Без сім'ї - Мало Гектор
Трирічна Кет, природно, не почувала до мене неприязні. Я пестив її, пригощав цукерками, тістечками, апельсинами. Їх давали мені дітлахи на вулицях, коли ми з Маттіа й Капі показували виставу. Вони казали: "Це собаці". Мабуть, не дуже це мудро — пригощати апельсинами собаку, але я брав їх охоче — адже вони призначалися для маленької Кет...
Отож з усієї моєї сім'ї, про зустріч з якою я так мріяв, одна тільки Кет дозволяла себе любити. Дід плював у мій бік щоразу, як я наближався до нього. Батько згадував про мене тільки ввечері, коли я віддавав йому зароблені на вулицях гроші. Мати взагалі не звертала на мене уваги. Ален, Нед та Енні ненавиділи мене. Тільки маленька Кет дозволяла пестити себе, і то лише тоді, як я частував її солодощами.
Яке розчарування!
Хоч я з самого початку відкинув припущення Маттіа, проте, задумуючись над своїм становищем, доходив висновку, що якби справді сім'я Дрісколів була моєю сім'єю, то всі її члени ставились би до мене з більшою приязню і турботливістю. Адже я нічим не заслужив такої байдужості й жорстокості...
Коли Маттіа бачив мене зажуреним, він, здогадуючись про причини мого смутку, говорив ніби сам до себе:
— Цікаво б знати, що відповість тобі матінка Барберен!
Щоб мати змогу навідуватися щодня на пошту — ми просили матінку, аби вона адресувала листа "до запитання",— ми поміняли свій звичний маршрут і ходили тепер спершу до головного поштамту, а вже потім у Холборн. Врешті-решт нам вручили довгожданого листа.
Головний поштамт видався нам непідходящим місцем для читання такого листа. Ми звернули в бічну вуличку, і там я нарешті розкрив листа матінки Барберен, точніше, листа, якого написав за неї священик з Шаванона.
Ось що я прочитав:
"Мій маленький Ремі!
Я дуже здивована й засмучена тим, про що дізналася з твого листа. З того, що завжди мені говорив мій бідний Барберен відтоді, як знайшов тебе на вулиці Бретей, а також з розмови з особою, яка тебе розшукувала, я була певна: твої батьки — дуже багаті люди.
Про це свідчив і одяг, який був на тобі, коли Барберен приніс тебе в Шаванон. Так зодягають тільки дітей багатих батьків. Ти питаєш мене, в які пелюшки ти був сповитий. Мені легко відповісти тобі на це, бо я зберегла всі твої речі, гадаючи, що тебе зможуть за ними впізнати твої батьки, якщо будуть тебе розшукувати.
Та насамперед мушу сказати, що в тебе не було справжніх пелюшок. "Пелюшки" я говорила за звичкою, бо в нас дітей сповивають. Ти ж не був сповитий; ти був одягнений. На тобі був мереживний чепчик, дуже гарний і, напевно, дуже дорогий, льоля з тонкого полотна, оторочена на шиї і рукавцях вузьким мереживцем, білі вовняні панчішки, білі плетені черевички з шовковими китичками, довге платтячко з білої фланелі, довга біла кашемірова шубка на шовковій підкладці, красиво гаптована, з капюшоном. До того ж, ти був загорнутий у фланелеву ковдрочку.
Полотняної пелюшки в тебе не було, бо в поліцейській дільниці її замінили звичайною серветкою.
Ось іще що: на жодній із твоїх речей не було мітки. Їх вирізано, певно, для того, щоб не можна було дізнатися прізвища твоїх батьків.
Оце й усе, мій любий Ремі, що я можу тобі повідомити. Якщо ці речі будуть тобі потрібні, ти тільки напиши, і я відразу їх вишлю.
Корова, яку ти мені купив, дорогий мій хлопчику, жива й здорова, дає багато молока, і завдяки їй я живу тепер нівроку. Коли я дивлюсь на неї, то завжди згадую тебе і твого маленького товариша Маттіа.
