Буремний перевал - Бронте Емілі

Ніхто інший не зміг би розсердитися на цей дитинний порух, а він вилаявся на неї й гримнув:

— Еге! То ви мене не боїтеся? Ви дуже вправно приховуєте свою хоробрість: у вас із біса перестрашений вигляд!

— Тепер я вас боюся, — відповіла вона, — бо якщо я лишатимуся тут, мій тато буде тривожитись; а як мені знати, що йому тривожно, коли він… Містере Гіткліфе, відпустіть мене додому! Я обіцяю одружитися з Лінтоном; я люблю його, і тато дасть на це згоду. Навіщо вам силувати мене до того, що я ладна зробити з власної волі?

— Хай тільки спробує вас присилувати! — зарепетувала я.— І на нашій землі, дякувати Богові, є закони — таки є, хоч ми й живемо край світу! Та за таке бузувірство я б і рідного сина притягла до суду! Тут і священикові не помогли б привілеї духовних пастирів!

— Ану помовч! — ревнув мерзотник. — На біса мені твої репетування? Я не хочу, щоб ти мала тут право голосу. Міс Лінтон! Мене вельми втішає думка, що ваш батько тривожитиметься; я, мабуть, і заснути не зможу від радощів. Вам навряд чи вдалося б краще змусити мене утримувати вас у цих стінах протягом наступної доби! Таж ви повідали мені, до чого це призведе! Що ж до вашої обіцянки вийти заміж за Лінтона — я подбаю про те, щоб ви дотримали слова; доти ви звідси не вийдете.

— Тоді випустіть Неллі, хай вона скаже татові, що зі мною все гаразд! — крикнула Катрина крізь сльози, — або повінчайте нас зараз же! Бідний тато! Неллі, він подумає, що ми заблукали. Що ж нам робити?

— Ну, це на нього не схоже. Він подумає, що вам набридло доглядати за ним і ви втекли, аби трохи розважитись, — мовив Гіткліф. — Ви не зможете заперечити, що увійшли до мого дому з власної згоди, всупереч його забороні. Цілком природним є й те, що вам у вашому віці хочеться побавитись, а не скніти біля ліжка хворого, який вам усього лише батько. Катрине, його щасливе життя скінчилося того дня, коли почалося ваше. Він, я гадаю, проклинав вас за те, що ви з'явилися на світ (принаймні я вас за це проклинав), і буде тільки справедливо, якщо він прокляне вас, ідучи з цього світу. Я охоче його підтримаю. Я не люблю вас. Чого б я мав вас любити? Годі, не плачте. Наскільки я розумію, це і так буде вашим постійним заняттям у майбутньому, якщо тільки Лінтон не винагородить вас за інші втрати; ваш проникливий батько начебто вважає, що він до цього здатний. Його листи, сповнені порад і напучувань, неабияк мене розважали. В останньому посланні він закликає мого любого синочка піклуватися про його кохану доцю і бути добрим до неї, коли вона йому дістанеться. Бути турботливим і добрим — це по-батьківськи. Але Лінтон спрямовує весь свій невичерпний запас доброти лише на самого себе. З нього вийшов чудовий малий тиран. Він візьметься замучити скільки завгодно котів, якщо їм вирвуть зуби і затуплять кігті. Ви зможете розповісти його дядькові кілька цікавих історій про його добросердість, коли повернетеся додому, будьте певні!

— От щодо цього ви маєте рацію! — мовила я. — Поясніть їй, яка вдача у вашого сина! Покажіть, у чому він подібний до вас, і тоді, сподіваюся, міс Кеті двічі подумає, перш ніж виходити заміж за василіска!

— Я не надто повстаю проти того, щоб говорити зараз про його прегарний характер, — відповів він. — Вона все одно мусить або прийняти його таким, як він є, або лишитися в ув'язненні разом із тобою, поки твій хазяїн не помре. Я можу тримати вас під замком таємно від усіх. А якщо сумніваєшся, можеш намовити її взяти назад своє слово — і тоді матимеш змогу в цьому впевнитися!

— Я не візьму назад свого слова, — мовила Катрина. — Я вийду заміж за Лінтона зараз же, якщо після цього мені дозволять повернутися до Трашкрос-Грейнджу. Містере Гіткліф, ви жорстока людина, але не диявол, і ви не захочете, щоб я була нещасна довіку лише через вашу ницість. Якщо тато вирішить, що я покинула його зумисне, і помре раніше, ніж я повернуся, — як мені після цього жити? Я вже не плачу. Але я стаю перед вами на коліна — і стоятиму так, і не відведу очей од вашого обличчя, поки ви не подивитеся на мене! Ні, не відвертайтесь! Дивіться! Ви не побачите нічого, що могло б вас розгнівати. Я не хочу вас ненавидіти. Я не серджуся, що ви мене вдарили. Ви ніколи нікого в житті не любили, дядьку? Ніколи! О, згляньтеся хоч раз! Я так страждаю, що ви не можете мене не жаліти!

