Без догмата - Сенкевич Генрик

Свого часу я помилявся, думаючи, що вона пасивна і не зможе опиратись мені. Яке розчарування! Опір її такий само впертий, як для мене несподіваний. Не знаю, про що розмовляли вони з Кроміцьким, але я певен, коли вона йому заявила, що не зробить того, що він від неї вимагає, то вона тремтітиме від страху, але не зробить. Якби вона була моєю, я любив би її так, як може любити вірний собака свою господиню. Я носив би її на руках, здмухував би з її дороги кожну порошинку, любив би її більше від життя.

1 липня

Мої ревнощі були б жалюгідними, якби в них не було страждання віруючого, на очах у якого профанують його божество. Я вже ладен був би відмовитись навіть від дотику до її руки, аби тільки міг помістити її на якійсь неприступній горі, до якої нікому невільно було б навіть наблизитись.

2 липня

Я помилявся, мені лише здавалось, що я здерев'янів. Те, що було тимчасовим станом нервів, я вважав за постійний стан душі. Хоча ще раніше підозрював, що так недовго триватиме.

3 липня

Між ними таки щось сталося. Обоє приховують невдоволення одне одним, але я все бачу. Вже кілька днів я не помічав, щоб він, як мав звичку робити раніше, брав її за руки й цілував одну, потім другу, або щоб гладив її коси, чи цілував у чоло. Спершу я зрадів, але цю радість отруїла сама Анелька. Я помітив, що вона намагалась ніби умилостивити свого чоловіка, розвеселити його й відновити колишні стосунки. Мене охопила лють, яка, звичайно, позначилась на моєму ставленні до Анельки. Ніколи я ще не був до неї, а тим самим і до себе, таким немилосердним.

4 липня

Сьогодні, повертаючись з Вандельбана, я зустрів Анельку на містку навпроти водоспаду. Вона раптом зупинилась і почала щось говорити, але шум води заглушив її слова. Мене це розізлило, тепер мене все злить, і коли я звів її з містка й ми попрямували до нашої вілли, я роздратовано сказав:

— Я не розчув, що ти мені говорила.

— Я хотіла спитати, — сказала вона засмучено, — чому ти так до мене ставишся? Чому в тебе немає зовсім жалості до мене?

Від цих слів у мене вся кров ринула до серця.

— Хіба ти не бачиш, — відповів я квапливо, — що я тебе шалено кохаю? Як можна нехтувати таким почуттям? Послухай, я вже від тебе нічого не хочу. Скажи лише, що ти мене кохаєш, віддай мені свою душу, і я все стерплю, все витримаю, віддам тобі взамін своє життя, служитиму тобі до останнього подиху. Анелько, ти мене кохаєш, скажи!.. Справді? Цим єдиним словом ти врятуєш мене, скажи ж його!

Обличчя в Анельки стало білим, як піна водоспаду. На неї наче повіяв крижаний вітер і заморозив кров у її жилах. В першу мить вона не могла вимовити й слова, нарешті насилу промовила.

— Благаю тебе, не говори так зі мною!

— Отже, ти ніколи мені цього не скажеш?

— Ніколи.

— То це не в мене, а в тебе до мене немає…

І я замовк. У голові промайнула думка, що якби Кроміцький захотів почути від неї це слово, вона йому не відмовила б. Від розпачу й злості в мене задзвеніло в вухах, потемніло в очах. Я зовсім втратив самовладання. Не тямлячи себе, я кинув їй в обличчя такі страшні й цинічні слова, яких жоден чоловік не дозволив би собі сказати беззахисній жінці. Я просто не наважуюсь написати їх тут. Наче крізь сон пам'ятаю, що якусь мить вона дивилась на мене здивованими й переляканими очима, а потім схопила мене за рукав і, шарпаючи його, схвильовано запитувала:

— Леоне! Що з тобою? Що з тобою?

