Серця трьох - Лондон Джек

— І цей ваш гарний брат, сеньйор Альфаро Солано, якось помер від удару ножем у спину. Чи не цікавий секрет, га?

Але Енріко, весь тремтячи, уже схопився на рівні із нетерпінням закричав:

— Ти щось про це знаєш?

— Скільки дасте? — запитав І Пин.

— Усе, що в мене є! — крикнув Енріко і, повернувшись до Александро, додав: — Ти домовся з ним, синку. Добре заплати йому, якщо він може підтвердити свої слова свідченням очевидця.

— Атож, — сказав з гідністю І Пин, — свідок є. Він бачив усе на власні очі. Він бачив, хто застромив у темряві ніж у спину, сеньйора Альфаро. Його ім’я...

— Ну, ну? — задихався Енріко.

— Тисячу доларів за його ім’я, — сказав І Пин, обмірковуючи, в якій валюті зажадати цю суму. — Тисячу доларів золотом, — нарешті проговорив він.

Енріко забув, що всі грошові переговори він доручив вести старшому сину.

— Де твій свідок? — заволав він.

І Пин тихенько покликав когось, і з кущів біля веранди виліз старий п’яниця. Він, як справжня мара, повільно наблизився до сходів і, похитуючись, почав підніматися.

* * *

Саме цієї пори на околиці міста двадцять вершників, — серед яких були й жандарми Рафаель, Ігнасіо, Августіно і Вісенте, — охороняли караван із двадцяти мулів, очікуючи наказу шефа вирушати в Кордильєри в якусь таємничу експедицію.

Вони знали тільки те, що на спині в найбільшого мула, якого тримали осторонь від інших тварин, навантажено двісті п’ятдесят фунтів динаміту. Ще вони знали, що затримка відбувається через сеньйора Тореса, який поїхав кудись узбережжям зі страшним убивцею з племені кару — Хосе Мапчено, котрий з ласки Божої та їхнього шефа ось уже скільки років уникає шибениці, яка вже давно за ним плаче.

Тим часом Торес, тримаючи на поводі коня Хосе Манчено і ще одного, запасного, чекав на березі, а сам Хосе рушив звивистою дорогою до вершини пагорба, де стояла гасієнда Солано. Торес навіть не підозрював, що лише за двадцять футів від нього, в заростях, біля самого берега, мирно спав п’яний старий пеон, а біля нього навіть не дрімав зовсім тверезий китаєць, у поясі якого була захована недавно отримана ним тисяча доларів. І Пин ледве встиг відтягнути пеона з дороги й заховатися, коли Торес з’явився на піщаному березі й зупинився майже поруч із ним.

А нагорі, в гасієнді, усі члени сімейства Солано збиралися вже спати. Леонсія тільки почала було розчісувати косу, як почула стукіт камінчиків у шибку і підійшла до вікна. Попередивши її пошепки, щоб вона не здіймала галасу й нікого не кликала, Хосе Манчено простягнув дівчині зім’ятий папірець — записку Тореса — і таємниче сказав:

— Це від китайця, що чекає на вас тут унизу, за кущами.

І Леонсія прочитала записку, написану жахливою іспанською мовою:

"Перший раз я сказав вам секрет про Генрі Моргана. Цього разу в мене є секрет про Френка. Вийдіть до мене для розмови".

Серце Леонсії забилося, коли вона прочитала ім’я Френка, і, накинувши на себе мантилью, вона пішла за кару, не сумніваючись, що на неї чекає І Пин.

І Пин, що сидів на березі і спостерігав за Торесом, теж не мав сумніву щодо того, що відбувається, коли убивця Хосе Мапчено з’явився на дорозі, несучи на плечі, ніби мішок борошна, зв’язану сеньйориту Солано. Не сумнівався І Пин і щодо того, що буде далі: він бачив, як Хосе і Торес прив’язали Леонсію до сідла запасного коня і галопом помчали берегом. Залишивши п’яного пеона спати в кущах, товстун китаєць вийшов на дорогу і побіг угору з усією спритністю, на яку тільки був здатний. Добігши до гасієнди, він, ледве зводячи дух, почав бити в двері руками і ногами, благаючи всіх китайських богів, щоб якийсь із цих шалених Солано не пристрілив його, перш ніж він устигне пояснити причину такого поспіху.

