, за допомогою двох кравчинь-індіанок, привітно і великодушно втаємничувала Королеву в тонкощі вбрання цивілізованої жінки, і їй було і смішно, і сумно.