А зі мною було те, що я втрачав розум. Я вирвав в Анельки руку й пішов у другий бік. Через кілька хвилин повернувся, але її вже не було. Тоді я зрозумів тільки одне: настав час з усім покінчити. Думка ця одразу, наче промінь світла, пронизала морок, який панував у моїй голові. Я був у тому дивному стані, коли свідомість зосереджується на чомусь одному. Я погано усвідомлював, що сталося. Майже не пам'ятав ні про себе, ні про Анельку; зате про смерть почав думати не лише як людина при повній свідомості, а й цілком спокійно. Наприклад, я добре розумів, що коли кинуся зі скелі в безодню, то це може зійти за нещасливий випадок, якщо ж застрелюсь у своїй кімнаті, то тітка такого удару не переживе. Ще дивнішим було те, що, усвідомлюючи це, я був нездатний зробити жодного вибору, ніби зв'язок між моїм розумом і моєю силою волі вже перервався. Цілком ясно розуміючи, що краще кинутись зі скелі, аніж застрелитись, я все-таки йшов до вілли по револьвер. Чому? Не знаю. Знаю тільки, що все більше поспішав і, вибігши сходами нагору, заходився шукати ключа від валізи, в якій лежав револьвер. Зненацька швидкі кроки на сходах відвернули мене від думок про самогубство. Сяйнула думка, що, може, це Анелька відгадала мої наміри й поспішає перешкодити їм. Тим часом двері рвучко розчинились, і я побачив тітку, яка вигукнула, задихаючись:

— Леоне! Біжи по лікаря, Анелька захворіла!

Почувши це, я забув про все: вибіг з вілли без капелюха й за чверть години привів лікаря з готелю Штраубінгера. Але поки ми прийшли, все вже закінчилося добре. Лікар пішов до Анельки, я залишився з тіткою на веранді і спитав у неї, що трапилось.

— Півгодини тому, — сказала тітка, — Анелька прийшла додому з таким червоним лицем, що ми з Целіною стали її розпитувати, що з нею, а вона якось так нетерпляче відповіла: "Нічого! Нічого!" Проте ми бачили, що це неправда. Целіна стала наполягати. Тоді Анелька роздратувалася, — вперше в житті я бачила її такою, і закричала: "За що мене тут усі мучать?!" Потім у неї почались якісь спазми чи напади нервового сміху. Ми страшенно перелякались, і я побігла до тебе. Слава богу, що вже минуло. Вона тільки плакала, бідолашненька, й вибачалася перед нами за свою запальність…

Я мовчав, бо серце в мене розривалось від болю. Тітка почала ходити великими кроками по веранді, нарешті стала переді мною й промовила:

— Знаєш, хлопчику, що мені здається? Ми всі недолюблюємо цього Кроміцького, Целіна теж ледве терпить його. Дивна річ, він аж занадто старається привернути нас до себе, та все одно залишається нам чужим. Це погано з нашого боку. Анелька це бачить і страждає…

— Тітонько, ви думаєте, що вона його так дуже кохає?

— О, вже одразу: "дуже", "дуже!"… Кохає, бо він її чоловік, і звичайно їй неприємно, що ми до нього погано ставимось.

— Та хто до нього погано ставиться? Я думаю, що вона

з ним нещаслива, та й годі…

— Боронь боже! — сказала тітка. — Звісно, вона могла б краще вийти заміж, але що, власне кажучи, можна йому закинути? Він, очевидно, дуже до неї прив'язаний… Правда, Целіна не може йому простити продажу Глухова, та й я ніколи йому цього не забуду, але сама чула, як Анелька захищала його.

— Може, захищала для годиться?

