Без сім'ї - Мало Гектор

Через кілька хвилин обоє вони вийшли, але не в ті двері, що вели на вулицю, а в ті, що вели в сарай.

Я питав себе, чому цей джентльмен так докладно розпитував мене про здоров'я. Невже він хоче взяти мене до себе за слугу? А як же Маттіа та Капі?

Трохи згодом повернувся батько і сказав мені, що я йому не потрібен — він іде з дому. Отож я можу, як хочу, піти погуляти.

Мені зовсім не хотілося гуляти. Але що я мав робити в цьому невеселому домі? Краще вже погуляти, ніж нудитись, сидячи тут.

Надворі йшов дощ, і я заліз у наш фургон, щоб надіти кожушанку. Та, на превеликий свій подив, я побачив у фургоні Маттіа. Я хотів був із ним заговорити, проте він затулив мені рота рукою і сказав пошепки :

— Відчини двері сарая, я непомітно вийду за тобою. Не треба, аби вони знали, що я був у фургоні!

— Знаєш, хто той пан, що був оце в твого батька? — спитав Маттіа, коли ми вже були на вулиці.— Це містер Джеймс Мілліган, дядько твого друга Артура.

Я, мов заворожений, став серед вулиці. Маттіа взяв мене за руку і повів далі, говорячи:

— Мені було нудно гуляти самому цими сумними вулицями цього сумного недільного дня. Я вернувся додому, заліз у фургон і ліг на свої нари — хотів поспати. Але спати мені не довелося. В сарай увійшов твій батько в супроводі незнайомого джентльмена, і я мимохіть почув їхню розмову:

"Міцний, як скеля,— сказав джентльмен.— Десять інших на його місці врізали б дуба, а він тільки захворів на запалення легень".

Я став прислухатись, та вони раптом змінили розмову.

"Як ся має ваш небіж?" — спитав твій батько.

"Як не дивно, набагато краще. Адже три місяці тому всі лікарі прирікали його на смерть. Але його дорогенька матуся і на цей раз урятувала його своїм доглядом. Яка чудова мати пані Мілліган!"

Я став дослухатися ще пильніше.

"Ну, якщо вашому небожеві ведеться краще,— повів далі твій батько,— то всі ваші заходи перестороги ні до чого".

"На якийсь час, може, й так,— відповів джентльмен,— але навряд чи Артур житиме. Це було б чудо, а чудес у цьому світі не буває. Треба, щоб на той день, коли він помре, я був гарантований від будь-яких несподіванок, і щоб єдиним спадкоємцем залишився я — Джеймс Мілліган".

"Будьте спокійні,— сказав твій батько.— Все так і буде; я за це відповідаю".

"Я на вас розраховую",— сказав джентльмен і додав кілька слів, яких я до пуття не зрозумів. Щось наче таке: "Тоді побачимо, що нам з ним робити". І він вийшов.

Коли я вислухав Маттіа, перше, що мені спало на думку — це побігти до батька і спитати адресу містера Міллігана, щоб дізнатися від нього про Артура та його матір. Але я одразу схаменувся. Питати в дядь ка, який чекає не дочекається смерті свого небожа, про цього небожа! До того ж, цим би я виказав нас перед паном Мілліганом. Він би збагнув, що його розмову з Дрісколом чули...

Артур живий. Почуває себе краще. Що ж, на сьогодні мені досить і цієї радісної звістки.

РОЗДІЛ XVIII. РІЗДВО

Тепер у нас з Маттіа тільки й мови було, що про Артура, пані Мілліган та Джеймса Міллігана.

Де Артур і його мати? Де їх шукати? Чи пощастить знайти?

Кінець кінцем у нас виник план, в успіху якого, здавалося, годі було сумніватись. Якщо Джеймс Мілліган приходив один раз у "Двір Червоного Лева", то він, далебі, навідається туди і вдруге, і втретє. Адже в нього з моїм батьком якісь справи. А коли він піде, Маттіа покрадеться за ним назирці й побачить, де він живе. А потім ми розпитаємо слуг. Можливо, вони й наведуть нас на слід Артура.

