Без сім'ї - Мало Гектор

Тільки найменшенька дівчинка дивилася на Капі.

— Хто з вас Ремі? — спитав по-французьки чоловік у сірому оксамитовому костюмі.

— Я,— відповів я, ступивши крок уперед.

— Ну, поцілуй свого батька, мій хлопчику.

Коли я раніше думав про цю хвилину, то уявляв собі, що кинуся батькові в обійми. Але зараз я не відчував такого бажання. Все ж я підійшов і поцілував батька.

— А тепер,— сказав чоловік,— привітайся зі своїм дідом, із матір'ю, братами й сестрами.

Я підійшов до матері і міцно обійняв її. Вона дозволила себе обійняти, але сама не пригорнула мене, тільки сказала два-три слова, яких я не зрозумів.

— Подай руку дідусеві,— сказав батько,— але не дуже тисни, він паралізований.

Я подав руку також обом братам і старшій сестричці. Меншеньку я хотів узяти на руки, але вона в цей час гладила Капі, тому відштовхнула мене.

Отак обходячи всіх, я обурювався із самого себе. Чи ж ба! Не відчувати ніякої радості від того, що нарешті бачиш свою сім'ю! В мене є батько, мати, брати, сестри, в мене є дідусь. Я — з ними, і я — байдужий?! Я так чекав цієї миті! Я нетямився з радості від самої тільки думки, що в мене буде сім'я, батьки, яких я любитиму, а вони любитимуть мене. І ось я з цікавістю придивляюсь до них і не знаходжу жодного ласкавого слова. Невже я — якийсь нелюд? Невже я не гідний того, щоб мати сім'ю?

Мені стало соромно. Підійшовши ще раз до матері, я вдруге обняв її і поцілував в уста. Мабуть, вона не зрозуміла цього пориву, бо, замість відповісти поцілунком, глянула на мене байдужим поглядом. Потім, повернувшись до свого чоловіка, а мого батька, злегка знизала плечима і сказала кілька слів, яких я не зрозумів, але на які батько розреготався. Ця її байдужість і його сміх до краю вразили мене.

Та мені не дали часу розібратися в моїх почуттях.

— А це хто? — спитав батько, показуючи на Маттіа. Я пояснив, що Маттіа — мій друг, брат і товариш.

— Гаразд,— сказав батько.— Значить, він хоче побачити нашу країну...

Я зібрався відповісти на це запитання, та Маттіа перебив мене.

— Саме так,— заявив він.

— А Барберен чому не приїхав? — повів далі батько.

Я сказав, що Барберен помер, чим я був дуже засмучений, бо ми прийшли в Париж після того, як дізналися від матінки Барберен, що мене розшукують батьки. Батько переклав матері все, що я сказав, і, як мені здалося, вона відповіла, що це дуже добре. У всякому разі, вона повторила слова "вел" і "гуд", зміст яких був мені відомий. Що вони знаходили доброго в Барбереновій смерті? Відповіді на це я не міг знайти.

— Ти вмієш говорити по-англійськи? — спитав батько.

— Ні. Я можу розмовляти тільки по-французьки і трохи по-італійськи. Англійської мене навчав хазяїн, до якого найняв мене Барберен.

— Віталіс?

— Ви його знали?

— Про нього мені сказав Барберен, коли я нещодавно приїздив у Францію розшукувати тебе. Але тебе, напевно, цікавить, чому ми не шукали тебе аж тринадцять років і чому нам раптом спало на думку звернутися до Барберена.

— Так, це мене дуже цікавить, дуже!

— Тоді сідай ближче до вогню, я розповім тобі все.

Ще як я ввійшов у кімнату, то повісив арфу на гвіздок. Тепер же я розв'язав свій мішок і сів на вказане мені місце. Та коли я простяг до вогню свої брудні й мокрі черевики, дідусь мовчки плюнув у мій бік. При цьому він мав вигляд розлюченого кота. Мені не треба було пояснювати, що я йому заважаю. І я підібгав ноги.