— Та хоч би й так, це ще більше доводить, що вона його кохає. А що стосується його комерційних справ, то біда в тому, що ніхто добре не знає, в якому вони стані, тому Целіна весь час тривожиться. Але, щиро кажучи, хіба в грошах щастя? До того ж я тобі вже казала, що не забуду про Анельку, ти на це погодився. Чи ж не так? Ти ж погодився? Ми обоє, любий Леоне, зобов'язані піклуватися про неї, не кажучи вже про те, що вона така мила й славна дитина, яка заслуговує на нашу опіку.

— З дорогою душею, люба тітонько. Оскільки в мене немає сестри, то, поки я житиму, Анелька ніколи не терпітиме нестатків.

— Я на це дуже надіюсь і тому вмру спокійно, — сказала тітка і стала обіймати мене, але дальшу розмову перебив лікар. Кількома словами він остаточно заспокоїв нас.

— Трошки розладнані нерви, як це часто буває в перший час після ванн. Треба на кілька днів зробити перерву, більше перебувати на свіжому повітрі, оце й усе! Організм здоровий, міцний, усе буде гаразд.

За ці слова я стільки понапихав лікареві в кишені грошей, що він надів капелюха аж за ворітьми вілли. Я віддав би кілька років життя, щоб можна було піти до Анельки і, цілуючи їй ноги, просити пробачення за все те зло, що я завдав їй. Я присягався собі, що буду інакше ставитись до неї, що терпляче переноситиму присутність Кроміцького, не буду обурюватись, навіть не нарікатиму. Каяття, повне й глибоке каяття — ось чим зараз була сповнена моя душа. Я кохаю її безмежно.

Майже опівдні повернувся з далекої прогулянки Кроміцький. Я намагався і з ним поводитись дружелюбніше. Він сприйняв це як вираз співчуття й був мені щиро вдячний. Разом з пані Целіною він весь день провів біля Анельки. Після полудня вона хотіла вдягтись і вийти, але її не пустили. А я не дозволив собі обурюватися з цього приводу. Не пам'ятаю, щоб коли-небудь у житті я одержував над собою таку велику перемогу. Подумки я казав: "Це заради тебе, моя кохана!" Цілий день я був у якомусь дурному настрої. Весь час мені, мов малій дитині, хотілося плакати. І зараз мене душать сльози. Я наколобродив, зате чесно покутую свою вину.

5 липня

Після вчорашніх тривог настав повний спокій, немов затишшя після бурі. Хмари розрядили всю свою електрику. Я відчуваю себе розслабленим і морально, і фізично. Анельці вже краще. Вранці ми опинилися з нею самі на веранді. Я посадив її в крісло на колесах і, закутавши теплою шаллю, бо ранки тут холодні, сказав:

— Анелько, дорога моя, від усього серця прошу тебе простити мені за те, що я вчора набалакав тобі. Прости й забудь, досить того, що я сам собі цього ніколи не забуду.

Вона одразу рвучко простягла мені руку, в яку я впився губами. Мені довелося зібрати всю силу волі, щоб не застогнати голосно, так страшенно я мучився від мого нещасного кохання. Анелька це добре розуміла, бо не скоро висмикнула руку. Вона теж старалася перебороти хвилювання, а може, й сердечний порив, який підштовхував її до мене. Шия і груди в неї здригались, наче від внутрішнього ридання, що виривалось назовні. Адже вона розуміла, що я люблю її понад усе на світі, що таку любов дуже рідко зустрінеш і вона могла б стати щастям на все життя.

Але скоро вона взяла себе в руки, обличчя її прояснилось. На ньому було видно тільки покірність і надзвичайну ніжність.

— Отже, між нами буде згода? — спитала вона.

— Атож! — відповів я.

– І вже назавжди?

— Що я можу тобі сказати, мій ангеле? Ти ж добре знаєш, що зі мною коїться…

Очі в неї знову затуманились, але вона переборола себе.

— Авжеж, — промовила вона. — Ти такий добрий до мене…

— Я? — вигукнув я, щиро обурений… — Та чи ти знаєш, що коли б ти вчора зненацька не захворіла, то я був би собі…

Але я не докінчив.