Цей чудовий план захопив мене. На якийсь час я навіть забув про свої тривоги та турботи.

Після пригоди з Капі і листа матінки Барберен Маттіа щодня казав мені: "Повернімося до Франції!" А я знай відповідав йому: "Я не повинен кидати сім'ю". "Треба їхати",— не відступався Маттіа. "Я мушу залишитись",— правив своєї я.

Тепер до цієї останньої фрази я незмінно додавав: "... щоб знайти Артура". Маттіа нічого було на це заперечити. Адже конче треба було попередити пані Мілліган про заміри брата її покійного чоловіка.

Тепер, перед Різдвом, ми виходили давати на вулицях вистави по ночах. В Англії різдвяні концерти відбуваються вночі. Вдень ми сиділи вдома, отже, сподівалися, що не сьогодні-завтра підстережемо Джеймса Міллігана.

— Коли б ти знав, як мені хочеться, щоб ти знову зустрівся з пані Мілліган! — сказав якось Маттіа.

— Чому?

— Тому, що вона така добра до тебе,— відповів він після довгого вагання.

Потім він додав:

— А ще тому, що вона, певно, допоможе тобі знайти батьків.

— Маттіа!

— Ти не хочеш мене слухати. Даремно... Ремі, я й на мить не можу припустити, що ти — син Дрісколів. Подивись на себе і на них. Я маю на увазі не тільки біляве волосся... Ти не схожий на них і вдачею. Ти — не їхній. І це підтвердиться, коли ми розшукаємо пані Мілліган.

— Як це?

— Є в мене одна думка...

— Скажи, що це за думка.

— Ні, не скажу.

— Чому?

— Тому, що коли це дурниця...

— То й що?

— Було б дуже погано, якби ця моя думка виявилась неслушною. Не треба тішити себе радощами, яким не судилося збутися. Хай гіркий досвід з Беснал-Грін стане нам за приклад. Ми уявляли собі прекрасні зелені луки, а побачили смердючі калюжі...

Ми, як і раніше, тинялися по Лондону, заробляючи гроші грою та співами. Ми не були привілейованими музикантами, які грають у певному кварталі і мають "свою публіку". Надто ще малі й несміливі, ми поступалися місцем тим, хто виборював свої права способами, супроти яких ми встояти не могли. Скільки разів траплялося так, що ми, вже виступивши і чекаючи грошей, змушені були тікати від якогось там здорованя-шотлан-дця в плісированій спідничці, з пледом і в капелюсі з перами. Зачувши звук його волинки, ми ту ж мить давали дьору. Маттіа любесенько заглушив би його волинку своїм корнет-а-пістоном, але ми були безсилі перед музикантом.

Так само ми були не годні змагатися з ватагами музи-кантів-"негрів", що вешталися по вулицях. Ці люди — не справжні негри. Вони натягають на себе кумедні фраки з довгими, мов риб'ячі хвости, фалдами і з величезними комірами, звідки їхні голови стирчать, як букети квітів з паперових обгорток. Ми боялися їх іще дужче, ніж шотландських "бардів". Коли ми їх бачили чи бодай чули звуки їхніх банджо, то шанобливо замовкали і йшли куди-інде, у якийсь квартал, де не сподівалися здибати таку саму ватагу. Щоправда, інколи ми ставали десь збоку й чекали, поки скінчиться їхній "концерт".

І от якось я побачив, що один з "негрів", чи не най-химерніший з усіх, подає Маттіа якісь знаки.

Спочатку я подумав, що він насміхається з нас і хоче за наш рахунок розважити публіку, але, на превелике моє здивування, Маттіа помахав йому рукою.

— Ти його знаєш? — спитав я.

— Це Боб.

— Який Боб?

— Мій друг Боб із цирку Гассо, один з тих двох клоунів, про яких я тобі розповідав. Це він навчив мене англійської мови.

— Ти що, не впізнав його?

