Без догмата - Сенкевич Генрик

Та красуня за походженням румунка, вона була одружена з якимсь зубожілим румунським боярином, у якого англієць просто купив її в Остенді. Про такі випадки я чув уже разів із десять. Кроміцький навіть назвав мені суму, за яку було куплено красуню. Його розповідь справила на мене дивне враження. Я подумав: "Це теж спосіб", звичайно, ганебний і для того, хто продає, і для того, хто купує, зате простий. Жінка може в такому випадку не знати про угоду, а самій угоді можна надати більш-менш пристойного вигляду. Я мимоволі почав приміряти цей спосіб до нашого становища. "А що, коли!" Я дивився на цю справу з двох боків: по відношенню до Анельки вона здавалася мені огидною профанацією, по відношенню до Кроміцького — засобом не тільки можливим, а й таким, що міг вдовольнити мою ненависть і зневагу до нього. Якби він на це погодився, виявилася б уся його ницість, стало б ясно, що він за людина і якою жахливою помилкою було те, що за нього видали Анельку. Тоді одразу були б виправдані всі мої намагання відібрати в нього дружину. Та чи погодиться він? Я казав собі: "Ти його ненавидиш, тому робиш найгірші припущення, думаючи про нього тільки погано". Проте, хоч я намагався думати про нього якомога об'єктивніше, я не міг забути, що цей чоловік продав Глухів, обманом узявши довіреність в Анельки, що він, по суті, обдурив її й пані Целіну, що, врешті, жадоба до грошей — найсильніша його пристрасть. Не я один вважав його людиною, хворою на "золоту лихоманку". Так само думали про нього Снятинський, тітка й пані Целіна. А така моральна недуга може завжди довести людину до падіння. Я розумію — все залежатиме від стану його справ. А який той стан, ніхто як слід не знає. Тітка гадає, що він неблагополучний; я припускаю, що всі свої гроші він вклав у якусь аферу, розраховуючи одержати великі прибутки. Та чи одержить? Напевно, він і сам ще не знає, тому весь час стривожений, відсилає дюжини листів молодому Хвастовському, своєму уповноваженому на Сході. Мені раптом спало на гадку, що в того ж Хвастовського можна довідатись про стан справ. Хоч на це треба чимало часу. Може, я поїду на один день до Відня, побачуся з лікарем Хвастовським, який там працює в клініці, й через нього щось довідаюсь. Брати, мабуть, листуються. А поки що випитаю дещо в Кроміцького, але дуже обережно, щоб не викликати в нього підозри. Насамперед я завтра ж запитаю його, що він думає про того румунського боярина, який продав дружину англійцеві? Передбачаю, що він не буде зі мною щирим, але я постараюсь, наскільки можна буде, викликати його на відверту розмову, а решту відгадаю сам. Від усіх цих роздумів і намірів я трохи оживився. Немає нічого страшнішого, як страждати пасивно, — я радий усьому, що виводить мене з цього стану. Я повторюю собі: "Ось принаймні завтра й післязавтра ти щось розпочнеш, спробуєш щось зробити для свого кохання", — і це підбадьорює мене. Від повної інертності я переходжу до якоїсь гарячкової діяльності. Ідеться про мій мозок і почуття, яким необхідна розрядка. Я дав Анельці слово честі, що на своє життя не важитиму, отже й цього виходу в мене вже немає. А так, як тепер я живу, більше жити не можу. Якщо шлях, на який я хочу ступити, ганебний, то, у всякому разі, для Кроміцького він буде ганебнішим, ніж для мене. Я повинен їх розлучити не лише заради себе, але й заради Анельки. В мене справді лихоманка. Тутешні ванни корисні всім, крім мене.

10 липня

Гарячі дні бувають навіть тут, у Гаштейні. Яка спекота! Анелька носить сукні з білої фланелі, так одягаються англійки для гри в теніс. Уранці ми п'ємо каву на свіжому повітрі. Анелька приходить з купання свіжа, ясна, мов сніг на сході сонця. Її струнке тіло виразно окреслюється під м'якою сукнею. Вранішнє сонце освітлює її так яскраво, що я бачу кожну волосинку її брів і вій, пушок на її ніжних щоках. Волосся її буває ніби мокре і в цьому світлі здається ще світлішим, а очі — прозорішими. Яка вона молода; яка чарівна! В ній — усе моє життя, в ній усе, що я прагну. Я не відступлюсь від неї, не зможу!

Дивлюсь на неї і втрачаю розум від захоплення і разом з тим від болю, що ось він сидить біля неї — її чоловік. Так не може тривати далі, нехай вона буде нічия, аби лише не належала йому! Анелька почасти розуміє, яка мука терзає мої нерви, — але не зовсім розуміє. Чоловіка вона не кохає, проте життя з ним вважає законним обов'язком, а мені від самої думки про це хочеться скреготати зубами, бо здається, що, визнаючи цю законність, вона сама себе принижує. А цього невільно робити навіть їй! Краще б вона вмерла. Тоді вона буде моєю, бо цей "законний" її чоловік залишиться тут, — а я ні! Тому в мене більше прав на неї, ніж у нього. Часом зі мною діється щось дивне. Коли я дуже стомлюся, змучуся, коли мій мозок, перенапружений від думок про одне й те саме, бачить якусь далину, що її в нормальному стані не можна побачити, в мене бувають хвилини глибокої впевненості, що Анелька належить мені, що вона якимсь чином уже стала чи стане моєю, і, опам'ятавшись, я здивовано згадую про існування Кроміцького. Може, в такі хвилини я переходжу межу, яку люди за життя звичайно не переходять, і бачу все таким досконалим, яким воно повинно бути в дійсності, але яким існує тільки в ідеалі? Чому ці два світи не відповідають один одному і яким чином можуть відповідати, я не знаю. Не раз я намагався зрозуміти це, але гублюся й не можу збагнути цієї невідповідності, відчуваю лише, що в ній криється недосконалість і зло. Усвідомлення цього підтримує мене, адже в такому випадку те, що Анелька — дружина Кроміцького, теж прояв зла.

