Без сім'ї - Мало Гектор

Я ж усе пам'ятаю, от побачиш. І я хочу їхати з тобою в Лондон не тільки для того, щоб тобі допомогти. Щиро кажучи, є в мене одна думка.

— Яка?

— Якщо твої батьки знайдуть тебе в Парижі, то вони можуть не захотіти забрати й мене з тобою, а коли я буду в Англії, вони не наважаться вирядити мене звідти.

— Гаразд, їдьмо,— сказав я після недовгих роздумів. Через дві хвилини наші торби були позав'язувані, і

ми, готові до від'їзду, спустилися вниз.

Побачивши нас спорядженими в дорогу, бабуся — хазяйка готелю — сплеснула руками.

— Молодий пан (молодий пан — це я) не чекатиме більше в нас своїх батьків? Чому б вам тут їх не дочекатися? Та й батьки побачили б, ще тут про вас піклуються...

Але ми незважали наїїкрасномовство.Розрахувавшись за нічліг, ми вийшли на вулицю.

— Залиште вашу адресу,— попросила бабуся.

Я записав адресу в книгу мешканців готелю.

— Поїдете до Лондона? — знову закричала бабуся.— Такі ще зелені — і в Лондоні! Самі на дорогах! Та ще й морем їхати!

Перед тим, як узяти курс на Булонь, слід було піти в тюрму попрощатися з Акеном.

Акена не засмутив мій від'їзд. Він тішився тим, що я невдовзі розшукаю свою сім'ю. А я, в свою чергу, мав за приємність сказати йому, що не забарюсь повернутися сюди з батьками і віддячити йому.

— До побачення, мій хлопчику! Щасти тобі! Якщо не вдасться повернутися так скоро, як би тобі хотілось, то хоч напиши...

— Я повернуся.

Ми вирушили і йшли не зупиняючись аж до Муасселя, де заночували на якійсь фермі, бо не хотілось витрачатися на заїзд: треба було ощадити гроші на пароплав. Маттіа сказав, що квитки коштуватимуть недорого, але скільки це — "недорого"?

По дорозі мій друг весь час навчав мене англійських слів. Я боявся, що мої батьки не розуміють ні по-фран-цузьки, ні по-італійськи. Як же ми будемо розмовляти, як порозуміємось між собою? Що я скажу своїм братам і сестрам, якщо вони в мене є? Чи не залишуся я для них чужинцем, з яким навіть не можна поговорити по-людському?

З Парижа до Булоні ми йшли вісім днів, бо доводилось зупинятися в містах, що траплялися нам по дорозі. Ми влаштовували вистави, щоб поповнити наші заощадження.

Прибувши в Булонь, ми мали в кишенях ще тридцять два франки, тобто набагато більше, ніж коштували квитки на пароплав.

Маттіа ніколи не бачив моря, тож насамперед ми подалися на дамбу. Протягом кількох хвилин Маттіа стояв, утупивши погляд в далекий обрій, потім, клацнувши язиком, сказав, що море йому не подобається.

Між нами спалахнула суперечка, бо раніше ми часто говорили про море, і я казав Маттіа, що нема нічого в світі кращого за море.

— Можливо, ти мав би слушність, якби йшлося про синє море, таке, як у Сеті,— заперечував Маттіа.— Але таке море, як ось тут — жовтаво-зелене, з сірим небом і темними хмарами на ньому — погане, дуже погане! Не хочеться навіть плисти по ньому...

Пароплав до Лондона мав відчалити завтра о четвертій годині ранку. О третій годині тридцять хвилин ми були вже на борту і вмостилися біля величезної купи ящиків, яка захищала нас від вогкого і холодного північного вітру.

В тьмяному світлі кількох закіптюжених ліхтарів ми бачили, як завантажують пароплав. Рипіли блоки, потріскували ящики, що їх спускали тросами в трюм, і чути було, як час від часу перемовляються між собою матроси. Але весь цей шум і брязкіт заглушало пахкання пари, яка вилітала з труби невеличкими білими віхтями. Нарешті пролунав дзвін, прив'язані троси опустилися в воду, і ми вирушили. Вирушили на мою батьківщину...

