Без сім'ї - Мало Гектор

Яка це втіха — думати, що незабаром я побачу його добрі, ніжні й веселі очі!.. Десь близько я почув веселий гавкіт. Майже водночас помітив у темряві, як до мене наближається щось. Ще мить — і на коліна мені стрибнув Капі й почав лизати руки. Я притис його до себе і поцілував у писок.

Незабаром з'явився і Маттіа.

— Барберен помер! — вигукнув я, побачивши його. Маттіа підбіг до мене. В кількох поквапливих словах

я розповів йому про те, що дізнався. Маттіа засмутився, а мені трохи відлягло від серця. Я відчув, що він хоч і боявся розлуки зі мною, але все ж таки щиро бажав, щоб я знайшов батьків.

Добрими, задушевними словами Маттіа намагався мене розрадити, казав, що не треба впадати у відчай.

— Якщо твої батьки вже натрапили на Барберена, вони занепокояться, не дістаючи від нього звісток. Вони будуть дошукуватися, що з ним сталося, і, річ певна, звернуться в готель "Канталь". Наберися терпцю. За кілька днів все влаштується.

Маттіа говорив мені, по суті, те саме, що й бабуся — хазяйка готелю "Канталь", однак в його устах ці слова набували для мене зовсім іншого змісту. Таки справді треба трохи почекати, і нема чого журитися...

Трохи заспокоївшись, я розповів Маттіа те, що почув од дідугана-лахмітника про Гарафолі.

— Ще три місяці! — вигукнув Маттіа.

І він затанцював посеред вулиці, приспівуючи в такт.

Ми пішли по набережній до проїзду Аустерліца. Тепер, заспокоївшись, я побачив, яка прекрасна вночі Сена, осяяна місяцем уповні, що розсипав по воді срібні блискітки.

Якщо бабуся і мала свій готель за пристойний, то гарним його аж ніяк не можна було назвати. Нас провели у маленьку кімнатку під самісіньким дахом, таку вузеньку, що один з нас мусив сідати на ліжко, щоб дати можливість пройти другому.

Недогарок свічки коптів і ледве блимав. Ліжка були заслані благенькими жовтими ковдрами. Це не той мереживний сповиток, про який мені так часто розповідала матінка Барберен! Не в такій кімнаті сподівався я ночувати в Парижі...

Окраєць хліба, намащений італійським сиром,— оце і вся наша вечеря. Вона також нічим не нагадувала розкішну учту, на яку я мріяв запросити Маттіа.

А втім, не все ще втрачено, треба тільки чекати! З думкою про це я й заснув.

РОЗДІЛ XII. РОЗШУКИ

Вранці я сів писати листа матінці Барберен. Слід було повідомити їй про останні мої новини.

Та як написати, що її чоловік помер? Матінка Барберен була вельми прихильна до нього, до свого Жерома; вони прожили разом чимало років, і вона б дуже засмутилася, якби я не поділив її горя. Проте я все ж знайшов слова співчуття. А в кінці листа я просив матінку одразу написати мені, якщо вона одержить листа від моїх батьків, і переслати мені в Париж, у готель "Канталь", їхню адресу.

Виконавши свій обов'язок щодо матінки Барберен, я вирішив виконати ще один — відвідати Акена. Адже я пообіцяв Лізі, що, прийшовши в Париж, одразу подамся в тюрму, побачуся з її батьком і передам йому вітання й поцілунки від неї та Алексіса. Маттіа, якому кортіло побачити тюрму, пішов зі мною. А я хотів, щоб він познайомився з тим, хто понад два роки був мені за батька.

Я тепер знав, як дістати дозвіл на побачення з в'язнем, тож ми не довго стояли під важенними воротами.

Нас ввели в кімнату для побачень. Незабаром туди ввійшов Акен. Ще з порога він простяг до мене руки.

— Любий мій хлопчику! — мовив він, обіймаючи мене. Я став розповідати йому про Лізу та Алексіса. Потім я

хотів пояснити, чому не навідався до Етьєнетти, але він перепинив мене.

