Без догмата - Сенкевич Генрик

Зрештою, я ще не був здатним ані цілком включитись у життя нових сфер, ані як слід злитися з ним, ані відмовитись від самого себе. В якійсь мірі я зберігав свою відокремленість; чогось мені не вистачало, і я, здавалося, щось шукав навколо себе. І раптом я зрозумів, що шукаю Анельку. Звичайно, тільки її, завжди її! Навіщо мені без неї це інше життя? Нарешті я її знайшов, і ми стали блукати разом із нею, як тіні Паоло й Франчески да Ріміні…

Я пишу про це тому, що бачу в цьому страшний доказ того, наскільки всього мене поглинуло кохання до цієї жінки. Хай йому біс! Що може бути спільного між Бунге з його неовіталізмом і Анелькою? Та все ж навіть тоді, коли я розмірковую про сторонні речі, вкінці повертаюся в думках до Анельки. Науку, мистецтво, природу, життя — все я зводжу тепер до цього одного знаменника. Це для мене та вісь, навколо якої обертається весь світ.

Вона має для мене надзвичайно важливе значення. Тому зовсім неймовірно, щоб я коли-небудь послухав голосу свого розуму, який ще час від часу слабко, притлумлено каже мені: "їдь звідси, втікай!"

Знаю, що добром це не закінчиться, не може закінчитись, але звідки взяти силу, волю, енергію, коли все це в мене відібрано? Так само я міг би повторювати безногому: "Вставай і йди!" На чому? І ще додам: куди? навіщо? Тут — мов життя!

Інколи мені хочеться дати Анельці прочитати мого щоденника, але я цього не зроблю. Якби вона прочитала його, то, може, жалість її до мене зросла б, але любов зменшилася б. Якби Анелька була моєю, вона шукала б у мені опори, заспокоєння й непохитної віри, віри за нас двох у те, що саме так повинно бути, що ми вчинили добре. Проте вона знайшла б у мені сумніви навіть у цьому. Думаю, що коли б навіть вона зрозуміла все, що я пережив і переживаю, то багато що не змогла б відчути. Ми з нею такі рівні люди! Ось я, приміром, навіть тоді, коли впадаю в містицизм і запевняю себе, що все можливе, уявляю потойбічне життя не так, як загальноприйнято, а отже, — якщо ці узвичаєні вірування можна вважати нормальними, — ненормально. Чому? Якщо все можливе, то пекло, чистилище, рай так само можливі, як мої світлі, ясні сфери! А до того ж Дантові видіння величніші й чудесніші від моїх. Але ж чому? З двох причин. По-перше, тому, що мій скептицизм, отруюючись власними сумнівами, як скорпіон власного отрутою, все-таки здатний ще видобувати з різноманітних припущень прості й загальноприйняті ідеї. А по-друге… По-друге, тому, що в цих дантівських перегородках я не можу уявити себе разом з Анелькою… Такого життя я не хочу…

Але все, що я пишу й думаю, займає лише якусь частку мого єства, решта сповнена Анелькою. В цю хвилину я ще бачу світло, що падав з вікна її кімнати на кущ барбарису, який росте під вікном. У моєї бідолашненької теж бувають безсонні ночі! Я бачив сьогодні, як вона задрімала над своїм рукоділлям. У великому кріслі вона здавалася ще меншою і глибоко зітхала від утоми. А я дивився на неї з таким почуттям, ніби вона була моєю дитиною.

11 червня

Нарешті мені прислали голівку Мадонни Сассоферрата. Я віддав її Анельці в присутності тітки й пані Целіни, сказавши, що ця картина належить їй і заповідана їй моїм батьком. Тому вона ніяк не могла відмовитись. Потім я сам повісив картину в її будуарі. Вона прекрасна. Я не захоплююсь Мадоннами Сассоферрата, але ця така проста й лагідна, в таких світлих тонах! Мені приємно думати, що Анелька, поглянувши на неї, мимоволі згадуватиме, що це я подарував їй цю святиню, і подарував з любов'ю. Таким чином, моє кохання, яке вона вважає грішним, відтепер поєднуватиметься в її думках зі згадкою про святиню. Дитяча втіха, але, коли немає іншої, то й така добра.