— Не впізнав! У Гассо він посипав свою кучму борошном, а тепер мастить її ваксою!

Скінчивши грати, Боб підійшов до нас, і з того, як він звернувся до Маттіа, я зрозумів — він дуже любив мого друга. Рідний брат не зрадів би так із зустрічі, як цей старий клоун: очі його сяяли, в голосі бриніла ніжність. Боб сказав, що втратив роботу в цирку і хоч-не-хоч став вуличним музикантом.

Але нам довелося швидко розійтися. Боб мусив чимчикувати з своєю ватагою, а ми повинні були шукати кварталу, куди не зайдуть "негри". Боб і Маттіа домовились, що вони зустрінуться в неділю.

Боб, ясна річ, і до мене поставився приязно. Незабаром він став також і моїм другом. Він бував у бувальцях і давав нам розумні поради, як треба жити в Лондоні. Він заприятелював і з Капі й часто з заздрістю говорив, що якби в нього був такий собака, то він не знав би горя-біди. Не раз він пропонував нам об'єднатися і вирушити в мандри по Англії вчотирьох. Але я, зрозуміло, рішуче відмовлявся від цього.

Отакі були наші справи напередодні Різдва. Замість того, щоб виходити з дому вранці, ми вирушали на заробітки аж увечері, годині о восьмій-дев'ятій.

Ми грали у скверах і на вулицях, де в цей час уже не їздили екіпажі. Адже потрібна була тиша, щоб нашу музику почули в оселях крізь зачинені вікна та двері, щоб вона розбудила дітей у їхніх ліжечках і сповістила про свято. Потім ми йшли на центральні вулиці. Проїздили останні екіпажі, які розвозили глядачів із театрів, і нарешті наставала тиша. І ми грали найніжніших, най-задушевніших наших пісень. Погравши, зверталися до публіки: "Шановні панове, на добраніч вам, веселого Різдва!" — і йшли грати кудись-інде.

Так ми грали протягом трьох тижнів.

РОЗДІЛ XIX. ПОБОЮВАННЯ МАТТІА

Містер Джеймс Мілліган не приходив більше до містера Дріскола, принаймні, ми ні разу не бачили його в "Дворі Червоного Лева".

Після Різдва ми знову стали виходити з дому на цілий день, тож наші сподівання на зустріч з Артуровим дядьком зменшились. Тепер тільки неділі були у нас вільні, але ми не йшли гуляти, а здебільшого сиділи вдома і, таким чином, позбавляли себе гарного перепочинку.

Ми чекали.

Маттіа спитав у свого друга Боба, як би можна дізнатись про адресу такої собі пані Мілліган, у якої паралізований син, або містера Джеймса Міллігана. Але Боб відповів, що для цього треба знати, хто така пані Мілліган і хто такий Джеймс Мілліган, бо прізвище Мілліган дуже поширене в Англії і, зокрема, в Лондоні.

Це не спадало нам на думку. Для нас існувала тільки одна пані Мілліган — Артурова мати, і тільки один Джеймс Мілліган — Артурів дядько.

Тоді Маттіа знов завів мову про повернення до Франції, і знову я заперечував, і наші суперечки довкола цього питання розгорілися з новою силою.

— Ти хочеш відмовитись від розшуків пані Мілліган? — питав я.

— Аж ніяк. Але хто тобі сказав, що пані Мілліган зараз в Англії?

— А чому ти гадаєш, що вона — у Франції?

— Мені здається це цілком імовірним. Артур хворий. Чом би його матері не повезти його в країну з гарним кліматом, де він може легше одужати?

— Хіба тільки у Франції цілющий клімат?

— Але ж саме у Франції Артур уже раз одужав. Отже, мати повинна б була повезти його туди знову. До того ж, я хотів би, щоб ти виїхав звідси.

Я не наважувався спитати, чому Маттіа хоче, щоб я виїхав з Англії, бо знав, яка буде його відповідь.

— Я боюся,— вів далі Маттіа,— що з нами тут скоїться якесь лихо.