Без сім'ї - Мало Гектор
Тікаймо звідси!
Однак, незважаючи на те, що ставлення моєї сім'ї до мене анітрохи не змінилося, в мене не вистачало духу послухатись Маттіа.
А головне — я й досі не вірив, що я чужий сім'ї Дрісколів...
Час минав повільно, дуже повільно. Однак тижні спливали за тижнями, місяці — за місяцями, і нарешті настав день, коли наша сім'я мала покинути Лондон і вирушити в мандри по Англії.
Обидва фургони були свіжо пофарбовані. У них понапихали краму, який треба було продати за літо.
Чого там тільки не було! Просто дивно, як весь цей крам міг поміститися в двох фургонах! Сувої матерії, трикотажні вироби, шапки й капелюхи, косинки, носовички, шкарпетки, жилети, ґудзики, кнопки, нитки, вата, вовна для плетіння, голки, ножиці, бритви, серветки, персні, мило, помада, вакса...
Ми з Маттіа бачили, як з підвалу в сараї витягли знайомі нам два тюки, що потрапили в "Двір Червоного Лева" аж ніяк не з крамниць.
Нарешті фургони навантажено, коні куплено. Все було готове до від'їзду.
А що доведеться робити нам? Чи ми залишимося в Лондоні з дідом? Чи станемо продавцями, як Ален і Нед? А може, поїдемо разом з усіма і будемо, як і донедавна, грати за гроші по селах і містах?
Мій батько врешті-решт вирішив, що найбільше грошей ми заробимо, граючи на арфі та скрипці. Сказав він це нам напередодні від'їзду.
— Повернімось у Францію! — знову завів своєї Маттіа.— Скористаймося з першої-ліпшої нагоди і втечімо від Дрісколів!
— А чому б нам не помандрувати по Англії?
— Кажу тобі — з нами скоїться якесь лихо!
— Треба спробувати розшукати пані Мілліган у ч Англії.
— Скоріше можна розшукати її у Франції.
— Спробуймо спочатку в Англії. А там побачимо...
— Їй-право, Ремі, ти заслуговуєш на те, щоб тебе покинути самого в цій Англії. От візьму та й вернуся у Францію сам...
— Вертайся! Я не маю права тебе затримувати, і знаю — ти залишаєшся зі мною тільки тому, що дуже добрий... Вертайся у Францію! Побачиш Лізу, скажи їй...
— Якщо й побачу, то скажу: ти дурень, коли думаєш, що я можу покинути тебе в біді...
І ось ми знову на великих шляхах. Але тепер я вже не вільний піти, куди мені заманеться, і зробити те, що сам схочу. І все ж я залишав Лондон без жалю. Я не бачитиму більше цього "Двору Червоного Лева", цієї ляди, що мимоволі притягала мої погляди! Як часто мені марилося вночі, що крізь віконце в наш фургон ллється червоне світло, і що воно обпікає мені очі,— і я прокидався, безтямний від жаху...
Ми йшли слідом за фургонами. Ми дихали чистим повітрям полів, які милували око зеленими травами й ніжили вухо співом пташок.
Уже в перший день нашої подорожі я мав нагоду бачити, як Дрісколи продають свій крам, що так недорого їм коштував.
Ми добулися до якогось великого села й зупинились на майдані.
Одну з боковиць фургона опустили; на цьому, сказати б, прилавку виставили крам.
— Погляньте на ціни, погляньте на ціни! — вигукував батько.— Таких цін ви ніде не побачите! Я ніколи не плачу за свій крам, отож і продаю його дешево. Власне, не продаю, а віддаю задурно. Погляньте на ціни! Погляньте на ціни!
І я чув, як люди, глянувши на ціни, казали:
— Товари, певно, крадені.
— Він і сам це каже...
Я паленів від сорому. Добре, що люди не дивилися в мій бік. Та Маттіа помітив, що мені соромно, і якось спитав мене:
— Чи довго будеш ти терпіти цю ганьбу?