— А як твоя сім'я? — спитав він.

— Хіба ви знаєте?..

Акен сказав, що два тижні тому в нього був Барберен.

— Він помер.

— Невже?

Акен розповів, що Барберен хотів у нього дізнатися, де я. Приїхавши до Парижа, він пішов до Гарафолі, але, ясна річ, не застав його. Тоді він поїхав у те містечко, де сидів у тюрмі Гарафолі. Той і сказав Барберенові, що після смерті Віталіса мене взяв до себе квітникар Акен. Барберен повернувся в Париж, пішов у Гласієр і, довідавшись там, що Акен теж у тюрмі, в Кліші, подався туди. Акен сказав, що я пішов у мандри. Де я тепер, він не знає, але знає напевне — рано чи пізно я неодмінно навідаюсь до когось із його дітей. Барберен написав листи в Дрезі, Барс, Еснанді й Сен-Кентен. Якщо я не одержав цих листів, то, мабуть, тільки тому, що вони надійшли після того, як я вже подався не тільки з Барса, а й з Дрезі.

— А що говорив вам Барберен про мою сім'ю?

— Нічого, точніше, майже нічого. Твої батьки дізналися від комісара поліції, що дитину, підкинуту на вулиці Бретей, підібрав муляр із Шаванона на ім'я Барберен. Вони поїхали до нього, щоб забрати тебе. Не знайшовши тебе там, вони попросили Барберена допомогти їм розшукати тебе.

— А він не сказав їхнього прізвища? Або хоч звідки вони?

— Він сказав, що розповість про це пізніше. Я не наполягав, розуміючи, що він тримає в таємниці прізвище й місцепроживання твоїх батьків, боячись, що доведеться поділитися грішми, які він хоче з них здерти. Оскільки я був тобі за батька, то Барберен гадав, що й я розраховую на якусь частку. Я послав його під три чорти, і більше він до мене не приходив. Мені й на думку не спадало, що він помер! Отже, тобі відомо, що в тебе є батьки, але через корисливість цього старого скнари ти не знаєш, хто вони й де живуть...

Я розповів Акенові про наші припущення й плани, і він повністю згодився з ними:

— Раз твої батьки знайшли Барберена, раз Барберенові вдалося розшукати Гарафолі, а через Гарафолі й мене, то вони, певно, прийдуть у готель "Канталь". Живи поки що там.

Я збадьорився й повеселішав від цих слів Акена. Ми змінили розмову — стали говорити про Лізу й Алексіса. Розповів я Акенові й про те, як був живцем похований у шахті.

— Яка жахлива робота шахтаря! — вигукнув він.— Бідний мій Алексіє! І треба ж, щоб отаке йому судилося... Хіба не краще було б, якби він вирощував левкої?

— Він ще буде їх вирощувати! — гаряче запевнив я Акена.

— О, мій маленький Ремі! Якби ти був пророком!.. Мені кортіло сказати Акенові, що мої батьки скоро

визволять його з тюрми, але я стримався, подумавши,

що негоже хвалитися добром, яке тільки ще збираєшся зробити. Тому я сказав тільки, що незабаром він буде на волі і що довкола нього зберуться всі його діти.

— Проте, чекаючи цього прекрасного моменту,— мовив Маттіа, коли ми вийшли на вулицю,— не слід нам марнувати час, треба заробляти гроші.

— Якби ми менше розважали "шановну публіку" по дорозі з Шаванона до Дрезі, а з Дрезі до Парижа, то, напевно, ще застали б Барберена.

— Що правда, то не гріх. Я й сам себе картаю за це. Не підсипай хоч ти жару...

— Ні, мій любий Маттіа, я тобі не докоряю. Навпаки, без тебе я не зміг би подарувати Лізі ляльки, без тебе ми опинилися б у Парижі без сантима в кишені.