Сьогодні в мене була радісна хвилина. Коли я вже повісив картину, Анелька підійшла до мене, щоб подякувати. Тому що крісло, в якому сиділа пані Целіна, було далеченько, я на секунду затримав Анельчину руку в своїй і тихо спитав:

— Анелько, невже ти справді мене ненавидиш?

А вона якось сумно похитала голівкою й коротко відповіла:

— Ой, ні!

І стільки змісту було в цій короткій відповіді!

Я тільки так писав, що коли почуття коханої жінки до мене ніколи не виявиться, то мені, мовляв, байдуже, кохає вона мене чи ні. Ні! Зовсім не байдуже! Нехай у мене буде хоч це: я не віддав би цього ні за що в світі! Бо інакше не мав би чим жити!

12 червня

Я в Варшаві, бо позавчора одержав листа від Снятинського, в якому він запрошував мене на прощальний обід у зв'язку з Клариним від'їздом. На обід я не поїхав, він відбувся вчора, а з Кларою попрощався сьогодні на вокзалі. Щойно повернувся звідти. Ця мила дівчина їхала, безсумнівно, ображена на мене й розчарована, але, побачивши мене, відразу все простила, і ми розпрощались дуже сердечно. Я теж відчував, що мені її бракуватиме, що навколо мене утвориться ще більша пустка. В моїх містичних сферах не буде прощань. А сьогоднішнє було справді сумне, до всього й вечір був похмурий, дощовий; мабуть, на кілька днів занегодилось. Незважаючи на дощ, Клару проводжало багато людей. Її купе було так завалене вінками й квітами, що скидалось на катафалк. їй доведеться повикидати їх, щоб не задихнутись. В останні хвилини перед від'їздом Клара зовсім не брала до уваги того, що можуть подумати люди, і — наскільки було можливо в такій обстановці,— приділяла увагу тільки мені. Я ввійшов до неї в купе, ми розмовляли як двоє друзів, незважаючи ні на присутність старої, завжди мовчазної Клариної родички, ні на інших знайомих, які врешті делікатно повиходили в коридор.

Я тримав Кларині руки, а вона дивилась на мене своїми правдивими блакитними очима й схвильовано говорила:

— Вам одному скажу я щиро, що нізвідки мені не було так шкода виїжджати… Через цю метушню під час від'їзду немає навіть часу, щоб щось сказати, але як мені сумно!.. У Франкфурті я зустрічаюся з багатьма освіченими людьми і з артистами, та все ж… сама не знаю… є якась різниця… ви, поляки, ніби якісь більш чутливі інструменти. А вже про вас особисто нема що й казати!

— Ви дозволите писати вам?

— Звичайно, я саме хотіла просити вас про це. І я вам писатиму. Хоч у мене і є музика, однак мені її вже не завжди вистачає. Гадаю, що й вам самому інколи захочеться написати мені, бо хоч у вас багато друзів, але такого відданого, як я, такого доброзичливого друга у вас, мабуть, немає. Я така дурна, що мене все хвилює, а зараз ще й треба їхати…

— Ми обоє весь час мандруємо по світу: ви як артистка, а я як циган, отож скажемо одне одному не "прощай", а "до побачення"!

— До побачення! До якнайшвидшого побачення! Ви теж артист! Можна не грати, не писати, не малювати, та все ж душею бути артистом. Я це зрозуміла з першої ж хвилини знайомства з вами і ще зрозуміла, що ви ніби й щасливий, а насправді вам буває страшенно сумно. Тому пам'ятайте, що є одна німкеня, яка любить вас, як сестра.