— Не кажи цього, Маттіа, якщо не хочеш завдати мені ще більшого жалю.
— Я не хочу завдати тобі жалю. Я хочу тільки одного: щоб ми повернулись у Францію. Я попереджав тебе — з нами тут скоїться лихо. І воно таки скоїться незабаром. Адже поліція рано чи пізно зацікавиться тим, чого містер Дріскол так дешево продає свій крам... Вона добереться до твого батька...
— Маттіа...
— Я хочу, щоб тобі з очей спала полуда! І я тобі кажу: нас заарештують з усіма, хоч ми й нічого поганого не зробили. Але як ми доведемо свою невинність? Хіба ми не їмо хліб, куплений за гроші, виручені від продажу краденого краму?
— Ми самі заробляємо собі на хліб,— боязко заперечив я.
— Так! Але водночас ми — спільники людей, які не заробляють грошей чесною працею! Це легко довести, і це буде доведено. Нас засудять так само, як і їх. То як же ми зможемо розшукати твою справжню сім'ю? А пані Мілліган? Отож тікаймо, тікаймо, поки не пізно!
Через кілька тижнів після того, як ми виїхали з Лондона, ми прибули до міста, в околицях якого мали відбутися кінні перегони. В Англії ці перегони — народне свято. За кілька днів наперед на іподром приїздять вуличні гімнасти, цигани, мандрівні торговці. Відбувається щось на зразок ярмарку. Ми теж поспішали, щоб і собі взяти участь у цьому ярмарку: ми з Маттіа — як музиканти, Дрісколи — як торговці.
Батько поставив фургони не біля іподрому, а в місті — певно, сподівався там більше заробити.
Ми з Маттіа пішли подивитися іподром, розташований побіля міста, в степу, порослому вересом. На іподромі вже стояли фургони, ятки, намети, дощані сараї, в яких розмістилися шинки і навіть готелі. Тут і там горіли й диміли багаття, довкола яких юрмилися люди в барвистому вбранні.
Проходячи повз одне з таких багать, над яким висів казанок, ми побачили нашого давнього друга Боба.
Він дуже зрадів із зустрічі. Боб прибув на перегони з двома своїми товаришами. Вони мали намір дати тут виставу з акробатичними номерами, але музиканти, з якими вони домовились, не приїхали. І Боб попросив нас замінити цих музикантів. Виручені гроші будуть поділені між нами п'ятьма, точніше, шістьма: Капі теж дістане належну йому частку.
Маттіа підморгнув мені — мовляв, це чудово! Приймімо пропозицію Боба!
Я погодився.
Ми домовились, що першу виставу дамо завтра.
Та коли я повернувся до міста і розповів про це батькові, він, усупереч тому, що я від нього чекав, мовив:
— Мені на завтра потрібен Капі. Підете без нього.
Я стурбувався. А що як батько знову хоче використати Капі для якоїсь підлої справи?
Проте батько відразу розвіяв мої побоювання.
— У Капі тонкий слух, він усе чує, із нього добрий сторож. Він буде стерегти фургони, бо в цьому шарварку з них можуть щось поцупити. Ви підете грати до Боба самі. І якщо гратимете допізна, то потім приходьте в "Корчму Великого Дуба". Ми знову там заночуємо.
"Корчма Великого Дуба", де ми вже переспали ніч, стояла далеченько від іподрому, серед чистого поля. Втрапити туди було легко — від іподрому до корчми вела пряма дорога. Господар і господиня дуже не сподобались мені — вони мали підозрілий вигляд,— але я промовчав про це. Хіба мої слова щось важили для батька?
Вранці я вивів Капі на прогулянку, нагодував і напоїв його, а потім прив'язав до фургона, який він мав стерегти.
Незабаром ми з Маттіа вирушили до іподрому.
Ми грали аж до вечора. Пучки в мене боліли, ніби їх покололи голками, а Маттіа так довго дув у свій корнет-а-пістон, що вже ледве дихав. Але Боб і його товариші показували свої акробатичні трюки без упину, і нам, хоч-не-хоч, треба було пригравати. Коли настав вечір, я подумав, що ми, нарешті, відпочинемо, та ба! — ми перейшли з намету у великий шинок і виступали аж до півночі. Я грав уже механічно — шарпав струни арфи та й годі.