Буду дуже рада дістати від тебе ще якусь звісточку. Сподіваюсь, що в тебе все буде добре. Ти ж бо такий ласкавий і добрий! Хіба ти можеш бути нещасливим у своїй сім'ї? Батько, мати, брати й сестри полюблять тебе, бо ти того заслуговуєш.
Прощавай, мій любий хлопчику, гаряче цілую тебе.
Твоя мати-годувальниця, вдова Б а р б е р е н".
В мене защеміло серце. Мила матінка Барберен, яка вона добра до мене! Вона любить мене і гадає, що й усі повинні любити мене так, як вона.
— Яка добра жінка! — сказав Маттіа.— Згадала і про мене. Та коли б навіть вона мене й забула, я все одно був би вдячний їй за цей лист. Як докладно вона описала всі твої речі! Ми примусимо містера Дріскола так само докладно перерахувати їх. Хай тільки помилиться...
— Він міг дещо забути...
— Що ти кажеш? Хіба забувають, у що була зодягнена дитина того дня, як її вкрадено? Адже саме за одягом її можна буде потім знайти...
— Поки мій батько не відповість на наші запитання, прошу тебе, не роби ніяких припущень!
— Це не я роблю припущення. Це ти допускаєш, що він дещо міг забути.
— Що ж, побачимо.
Мені нелегко було спитати в батька про мій одяг. Якби я питав про це з цікавості, без потаємної думки, все було б просто. Але ж я збирався питати з певною метою! Мені було боязко й соромно. Я довго вагався. Нарешті одного дня, коли холодний дощ загнав нас додому багато раніше, ніж звичайно, я зважився завести розмову на цю болісну для мене тему.
Тільки-но я заговорив, батько підвів голову й пильно подивився мені в очі, як мав звичку робити це завжди, коли я казав щось йому наперекір.
Але я витримав його гострий погляд.
Я гадав, що він розсердиться, і неспокійно глянув на Маттіа. Я хотів мати його за свідка. Та батько стримав свій гнів, опанував себе і посміхнувся. Щоправда, в його посмішці було щось лихе й жорстоке, але все-таки це була посмішка.
— Який був на тобі одяг? — перепитав батько.— Мереживний чепчик, полотняна сорочечка, оздоблена мереживцем, фланелеві ковдрочка і платтячко, вовняні панчішки, плетені черевички, біла кашемірова шубка з капюшоном, вишита внизу. І мітки скрізь були: "Ф. Д." — тобто "Френсіс Дріскол", справжнє твоє ім'я. Але ці мітки зрізала та жінка, що вкрала тебе. Вона хотіла, щоб ми ніколи тебе не знайшли... Але я зробив опис одягу. Довелось також показати твою метрику, яку я виклопотав у священика, що хрестив тебе. Мені її повернули, десь вона в мене є. А по одягу я тебе й розшукав...
Батько висунув шухляду, порився в ній і за якусь хвилину подав мені великий, штемпельований багатьма печатками папір.
— Якщо ваша ласка,— мовив я,— хай Маттіа перекладе мені його.
— Чом би й ні? Хай перекладає.
Маттіа сяк-так переклав документ. Виходило, що я народився в четвер другого серпня і був сином Патріка Дріскола та Маргарет Гренж, його дружини.
Яких доказів я ще міг вимагати?
Проте Маттіа, здавалось, був незадоволений. Увечері, коли ми пішли спати в наш фургон, він знову нахилився до мого вуха, начеб хотів звірити якийсь секрет.
— Все це прекрасно,— сказав він,— але ось що цікаво: де мандрівний торговець Патрік Дріскол і його дружина Маргарет Гренж взяли стільки грошей, щоб справити своєму синочкові мереживний чепчик, сорочечку з мереживом, гаптовану шубку? Мандрівні торговці не такі багаті, щоб купувати дороге вбрання...
— А може, саме тому, що він торговець, воно обійшлося йому дешевше.