11 липня

Знову розчарування, знову руйнуються мої наміри, хоч маю ще іскру надії, що цей крах ще не повний. Сьогодні говорив з Кроміцьким про боярина, який продав дружину, причому вигадав цілу історію, щоб легше викликати Кроміцького на відвертість.

Ми зустріли біля водоспаду англійця з купленою дружиною. Я одразу ж почав захоплюватись її незвичайною вродою, а вкінці сказав:

— Місцевий лікар розповідав мені, як відбулася ця купівля-продаж. Ти занадто суворо осуджуєш цього боярина.

— Він мені насамперед смішний, — відповів Кроміцький.

– Є обставини, які пом'якшують вину. Він не лише боярин, а й власник великих шкіряних заводів і свої справи вів за позичені гроші. Зненацька, у зв'язку з епідемією, довіз шкур до Румунії через сусідні країни було заборонено. Боярин знав, що коли він не протримається до кінця карантину, то не тільки сам збанкрутує, але й розорить сотні родин, які довірили йому свої гроші. Тут, мій любий, або ти купець, або ні. Може, ця купецька етика відрізняється від загальноприйнятої, але той, хто її визнав…

— Той має право продати навіть свою дружину? — спитав Кроміцький. — Е, ні! Не можна заради одних обов'язків нехтувати іншими, може, ще більш святими…

Висловившись, як порядна людина, Кроміцький страшенно розчарував і роздратував мене. Проте я ще не втратив надії. Я знаю, що в найнікчемнішої людини є певний запас красивих фраз, тому вів далі:

— Ти не врахував одного, він прирік би на злидні не тільки себе, а й свою дружину. Погодься, що це дивний спосіб виконувати свої обов'язки по відношенню до близьких людей, — відняти в них останній шматок хліба.

— Не думав я, що ти можеш так тверезо міркувати.

А я подумав: "Ти не розумієш, дурню, що це не мої

погляди, що я тільки хочу навіяти тобі таку думку!"

І вголос сказав:

— Я намагаюся ввійти в становище цього промисловця. Ти не враховуєш однієї речі: може, дружина його не кохала, може, вона кохала свого теперішнього чоловіка, англійця, а її чоловік знав про це.

— В такому разі вони варті одне одного.

— Не в цьому річ. Треба заглянути глибше, якщо вона, покохавши англійця, все-таки залишалася вірною своєму чоловікові, то, може, вона краща, ніж ми гадаємо. А що стосується боярина, може, він і негідник, але скажи, що в такому випадку має робити купець, до якого приходить інший чоловік і каже: "Ви подвійний банкрут, бо маєте борги, яких не можете заплатити, і дружину, яка вас не кохає; розлучіться з цією жінкою, тоді я, по-перше, забезпечу їй достаток і, наскільки зможу, щасливе життя, а по-друге, виплачу ваші борги". То лише так кажуть: "Продав, продав!" — а хіба це, власне кажучи, продаж? Ти подумай, що цей купець, погодившись на таку угоду, водночас позбавив від страждань дружину (це ще питання, чи не більш правильне саме таке розуміння обов'язку у ставленні до своїх близьких) і врятував від злиднів усіх тих людей, які йому довірились…

Кроміцький з хвилину подумав, зняв монокль і сказав:

— Любий мій, я тішу себе надією, що в комерційних справах розуміюся краще від тебе, але вступати в дискусії з тобою не можу, бо ти мене вмить заженеш у глухий кут. Якби ти не дістав у спадщину від батька мільйонів, а став адвокатом, ти однаково нажив би їх… Коли ти так зобразив мені цю справу, я вже, їй-богу, не знаю, що й думати про цього румунського хлюста; знаю тільки, що там була якась оборудка, що стосувалась жінки, а це вже, хай би там що, шахрайство. Крім того, оскільки я сам певною мірою купець, скажу тобі таке: банкрут завжди має вихід — або ще раз набути капітал і заплатити давні борги, або пустити собі кулю в лоб. Таким чином, не маючи грошей, він розплачується кров'ю; а дружину, якщо вона в нього є, звільняє від себе і дає їй можливість знайти нове щастя.

В цю мить мене охопила така лють, що віддав би не знаю що, якби можна було крикнути йому: "Ти вже банкрут, хоча б тому, що твоя дружина тебе не кохає! Бачиш оцей водоспад? Стрибай у нього стрімголов, звільни її від себе, відкрий перед нею нове життя, в якому вона буде в стократ щасливішою!"

Проте я мовчав, переживаючи нове, гірке відкриття, що хоч Кроміцький справді людина жалюгідна, здатна навіть на такі вчинки, як, приміром, продаж Глухова чи зловживання довір'ям дружини, та все ж він не такий підлий, яким я його уявляв. Це було для мене розчаруванням, руйнувало мої плани, за які я останнім часом чіплявся з останніх сил. Я знову відчував себе безпорадним, знову переді мною була пустка, і я ніби повис у повітрі. Але я не хотів випускати з рук останньої нитки, добре розуміючи, що лише тоді зможу якось жити, коли буду діяти, інакше збожеволію.