Маттіа також мало не безтямно дудів у свій корнет. І цьому не було кінця-краю.
Боб і його товариші, певна річ, втомилися ще більше за нас. Деяких трюків вони вже не могли виконувати. Раптом велика жердина, якою вони послуговувалися, впала Маттіа на ногу. Він закричав з болю. На щастя, його не покалічило, але поранило добряче. Він не міг іти.
Ми вирішили, що він переночує у Бобовому фургоні, а я подамся в "Корчму Великого Дуба". Адже мені треба було дізнатися, куди Дрісколи вирушать завтра.
— Не йди туди! Підемо завтра разом,— благав мене Маттіа.
— А якщо ми їх не застанемо в "Корчмі Великого Дуба"?
— То й добре: будемо вільні.
— Ні, так не годиться. Адже в тебе болить нога. Як ми підемо?
— Все одно, Ремі, не йди туди сьогодні! Я боюся.
— Чого?
— Не знаю, чогось страшно за тебе...
— Ні, треба йти. Та вранці я неодмінно вернуся. Ось і арфу тут залишаю...
Я вирушив у путь.
Хоч я й утомився, проте йшов швидко і через півгодини уже був біля "Корчми Великого Дуба". Але я не побачив наших фургонів. Я шукав їх скрізь — надаремно. Стояли дві чи три жалюгідні двоколки з полотняним верхом, здоровий барак із дощок і два криті вози. Коли я підступився ближче, звідти почулося рикання звірів. А гарних, яскравих фургонів сім'ї Дріскол не було...
Я помітив, що одне вікно корчми світилося, і постукав у двері. Мені відчинив господар і спрямував на мене світло ліхтаря. Я побачив, що він упізнав мене, але, замість дати мені пройти, він сховав ліхтар за спину, озирнувся довкола і прислухався.
— Ваші фургони поїхали,— сказав він нарешті.— Твій батько переказав мені, щоб ти, не гаючи часу, йшов у Луїс — вони будуть там.
І, не сказавши більше ні слова, господар зачинив пе-реді мною двері.
Луїс! Я повинен іти в Луїс! Але я не знаю, де він, той Луїс, і як туди йти...
А Маттіа? Як же я покину Маттіа? Ні, треба вертатися на іподром...
Години через півтори я вже лежав у Бобовому фургоні на соломі, поруч з Маттіа. Я коротко розповів йому, що сталося, і заснув, як мертвий.
Прокинувся я дужий і бадьорий. Маттіа ще спав. Чи зможе він іти зі мною в Луїс?
Вилізши з фургона, я підійшов до Боба, який устав раніше за мене і розкладав уже багаття.
Аж раптом я побачив Капі! Його вів до нас на повідку полісмен.
Я став, мов уражений громом.
Капі, впізнавши мене, вирвався з рук полісмена й кинувся до мене.
Підійшов полісмен.
— Це твій собака? — спитав він.
— Мій.
— Тоді я тебе заарештую. І він схопив мене за руку. До нас підійшов Боб.
— Що вам треба від цього хлопця? Чому ви хочете його заарештувати?
— Ви його брат?
— Ні, друг.
— Цієї ночі якийсь чоловік і хлопець залізли крізь вікно до церкви святого Георгія. З ними був оцей собака, який мав їх остерегти, коли хтось нагодиться. Так воно й трапилось. Заскочені зненацька, злодії втекли у вікно, а собака залишився в церкві. Я був певен, що він допоможе мені знайти злодіїв. Ось один із них. А де твій батько?
Я мовчав, украй приголомшений. Он воно що! Дріскол узяв Капі для того, щоб собака остеріг його, коли він обкрадатиме церкву! Тепер ясно,
чого Дріскол став на постій у "Корчмі Великого Дуба".