— Ах, Боже мій, та забирайся ти до біса! — сказав йому Александро, коли, відкривши двері, при свічці розгледів обличчя настирливого гостя:

— У мене великий секрет! — задихаючись, випалив І Пин. — Надто великий і зовсім новий.

— Приходь завтра, коли люди прокинуться, — гаркнув Александро, наміряючись дати китайцю стусана.

— Я не продаю цей секрет, — белькотав І Пин. — Я його вам дарую. Слухайте: сеньйорита, ваша сестра... Її украли! Прив’язали до сідла і швидко помчали берегом.

Але Александро, що усього яких-небудь півгодини тому побажав Леонсії на добраніч, голосно розсміявся, не вірячи жодному слову китайця, і знову зібрався було стусаном виштовхнути за двері торговця секретами. І Пин впав у відчай. Він витяг мішечок із грішми і, всунувши його в руки Александро, сказав:

— Підіть скоріше і подивіться. Якщо сеньйорита зараз вдома, можете залишити цю тисячу собі. Якщо сеньйорити немає, повернете гроші мені...

Це переконало Александро. За хвилину він уже збудив усіх. А ще за п’ять хвилин конюхи і неони, насилу продерши очі, уже сідлали коней і в’ючили мулів, а Солано похапливо одягалися й озброювалися.

* * *

Загін Солано розсипався узбережжям по всіх стежках, що ведуть у Кордильєри, шукаючи в темряві сліди викрадачів. За тридцять годин Генрі пощастило натрапити на слід і нагнати зграю в тій самій улоговині, яку старий жрець майя називав Стопою Бога і звідки він уперше побачив очі богині Чіа. Там Генрі і знайшов усю банду, а також викрадену Леонсію.

Викрадачі щойно приготували собі сніданок і сіли до нього. Генрі мав типовий англосакський склад розуму: йому й на думку не спало виступити самому проти двадцятьох. Зате він звернув увагу на стриноженого навантаженого динамітом мула, що пасся окремо від інших сорока мулів і через легковажність був залишений пеонами зі своїм небезпечним вантажем на спині. Замість того, щоб спробувати зробити неможливе і визволити Леонсію, Генрі розважливо вирішив, що в такій великій компанії ніщо не загрожує жіночій честі, і викрав мула з динамітом.

Відвів він його, проте, недалеко. У низькорослому лісочку Генрі розкрив тюк і напхав до кишень динамітних шашок, потім прихопив детонатори і ґноти. З жалем поглянувши на решту динаміту, який він із задоволенням підірвав би, але не посмів знищити, Генрі заходився готувати шлях, яким доведеться відступати, коли вдасться викрасти Леонсію. Як колись Френк на Юкатані засівав дорогу срібними доларами, так тепер Генрі засівав шлях свого відступу динамітними шашками. Він закладав шашки невеликими пачками, стежачи за тим, щоб шпури були не довшими від детонаторів і щоб останні були міцно прикріплені до кінця кожного з них.

Три години вештався Генрі навколо табору, розбитого в Стопі Бога, поки пощастило дати знати Леонсії про свою присутність; і ще дві дорогоцінні години було згаяно, перш ніж вона знайшла можливість пробратися до нього. Та це було б не так важливо, коли б учасники експедиції Тореса негайно не виявили їхньої втечі. Усі миттю кинулися до коней і швидко наздогнали втікачів.