Маттіа, свиснувши, похитав головою, а тоді знову зашепотів мені на вухо:
— Ремі, я певен: ти — не син Дріскола. Він викрав тебе. Я хотів заперечити, але Маттіа вже заліз на свої нари.
РОЗДІЛ XVII. ДЖЕЙМС МІЛЛІГАН — ДЯДЬКО АРТУРА
Якби я був на місці Маттіа, то, може б, і мені спало це на думку. Але ж для Маттіа Дріскол був тільки "містером Дрісколом", а для мене він був батьком!
Хай Маттіа думає про нього все, що завгодно. Він йому — чужий. Що ж до мене — я повинен його поважати як батька... Безперечно, моє становище до певної міри непевне, але я не маю права оцінювати його з точки зору Маттіа...
Йому дозволено сумніватися, мені — ні. І все-таки мене гризли сумніви.
Невже цей чоловік — мій батько? Невже ця жінка — моя мати? Невже ці діти — мої брати # й сестри? Невже це моя сім'я?
Страшно признатися, але коли я був сам-самісінький на світі, я не почував себе таким нещасливим.
Чи взнаю я правду? Хто підніме переді мною таємничу завісу?
Я мучився цими питаннями, яких не міг розв'язати. Моя безпорадність гнітила мене.
А тим часом я мусив співати, грати веселі танці, сміятися...
Найкращими для мене днями були неділі. В неділю в Лондоні заборонялося грати на вулицях. І мені не треба було прикидатися веселим. Я міг сумувати. Як мало скидався тепер я на того хлопця, що кілька місяців тому приїхав сюди!
Якось у неділю я зібрався піти погуляти з Матті і Капі, але батько сказав, щоб я залишався вдома — мовляв, я буду йому потрібен. Маттіа пішов гуляти сам. Дід сидів у своїй кімнаті нагорі, мати з Енні кудись подалися.
Ми були з батьком удома самі.
Десь за годину в двері постукали. Батько пішов відчинити і повернувся з якимсь паном, що дуже різнився від звичайних батькових гостей. Це був справжній джентльмен, елегантно одягнений, з гордовитим, але трохи втомленим обличчям. Виглядав він років на п'ятдесят. Мене вразила його усмішка, напрочуд широка. Він одразу показував усі свої зуби, білі та гострі, як у молодого собаки. Дивлячись на нього, годі було збагнути, усміхається він чи хоче вкусити.
Він заговорив із батьком, але раз у раз поглядав на мене. Коли ми зустрічалися очима, він одвертався.
Через кілька хвилин гість перейшов з англійської на французьку мову. Говорив він вільно і майже без акценту.
— Оце той юнак, про якого ви мені розповідали? — спитав він батька, показавши на мене пальцем.— 3 вигляду він міцний.
— Відповідай панові! — наказав батько.
— Ви добре себе почуваєте? — спитав джентльмен.
— Так, пане.
— І ніколи не хворіли?
— В мене було запалення легень.
— О! За яких же це обставин?
— Я захворів після того, як пролежав ніч на снігу в страшний мороз. Мій хазяїн, який також ночував на снігу, замерз тієї ночі, я ж відбувся запаленням легень.
— Давно це було?
— Три роки тому.
— І ця хвороба минула без ускладнень? Ви ніколи не відчуваєте втоми, млості, не пітнієте вночі?
— Ніколи. Якщо я втомлююсь, то це тому, що багато мандрую, але не стаю від того хворим.
— І ви легко переносите втому?
— Легко.
Гість підвівся, підійшов до мене і почав обмацувати мої плечі. Потім приклав руку мені до серця. Тоді при-тис голову до моєї спини, до грудей і сказав, щоб я глибоко дихав. Насамкінець звелів мені покашляти.
Після цього він пильно й досить довго дивився мені в обличчя. Отож саме тоді у мене майнула думка, що він, напевно, любить кусатись — така жахлива була в нього усмішка.
Гість знову повів з батьком розмову по-англійськи.