— Коли так, кажу ще раз: ми повинні заробляти гроші. Зрештою, нам нічого іншого й не залишається, як співати та грати. Я в Парижі мов у себе вдома і знаю, де можна зібрати добрячу виручку.

Він і справді знав, де можна заробити — на великих площах, в окремих дворах чи кав'ярнях. Увечері ми налічили чотирнадцять франків виручки.

Так минуло три дні. За цей час нічого не трапилося. На мої запитання господиня готелю щоразу відповідала: "Ніхто не приходив до Барберена". Та четвертого дня вона подала мені листа.

То була відповідь матінки Барберен, точніше, відповідь, яку за неї написано, бо сама вона не вміла ні читати, ні писати.

В листі мовилося, що її вже повідомлено про смерть чоловіка і що незадовго до того вона одержала від нього листа, якого пересилає, гадаючи, що мені буде цікаво прочитати. В листі були відомості про мою сім'ю.

— Швидше, швидше! — вигукнув Маттіа.— Читаймо лист Барберена!

Коли я розгортав цього листа, в мене тремтіли руки і калатало серце.

"Люба моя дружино!

Я лежу зараз у лікарні такий хворий, що навряд чи й видужаю. Коли б у мене були сили, я написав би тобі, яка зі мною сталася біда. Але це нічого не дасть. Краще повідомлю тебе про найважливіше. Запам'ятай: якщо мені не вдасться оклигати, ти повинна написати в Лондон, Лінкольн-Інн, Грін-сквер, контора "Гресс і Геллі". Цим людям доручено розшукувати Ремі. Напиши їм, що тільки ти можеш дати їм відомості про хлопця. І постарайся примусити їх добре заплатити за ці відомості. Треба взяти з них стільки, щоб тобі вистачило на довгу й безтурботну старість. Що сталося з Ремі, ти дізнаєшся, написавши квітникареві на прізвище Акен. Він перебуває в тюрмі Кліші у Парижі. Хай усі твої листи пише священик, бо в цій справі нікому не можна довіряти. Нічого не роби, поки не дізнаєшся, що я помер.

Цілую тебе востаннє. Барберен".

Ледве я дочитав останнього рядка, як Маттіа зірвався на рівні ноги і закричав:

— Їдемо в Лондон! Вперед!

Я був вражений до краю і дивився на Маттіа, не розуміючи, що він каже.

— Раз у Барбереновому листі написано, що тебе розшукує англійська контора,— вів далі той,— то, виходить, твої батьки — англійці. Чи не так?

— Але ж...

— Ти не хотів би бути англійцем?

— Я хотів би народитись у тій самій країні, що й Ліза та її брати і сестра.

— А я хотів би, щоб ти був італійцем.

— Якщо я англієць, то, значить, я такої ж нації, як і Артур та пані Мілліган...

— "Якщо я англієць"... Це ж поза всяким сумнівом! Якби твої батьки були французами, будь певен, вони не звернулись би до англійських юристів, щоб ті розшукували у Франції колись утрачену дитину. А раз ти англієць, треба їхати в Англію. Там ти зустрінешся з батьками.

— А якщо я напишу цим юристам?

— Навіщо? Словами завжди краще порозумітися, як на письмі. Коли ми прийшли в Париж, то мали всього сімнадцять франків. За один день виручили чотирнадцять, потім — одинадцять, а тоді ще дев'ять франків. Разом це складає п'ятдесят один франк. З них ми витратили вісім. Отже, у нас залишається сорок три франки. Нам з лихвою вистачить їх, аби добратися до Лондона. Сядемо на один з пароплавів, що курсують між Булонню і Лондоном. Це коштуватиме недорого.

— Ти бував у Лондоні?

— Ти добре знаєш, що ні. Але в цирку Гассо було двоє клоунів-англійців. Вони часто розповідали мені про Лондон, і я перейняв од них чимало англійських слів. В Лондоні я буду твоїм провідником.

— А мене вчив англійської мови Віталіс.

— Але за три роки, ти, мабуть, усе забув.