Генрі з Леонсією залізли під навислу скелю; коли він зарядив рушницю, Леонсія запротестувала:

— У нас немає жодного шансу, Генрі! Їх занадто багато. Почнеться перестрілка і тебе уб’ють. А тоді що станеться зі мною? Краще втікай і приведи сюди допомогу, а поки нехай мене знову візьмуть у полон. Так буде краще — твоя смерть усе одно не врятує мене!

Але він похитав головою:

— Вони не візьмуть нас у полон, сестричко. Довірся мені і дивися. Ось вони їдуть. Дивися!

Почувся цокіт копит, і на дорозі з’явилися Торес, начальник поліції і жандарми — хто на конях, а хто на мулах, — видно було, що вони спохвату кинулися в погоню. Генрі прицілився, але не в них, а в найближчу грудку, поруч із якою він заклав свою першу шашку динаміту. Він натиснув курок — і все навколо огорнуло густою хмарою диму і пилу. Коли ця хмара повільно розійшлася, Генрі і Леонсія побачили, що половина людей і тварин лежить на землі, решта стоять, вражені і приголомшені вибухом.

Генрі схопив Леонсію за руку, ривком звів на йоги, і вони побігли. Обминувши те місце, де Генрі зарив другу в’язку динаміту, утікачі спинилися перевести дух.

— Цього разу вони не будуть квапитися! — весело сказав Генрі. — І чим довше вони будуть нас переслідувати, тим повільніше будуть просуватися.

І дійсно, коли переслідувачі знову з’явилися, Генрі і сестра зауважили, що ті просуваються надто повільно і обережно.

— Слід було б їх усіх повбивати, — сказав Генрі. — Але їм пощастило: мені це не до душі. Зате перцю я їм всиплю.

Він знову вистрілив у закладений динаміт і, скориставшись сум’яттям ворога, побіг разом з Леонсією до того місця, де було закладено третю в’язку динаміту.

Підірвавши третій заряд, утікачі майнули до стриноженого коня. Генрі посадив дівчину в сідло, а сам побіг поруч, тримаючись за стремено.

РОЗДІЛ XXVI

Френк наказав Паркерові розбудити його о восьмій ранку, і коли Паркер, обережно ступаючи, зайшов до спальні, той ще міцно спав. Напустивши води у ванну і приготувавши все для гоління, камердинер знову зайшов до Френка. Продовжуючи нечутно рухатися по кімнаті, аби дати змогу своєму хазяїну поспати ще кілька хвилин, Паркер раптом побачив кинджал, що стирчав у полірованій кришці столика. Вістря його проткнуло записку і фотографію. Паркер зачудовано дивився якусь мить, потім, не вагаючись, відчинив двері до спальні місіс Морган і, зазирнувши туди, швидко повернувся до Френка і почав торсати його за плече.

Френк розплющив очі й хвильку дивився поперед себе, нічого не розуміючи, як це буває, коли людина зненацька пробуджується від міцного сну, але швидко згадав про відданий напередодні наказ.

— Час уставати, сер, — тихим голосом сказав камердинер.

— Це завжди для мене найгірший час, — з посмішкою сказав Френк і, позіхнувши, знову стулив повіки. — Дай мені ще полежати хвильку, Паркере. Якщо я задрімаю, ти мене трусони.

Але Паркер відразу ж трусонув його:

— Уставайте скоріше, сер. Мені здається, з місіс Морган щось трапилося: її немає в спальні, а тут я знайшов якусь дивну записку і ніж. Можливо, це вам щось пояснить. Я, їй-право, не знаю, сер.

Френк схопився з постелі; якусь мить він не відриваючись дивився на кинджал, потім витяг його з дерева, кілька разів перечитав записку, немов ніяк не міг збагнути зміст двох простих слів: "Прощавай назавжди".

Але ще більше, ніж записка, вразив його кинджал, застромлений між Леонсіїних очей; дивлячись на фото, Френк раптом згадав, що вже бачив це колись, — і відразу в його пам’яті виник дім Королеви на березі озера: ось вони усі стоять біля золотого казана, дивляться в нього і кожен бачить своє.