Без сім'ї - Мало Гектор
Тут і там на них стоять застави, де треба платити гроші за проїзд. Коли ми під'їздили до застави, Боб наказував нам мовчати і не ворушитись. Стражник бачив звичайну двоколку з візником. Боб перемовлявся із стражником кількома жартівливими словами і їхав далі.
Він затримувався під фермера і чудово грав свою роль.
Ми їхали швидко, бо кінь був баский, а погонич із Боба добрячий. Однак нам треба було зупинитися, щоб дати перепочити коневі й погодувати його. Ми не могли стати на постій у заїзді, тож Боб зупинився в лісі. Він розпряг коня і повісив йому на шию мішок з вівсом.
Ніч була темна, і ми не боялися, що нас заскочать зненацька.
Нарешті я міг поговорити з Бобом і подякувати йому за порятунок. Але він не дав мені висловитись так, як я хотів.
— Та ж спершу ви мені помогли,— сказав він,— потиснувши мені руку.— До того ж, ти — брат Маттіа. А для такого хлопця, як Маттіа, я ладен зробити все...
Я спитав Боба, чи далеко ще до Літтльхемптона. Він відповів, що нам іще треба їхати дві години, і треба поспішати, бо братове судно відпливає в Ізіньї щосуботи рано-вранці, а сьогодні вже п'ятниця.
Ми з Маттіа знов залізли під брезент. Відпочивши, кінь побіг прудко.
— Боїшся? — спитав мене Маттіа.
— Як тобі сказати... Дуже боюся, щоб мене не спіймали. Хіба втеча — не доказ вини? Ось що мене турбує найдужче. Що я сказав би на свій захист?
— Ми багато про це думали, але Боб сказав: за всяку ціну тебе треба врятувати від суду присяжних. От ми і врятували...
— Ви зробили правильно! Хоч би там що, а я вам дуже за це вдячний.
— Не бійся, все буде добре! Коли поїзд приїде на місце, твій полісмен напише рапорт. Але поки вони організують розшуки, мине чимало часу. А нас уже й близько немає! До того ж, їм і на думку не спаде, що ми можемо відплисти з Літтльхемптона.
А тим часом наш кінь, якого спритно поганяв Боб, біг і біг дорогою. Вона була майже пустельна, повози розминалися з нами лише зрідка. Жодна хура чи фургон нас не обігнали. Села, що їх ми проминали, були тихі, у вікнах світилося тільки де-не-де.
Самі лиш собаки гавкали нам навздогін. Коли Боб на часинку зупинив коня, щоб дати йому відпочити, ми злізли з воза і приклалися вухом до землі — слухали, чи не женуться за нами. Але навіть Маттіа, в якого слух був багато тонший, ніж у нас, не почув ніякого підозрілого шуму. Тиша і темрява...
Ми знов залізли під брезент, але вже не для того, щоб нас не бачили, а для того, щоб захиститися від холоду. Море було недалеко, і від нього віяв пронизливий північний вітер.
Незабаром ми побачили перед собою світло, яке то зникало, то блискало через рівні проміжки часу. То був маяк. На нього ми й взяли курс.
Боб придержав коня і, з'їхавши на якийсь путівець, пустив його ступою. Потім він зліз з воза, наказав, щоб ми сиділи на ньому й добре тримали коня, а сам пішов розвідати, чи його брат, бува, не відчалив і чи зможемо ми, не наражаючись на небезпеку, зійти на його судно.
Як по правді, мені здавалося, що Боба немає дуже довго. Ми з Маттіа сиділи мовчки й слухали, як на піщаний берег накочуються хвилі й розбиваються з монотонним шумом. Маттіа цокотів зубами. Мене теж проймав дрож.
— Це від холоду,— прошепотів Маттіа.
Проте, гадаю, ми тремтіли не від холоду, а від хвилювання.
Нарешті ми почули кроки на дорозі. Безперечно, це повертався Боб. Зараз вирішиться моя доля.
Боб був не сам. Коли він підійшов до нас ближче, ми побачили того, хто його супроводив: то був чоловік у клейончатій куртці й вовняному ковпаці, який щільно облягав його голову.