— Не звертай на нього уваги,— сказав батько,— старий не любить, щоб хтось сідав біля вогню. Якщо ти змерз, то грійся, нічого з ним церемонитись.

Я був приголомшений, що так говорять про сивого діда. Мені здавалося, що коли когось треба шанувати, то перш за все старих. І я сидів, не випростуючи ніг.

— Ти — наш старший син,— почав свою розповідь батько.— Народився ти через рік після того, як я одружився з твоєю матір'ю. Коли я брав її, була ще одна дівчина, яка сподівалася, що я оженюся з нею. Коли ми одружилися, ця дівчина люто зненавиділа ту, кого вважала своєю суперницею. І ось з почуття помсти дівчина вкрала тебе саме того дня, коли тобі виповнилося шість місяців. Вона завезла тебе у Францію, в Париж, де й покинула на вулиці. Ми шукали тебе де тільки могли, але не в Парижі, бо не могли думати, що тебе так далеко завезено. Нам не вдалося тебе розшукати, і ми вже думали, що ти пропав навіки. Однак три місяці тому ця жінка, бувши при смерті, розказала нам усе. Я негайно поїхав у Францію, розшукав там комісара кварталу, в який тебе було підкинуто. Комісар розповів, що тебе всиновив муляр із Шаванона, той самий, що підібрав тебе на вулиці. Я поїхав у Шаванон. Барберен розповів мені, що він тебе найняв до Віталіса, мандрівного музиканта, і що ти разом з ним мандруєш по Франції. А що я не міг залишатися у Франції й розшукувати Віталіса, то доручив зробити це Барберенові. Я дав йому грошей, аби він мав на що поїхати в Париж.

Водночас я порадив йому, якщо він тебе знайде, повідомити про це довірених у моїх справах з контори "Гресс і Геллі". Я не міг їм дати своєї лондонської адреси, бо наша сім'я живе в Лондоні тільки взимку. В літню пору ми — мандрівні торговці — подорожуємо всією сім'єю на фургонах по Англії та по Шотландії. Я розумію — ти трохи стурбований, бо ти ще нас не знаєш. До того ж, англійська мова поки що для тебе чужа, тож нам важко спілкуватися. Проте я сподіваюся: незабаром усе стане на свої місця... Ти до нас звикнеш...

Так, безперечно, я швидко звикну. А як же інакше? Адже я житиму разом з батьком, з матір'ю, з братами та сестрами. Щоправда, виявилось, що батьки мої, мандрівні торговці,— люди невеликого достатку. Отже, я не зможу віддячити матінці Барберен, Акенові, Маттіа, всім моїм друзям так, як мріяв. Та, зрештою, яке це має значення! Головне — в мене є сім'я! Що ті гроші в порівнянні з батьківською любов'ю, материнською ніжністю та турботою!..

Тим часом накрили на стіл: розставили тарілки з синіми квіточками, розклали ложки й виделки. Потім принесли металевий таріль, на якому лежав добрячий шмат смаженої яловичини — ростбіф — і картопля.

— Хлопці, хочете їсти? — спитав батько, звертаючись до мене й до Маттіа.

Маттіа показав в усмішці свої білі зуби.

— Ну, то сідайте до столу.

Перед тим, як сісти, батько підсунув до столу дідове крісло. Потім, сівши спиною до вогнища, він розрізав ростбіф і поклав кожному з нас по чималому шматку м'яса й картоплі.

Хоч я не був вихований за всіма правилами доброго тону або, точніше, не був вихований зовсім, все ж я помітив, що мої брати і старша сестра їли руками й облизували пальці, вмочені в підливу, а батько та мати, здавалося, цього не помічали. А дід дивився в свою тарілку, і єдина рука, якою він володів, без упину рухалась від тарілки до рота. Коли якийсь шматок випадав з його тремтячих пальців, брати сміялися з нього.