Я часто казав Маттіа, що нема нічого приємнішого, як прогулянка на судні. Линеш собі по воді, не відчуваючи навіть, що рухаєшся. —Це справді чудово! Не плавання, а чарівна казка.

Кажучи це, я згадував "Лебедя" і нашу подорож по Південному каналу. Але море — це не канал. Не встигли ми вийти з бухти, як пароплав загойдало на хвилях. Він то занурювався глибоко в воду, то піднімався на гребені хвиль. Наче велетенська гойдалка... З труби із свистом виривалася пара, потім раптом ставало тихо і чути було тільки шум коліс то з одного, то з другого боку, залежно від того, на який бік хилився пароплав.

— Оце так тихе ковзання, нівроку собі! — пробурчав Маттіа.

Мені нічого було йому відповісти. Раптом Маттіа, який довго після цього не озивався, схопився на ноги.

— Що з тобою?

— Мене нудить. А навколо все так і танцює.

— У тебе морська хвороба.

— Хай їй грець! Вона таки мене схопила... Він побіг до борту і сперся на поруччя.

Бідний Маттіа! Як він страждав! Я обіймав його і притискав його голову до своїх грудей, але це йому ніскільки не допомагало. Він стогнав, а тоді несподівано зривався на ноги і біг до борту. Минало кілька хвилин, він повертався і зіщулювався біля мене.

І за кожним разом він показував мені кулак, примовляючи сердито й весело водночас:

— Оці вже мені англійці! Які вони безсердечні! Коли настав блідий, туманний і похмурий ранок, ми

побачили вдалині високі білі прибережні скелі, на тлі яких виднілися кораблі зі спущеними вітрилами. Мало-помалу пароплав перестало хитати, і він поплив по тихій воді майже так спокійно, як "Лебідь" по каналу. В тумані ми бачили порослі лісом береги. Значить, пароплав плив по Темзі.

— Ось ми і в Англії,— мовив я до Маттіа.

Але він зустрів цю добру новину без особливого ентузіазму. Простягтись на палубі, він сказав:

— Дай мені трохи поспати.

Мені ж не хотілося спати. Я почував себе добре. Влаштувавши Маттіа якнайзручніше, я видряпався на ящики і вмостився на найвищому з них, посадовивши біля себе Капі.

Мені було видно все як на долоні. Я бачив річку — і спереду, проти течії, і ззаду, за нею. З правого боку простягалася піщана смуга, на яку накочувалася піна. Коли ж я дивився ліворуч, мені здавалося, що ми знову пливемо відкритим морем.

Але це тільки так здавалося; береги хоч і непомітно, але все ж невпинно насувалися на нас. Вони були вже не синюваті, а жовтаві й мулисті.

Посеред річки стояла на якорях ціла флотилія суден. Поміж ними сновигали невеликі парові суденця, буксири, залишаючи за собою довгі стрічки чорного диму.

Скільки тут кораблів! Скільки вітрил! Я дивився на них, мов зачарований. Деякі з кораблів були готові знятися з якоря. Було видно, як по щоглах, по мотузяних драбинах спритно деруться матроси.

Наш пароплав полишав за собою на жовтій воді піняву смугу, посеред якої гойдалися всякі покидьки: дошки, поліна, корки, трава.

Час від часу якісь довгокрилі птахи накидалися на ці рештки. Потім вони з пронизливими криками шугали вгору, тримаючи в дзьобах поживу.

Я жалкував, що Маттіа спить. Видовище, яке відкривалося з пароплава, було таке цікаве, що мені хотілося, аби й він його бачив.