— Це мій брат,— сказав Боб.— Він охоче візьме вас на судно і сам проведе вас туди. Отже, прощаймось.
Я хотів подякувати Бобові, але він зупинив мене на півслові:
— Про що тут говорити! Люди повинні допомагати одне одному... Ми ще колись побачимось. Я щасливий із того, що став у пригоді Маттіа.
Ми подалися слідом за Бобовим братом і невдовзі вийшли на тихі вулиці міста. Завернули раз, другий — і опинилися на набережній. Морський вітер обвіяв наші обличчя. Бобів брат показав рукою на готове до відплиття судно, оснащене шлюпками. Ми зрозуміли — це його судно.
Через кілька хвилин ми зійшли на борт. Капітан примусив нас спуститися в маленьку каюту.
— Я відчалю не раніше, як за дві години,— сказав він.— Не виходьте з каюти. Сидіть тихенько.
Тільки-но він замкнув на ключ двері, Маттіа кинувся мене обнімати. Він уже не тремтів.
РОЗДІЛ XXI. "ЛЕБІДЬ"
На судні протягом якогось часу панувала тиша. Тільки вітер шумів у щоглах та хлюпотіла вода, плескаючи в підводну частину судна. Але мало-помалу судно оживало. На палубі залунали кроки, забряжчали троси, зарипіли блоки, закрутилася лебідка, перемотуючи ланцюги. Потім підняли вітрила, заскрипіло кермо, і раптом судно, нахилившись на лівий бік, гойднулося. Ми відчалили.
Я врятований!..
Нас стало хитати. Хитавиця чимдалі посилювалась. Судно то орало носом хвилі, то здіймалось на їхні гребені. Зненацька хвилі вдарили у форштевень і в правий борт.
— Бідний Маттіа! — озвався я до свого друга і взяв його за руку.
В цю мить двері нашої каюти відчинилися.
— Якщо хочете піднятися на палубу,— сказав Бобів брат,— то будь ласка. Небезпека минула.
— А де менше відчуваєш морську хворобу? — спитав Маттіа.
— Лежачи в каюті.
— Дякую. Тут я й лежатиму.
— Юнга принесе все, що тобі буде потрібне,— мовив капітан.
Я хотів залишитись з Маттіа, але він сказав, щоб я йшов на палубу.
— Не турбуйся за мене. Головне — ти врятований,— додав Маттіа.— Тепер мені байдуже навіть до морської хвороби.
На палубі я обіруч учепився за якийсь канат, а то не встояв би на ногах. Скільки сягало око, на морі вирувала біла піна. Наше судно мчало, перехилившися набік — здавалося, воно от-от перекинеться. Але воно не перекидалося. Навпаки, гнане західним вітром, воно линуло вперед і вперед.
Я оглянувся на берег. Тьмяні цяточки — вогні порту — чимраз віддалялися і один по одному зникали. Прощай, Англіє!..
— Якщо вітер не зміниться,— мовив до мене капітан,— то ми прибудемо в Ізіньї ввечері. "Екліпс" — гарний вітрильник.
Цілий дені у морі! Бідний Маттіа!..
"Екліпс" причалив у Ізіньї пізно ввечері. Капітан дозволив нам переночувати на судні. Вранці ми, подякувавши, розпрощалися з ним.
— Якщо схочете повернутись у Англію,— сказав капітан, міцно потиснувши нам руки,— то "Екліпс" відпливає звідси кожного вівторка.
Це була вельми ласкава пропозиція, але нам не хотілося скористатися з неї.
Ми повернулись у Францію такі само бідні, як і виїхали з неї кілька місяців тому. Добре, що хоч Маттіа не забув узяти мою арфу, яку я залишив у Бобовому фургоні. На щастя, в Маттіа було дванадцять франків. До них додалися гроші, що їх ми заробили, коли грали для Боба та його товаришів. Усього в нас було сорок франків. На якийсь час їх мало вистачити. Маттіа хотів був віддати ці гроші Бобові, але той не взяв, сказавши, що за послуги, зроблені в ім'я дружби, не платять.