Я думав, що, повечерявши, ми проведемо вечір усі разом перед каміном. Але батько сказав, що він чекає друзів і що ми повинні йти спати. Взявши свічку, він одвів нас у сарай, що прилягав до кімнати, де ми вечеряли. Там стояли два великі фургони, якими звичайно їздять мандрівні торговці.

Батько відчинив дверцята одного з них, і ми побачили там двоповерхові нари.

— Ось ваші постелі,— сказав батько,— спіть собі на здоров'я.

Так прийняла мене моя сім'я — сім'я Дрісколів.

РОЗДІЛ XIV. БАТЬКО Й МАТИ

Виходячи, батько залишив нам свічку, але він замкнув дверцята фургона, і нам залишалося тільки лягти спати. Ми й зробили це якомога швидше, навіть не побалакавши, як звичайно вечорами, не обмінявшися навіть враженнями цього довгого, сповненого подіями

дня.

— На добраніч, Ремі,— сказав Маттіа.

— На добраніч, Маттіа.

Маттіа не мав ніякого бажання розмовляти, так само, як і я, і я був з цього радий.

Але й спати мені не хотілося. Погасивши свічку, я не міг склепити очей. Я став думати про все, що сталося, повертаючись з боку на бік на своїх вузеньких нарах.

Через якийсь час я почув, що й Маттіа, котрий лежав наді мною, теж повертався з боку на бік.

— Не спиш? — спитав я пошепки.

— Ще ні.

— Погано себе почуваєш?

— Ні, дякую. Я почуваю себе добре, навіть дуже добре. Тільки в голові все крутиться, ніби й досі на морі, на пароплаві, чи в кебі, який то провалюється у вибоїни, то виїздить на горбки.

Та хіба тільки морська хвороба не давала Маттіа спати? Хіба не нагнали йому безсоння ті самі думки, що мучили й мене? Він мене дуже любив. Надто тісно ми були зв'язані між собою, і він відчував те саме, що й я.

Сон не приходив, і мене чимдалі дужче охоплював якийсь незрозумілий страх. Чого ж мені боятися?

Я цього не знав, але все ж боявся. Ні, мене лякало не те, що я ночую в цьому фургоні, посеред цього нужденного кварталу Беснал-Грін. Скільки разів доводилось мені ночувати в гірших умовах або й просто неба! Я був свідомий того, що мені не загрожує ніяка небезпека. І все одно я боявся. Чим завзятіше я боровся з цим страхом, тим більше він мене змагав.

Години минали одна за одною. Я не знав, яка зараз пора ночі, бо поблизу не було баштового годинника, який вибиває час.

Аж раптом я почув досить сильний стукіт у двері сарая, що виходили на протилежний від "Двору Червоного Лева" бік. Стукіт повторився кілька разів через рівні проміжки часу. Потім у наш фургон проникло світло.

Здивований, я швидко озирнувся навколо себе, а тим часом Капі прокинувся і загарчав. Я побачив, що світло падає в фургон крізь віконце, навпроти якого були наші нари, і якого, лягаючи спати, я не помітив, бо воно було завішане зсередини. Половина цього віконця була навпроти нар Маттіа, друга половина — напроти моїх нар. Не бажаючи, щоб Капі розбудив увесь дім, я затулив йому рукою пащеку і подивився у віконце.

В сарай увійшов мій батько. Він швидко й безшумно відчинив двері на вулицю, а тоді зачинив їх, впустивши двох чоловіків з важенними тюками на плечах.

Приклавши палець до губів, другою рукою, в котрій був потайний ліхтарик, батько показав на наш фургон. Це мало означати, що не треба робити шуму, аби ми не попрокидалися.

Ця увага дуже мене зворушила, і я хотів був крикнути, що не сплю. Але, боячись розбудити Маттіа, що, як я гадав, уже спить, я не подав звуку.

Батько допоміг чоловікам зняти з плечей тюки, тоді щез, але незабаром повернувся з матір'ю.