Я поцілував їй руку, а вона, подумавши, що я вже хочу йти, поквапливо мовила:

— Ще є час, був тільки другий дзвінок.

Мені, відверто кажучи, вже хотілось попрощатися з нею. Ох, які в мене стали нерви! Кларина родичка була в плащі з прогумованої тафти, який страшенно шелестів при кожному її русі, те шелестіння, точніше, свистіння гуми доводило мене просто до нестями. Та й до відходу поїзда лишалося всього кілька хвилин. Нарешті, коли до купе вбігла Снятинська, я вийшов.

— Франкфурт, Гільсту! — крикнула мені вслід Клара. — З дому мені перешлють листа, хоч де б я була!

За хвилину я вже стояв на пероні, під вікном вагона, серед людей, які щось вигукували, прощаючись із Кларою, і ці вигуки змішувалися з сичанням пари, уривчастим пихканням локомотива й криками залізничників. Раптом вікно купе опустилось, і я ще раз побачив миле, приязне обличчя.

— Де ви проведете літо? — спитала Клара.

— Не знаю; я вам напишу, — відповів я.

В цю хвилину локомотив запихкав швидше, пролунав свисток, і поїзд рушив. Ми востаннє попрощалися вигуками з Кларою. Вона посилала нам рукою поцілунки, аж поки зникла в темряві.

— Ви будете дуже сумувати? — спитала мене зненацька Снятинська.

— Дуже! — відповів я і, вклонившись їй, пішов додому.

В мене справді було таке почуття, наче поїхала людина, яка могла мені чимось допомогти. Я був дуже розстроєний. Може, до цього спричинився похмурий, дощовий вечір, такий туманний, що всі вуличні ліхтарі здалеку скидалися на райдужні круги. Остання іскорка надії погасла в мені. Песимізм, здавалося, був не тільки всередині в мені, але, як повітря, охоплював увесь навколишній світ, осідав на предметах і на людях, проникав у всі щілини, у всі живі істоти.

Я йшов додому пригнічений, з тривогою в серці, немов передчуваючи якусь невідому, невиразну небезпеку. На хвилину в мені прокинулась шалена ностальгія за сонцем і гарною погодою, за краями, де немає таких дощів, мороку й туманів. Здавалось, якщо я втечу туди, де дуже ясно, то саме світло там чогось не допустить до мене, від чогось мене захистить. Усі мої думки зосередились на одному слові, яке я повторював, наче луна: "Виїхати! Виїхати!" Та раптом мене охопив страх від думки, що, виїхавши, я залишу тут Анельку одну й віддам її на поталу невідомій небезпеці, від якої сам хочу втекти. Знаю, що це моя вигадка, що Анельці було б краще, якби я виїхав, але не можу позбутися відчуття, що це було б з мого боку якимсь боягузтвом і підлістю…, І це сильніше від будь-яких міркувань… Зрештою оце "виїхати" — пусте слово. Я можу повторювати його собі, вірити в нього, але якби мені довелося перейти до дії,— виявилося б, що від'їзд найменш можливий зі всіх вчинків, які я спроможний здійснити. Я вклав у своє кохання так багато нервів і життя, що, здається, мені легше дати розтерзати себе на шматки, аніж від нього відірватись.

У мене так розвинені здатність контролювати свої думки й самоаналіз, що здається неймовірним, щоб я міг збожеволіти. Цього я не можу навіть уявити собі, хоч інколи відчуваю, що мої нерви вже натягнуті до краю.

Шкода, що тут немає Клари. Останнім часом я рідко бачився з нею, але мені приємно було думати, що вона близько, — тепер Анелька повністю заволодіє мною, я віддам їй і ту частину душі, яку віддав спокійній приязні й дружбі.

Повернувшись додому, я застав у себе молодого Хвастовського; він приїхав увечері, щоб порадитися зі своїм братом-книгопродавцем.