Зійшовши з "Екліпса", ми насамперед подалися до крамниці. Купили старий солдатський речовий мішок, дві сорочки, дві пари панчіх, мило, гребінець, нитки, гудзики й головне — карту Франції.
Куди тепер іти? В який бік? По якій дорозі?
— Мені байдуже, куди йти,— сказав Маттіа.— Праворуч — то й праворуч, ліворуч — то й ліворуч. Але в мене є до тебе одне прохання.
— Кажи яке...
— Я прошу тебе, щоб ми весь час ішли понад якоюсь річкою або каналом. Маю одну думку...
Я не спитав, що то за думка, і Маттіа, якусь мить помовчавши, повів далі:
— Коли Артур був хворий, пані Мілліган возила його на баржі. Саме тоді ти й здибався з ними...
— Артур уже не хворий.
— Так, йому краще. Але він був дуже хворий, і тільки турботи матері повернули його до життя. Тож я гадаю: для того, щоб Артур зовсім одужав, пані Мілліган і тепер возить його на "Лебеді" по річках і каналах.
І можна сподіватися: якщо ми йтимемо понад річкою чи каналом, то врешті-решт побачимо "Лебедя".
— Хіба ми знаємо, чи "Лебідь" у Франції?
— Звичайно, не знаємо. Але "Лебідь" не може плавати морем! Отже, найвірогідніше, він таки у Франції. Ми повинні знайти пані Мілліган! Варта справа заходу!..
— А Ліза, Алексіс, Бенжамен?
— Ми навідаємо їх після того, як розшукаємо пані Мілліган. Ремі, вирушаймо в дорогу! Давай сюди карту. Гляньмо, яка річка до нас найближча...
Ми розіслали карту на траві.
— Найближча до нас річка — Сена,— сказав я.
— Ну, що ж, ходімо понад Сеною...
— Сена протікає через Париж...
— То й що?
— Як то що?! Віталіс мені колись казав: якщо хочеш когось знайти, шукай його в Парижі... Якщо англійська поліція мене розшукує, то в Парижі вона неодмінно мене зловить! Задля цього не варто було тікати з Англії...
— Хіба англійська поліція може схопити тебе в Парижі?
— Не знаю. Але ризикувати, мабуть, не слід.
— А хіба не можна йти понад Сеною аж до Парижа, а потім обійти його й знову вийти до Сени? Мені теж не хочеться здибатись з Гарафолі...
— Отож-то.
— Так і підемо. А по дорозі розпитуватимемо про "Лебедя". Він дуже примітний, і якщо хтось його бачив на Сені, ми про це довідаємося. Коли ж ми не знайдемо його на Сені — будемо шукати на Луарі, на Гароні, на інших річках. Я певен — ми знайдемо "Лебедя"!
Мені було нічого заперечити Маттіа.
А як бути з Капі? Я не міг звикнути до його огидного жовтого кольору. Тож ми купили рідкого мила і в пер-шій-ліпшій річечці влаштували Капі купіль. Проте фарба нашого друга Боба була дуже міцна, і нам довелося купати Капі раз, і другий, і третій, поки він знову став сірий.
Надвечір ми вийшли до Сени.
Коли з висоти горба, порослого лісом, Маттіа побачив її води, вітрильники й пароплави, які пливли по ній, він сказав, що дуже хотів би поплисти на одному з цих суден поміж зелених берегів.
— Я певен — саме по Сені пані Мілліган возить Артура! — вигукнув він насамкінець.
Ми спитали про "Лебедя" в людей з найближчого села. Та нам сказали, що баржі з верандою тут не бачили.
Не бачили "Лебедя" і в Руані, і в Бльбефі, і в Позі. Тільки в Шарантоні нам уперше сказали, що судно з верандою, схоже на плавучий дімок, пропливало тут.
Маттіа застрибав із радощів, потім схопив скрипку й заграв туш.
Я тим часом далі розпитував річковиків про "Лебедя" і почув, що він проплив мимо Шарантона вгору по Сені місяців зо два тому.
Отже, тепер "Лебідь" далеко.