Чим далі плив наш пароплав вгору по Темзі, тим видовище це ставало цікавішим і гарнішим. Показалися величезні трищоглові судна, величезні кораблі, що поверталися з далеких країв, чорні, вантажені вугіллям баржі, буксири з соломою та сіном, схожі на довжелезні скирти. Якісь здорові бочки — червоні, білі та чорні — крутилися на хвилях. Цікаво було також дивитися на береги, на охайні будиночки, зелені луки, густі, розлогі дерева. То тут, то там від тванистого берега в воду врізався причал. Виднілися навігаційні знаки, позеленіле, слизьке каміння.

Довго я сидів отак, захоплено дивлячись на річку.

Потім я помітив, що будинки на її берегах стоять уже довгими червоними шерегами. Небо потемніло. Дим і туман перемішалися між собою. Замість дерев раптом виріс цілий ліс щогл.

Я зліз із ящиків і підійшов до Маттіа. Він уже прокинувся, почував себе добре, і настрій у нього був гарний.

Ми вдвох видерлися на ящики. Мій друг теж був вражений і знай протирав очі.

Нарешті пароплав стишив хід. Машина стала. На землю перекинули троси. Ми прибули в Лондон.

Зійшовши на берег, ми змішалися із щільним натовпом людей.

— Ну, любий мій Маттіа, покажи, як ти знаєш англійську мову.

Маттіа сміливо підійшов до якогось гладуна з рудою бородою. Знявши капелюх, він став чемно розпитувати англійця, як добратися до Грін-сквера.

Мені здавалося, що Маттіа надто довго розмовляє з тим чолов'ягою. Той перепитував його по кілька разів, примушував повторювати одні й ті ж слова. Але я не хотів показати, що сумніваюся в обізнаності мого друга.

Нарешті Маттіа повернувся.

— Все дуже просто,— сказав він.— Треба простувати вздовж Темзи. Підемо набережними.

Але в Лондоні нема набережних, принаймні їх не було в той час, про який я розповідаю. Будинки стояли над самісінькою водою. Ми йшли вулицями, що, як нам здавалося, тяглися вздовж річки.

Ці вулиці були темні, брудні, захаращені екіпажами, ящиками, тюками. Ми насилу пробиралися поміж усього цього. Я взяв Капі на повідець. Хоч була тільки перша година пополудні, в крамничках уже горіли ріжки, які дуже коптіли.

Лондон зблизька не справив на нас такого чудового враження, як Темза.

Ми поспішали, і час від часу Маттіа перепитував, чи ще далеко до Лінкольн-Інн.

Я боявся, що ми заблудимось. Тепер ми ішли не великою, сповненою руху й гуркотняви вулицею, а пленталися тихими вуличками, які перепліталися одна з одною. Нам здавалося, що ми крутимось на одному місці, неначе в лабіринті.

Нарешті ми опинилися перед невеличким кладовищем, на якому було повно надгробків, таких чорних, ніби їх вимазали сажею або ваксою. То й був Грін-сквер.

Поки Маттіа говорив з якимсь схожим на тінь чоловіком, я зупинився, щоб заспокоїтись: серце в мене калатало, я весь тремтів.

Потім я наздогнав Маттіа. Ми зупинилися перед дверима з мідною дощечкою, на якій було написано: "Гресс і Геллі".

Маттіа потягся був до дзвінка, але я перехопив його

руку.

— Що з тобою? — спитав він.— Чому ти такий блідий?

— Зажди трохи, хай я наберуся хоробрості... Він подзвонив, і ми ввійшли.

Я був такий схвильований, що майже нічого навколо себе не бачив. Наскільки пригадую, ми стояли в конторі, де двоє або троє чоловіків, схилившись над столами, щось писали при світлі газових ріжків, які голосно шкварчали.

До одного з цих людей Маттіа і звернувся з питанням. З його мови я вловив кілька знайомих мені слів: "Хлопчик, сім'я, Барберен". Я зрозумів: він пояснював, що я і є той хлопець, розшукати якого доручила Барберенові моя сім'я. Ім'я Барберена справило на них належне враження: всі підвели голови від паперів, а той, з ким Маттіа говорив, устав з-за столу і відчинив нам інші двері.

Ми ввійшли в кабінет, забитий книжками та всілякими паперами.