— Приберіть від мене ваші чіпкі пальці і вставайте, поки не отримали стусана! — гаркнув Гіткліф, грубо відштовхнувши її. — Краще б мене оповила гадюка. Чого ви в біса чіпляєтеся до мене? Ви мені огидні!

Він гидливо стенув плечима, здригнувся, наче від непереборної відрази, і відкинувся назад у кріслі, коли я скочила з місця, вже ладна кинутись на нього з прокльонами. Але він обірвав мене на першому ж слові, попередивши, що мого другого слова буде досить, аби мене замкнули в іншій кімнаті.

Все довкола вже почали огортати сутінки. Ми почули й якісь голоси біля садової брами. Хазяїн поспішив вийти; він тримав себе у руках, а от ми — ні. Розмова тривала дві-три А хвилини, потім він повернувся.

— Я подумала, що це ваш кузен Гортон, — мовила я до Катрини. — Якби він прийшов! Хтозна, може, він стане на наш бік?

— Це були троє слуг із Трашкрос-Грейнджу, яких послали вас розшукувати, — відказав Гіткліф, зачувши мої слова. — Вам слід було б відчинити вікно й кричати; та я ладен заприсягтися, наша крихітка тільки рада, що не зробила цього. Вона рада, що мусить лишитися — то вже я певен!

Ми скрушно заквилили, почувши, який утратили шанс. Своє горе нам дозволили виливати до дев'ятої вечора. Потім Гіткліф звелів нам піднятися через кухню нагору, до кімнати Зілли, і я прошепотіла Катрині, щоб вона скорилася: може, нам вдасться вилізти у вікно чи видертись на горище, а звідти — на дах. Проте вікно виявилося таким само вузьким, як унизу, а скористатися драбиною, що вела крізь душник на горище, ми не встигли, бо нас знову замкнули в кімнаті. Ми так і не лягли спати. Катрина нерухомо застигла біля вікна і тоскно чекала ранку; раз у раз вмовляючи її лягти спочити, я чула у відповідь лише глибокі зітхання. Сама я влаштувалася у кріслі-гойдалці, жорстоко картаючи себе за свої численні переступи, які — принаймні так мені тоді здавалося — спричинилися до усіх нещасть моїх хазяїв. Зараз я думаю, що причиною було не це; але так мені уявлялося тієї жахливої ночі. І самого Гіткліфа я вважала менш винним, ніж себе.

О сьомій годині він прийшов до нас і спитав, чи встала міс Лінтон. Вона кинулася до дверей і вигукнула: "Так!"

— То ходіть сюди, — він одчинив двері й витяг Катрину за поріг. Я підвелася, щоб іти за нею, але він знов повернув ключ у замку, тож довелося вимагати, щоб мене випустили.

— Будь терплячою, — відповів він. — Скоро принесуть сніданок.

Я гамселила по стінах і люто шарпала двері. Катрина спитала, чому мене досі тримають під замком. Гіткліф відповів, що мені доведеться почекати ще годину, і вони пішли. Я чекала і дві години, і три, а потім почула кроки — але то був не Гіткліф.

— Я вам приніс попоїсти, — долинуло з-за дверей.

За ними я побачила Гортона, завантаженого такою кількістю харчів, що мені б вистарчило на цілий день.

— Візьміть, — сказав він, простягаючи мені тацю.

— Зачекайте хвилиночку, — почала я.

— Нє-а, — буркнув він і вийшов із кімнати, глухий до моїх благань зупинитися.

Я перебувала в ув'язненні цілий день і всю наступну ніч; і ще один день, і ще… П'ять ночей і чотири дні я сиділа там, не бачачи нікого, крім Гортона, який приходив щоранку. А наглядач із нього був зразковий — похмурий і німий, і глухий до будь-якої спроби пробудити в ньому почуття справедливості чи співчуття.

Розділ двадцять восьмий

На п'ятий ранок, чи то на п'ятий день, бо було по обіді, почулися інші кроки — легші й коротші; і цього разу гостя увійшла до кімнати. Це була Зілла. У яскраво-червоному шалику, у чорному шовковому капелюшку, на руці — плетений кошик.

— Ой, Боже мій! Місіс Дін! — скрикнула вона. — А в Гімертоні чого тільки про вас не говорять! Я ж бо гадала — не інак ви втонули у болоті Чорного коня, і панночка з вами, — поки хазяїн мені не сказав, що ви знайшлись і що він вас улаштував тута в мене! Оце так! Ви, мабуть, вибралися на острівець? Це ж скільки ви просиділи там у багнюці? А хазяїн вас порятував, так, місіс Дін? Та я бачу, ви не схудли — певно, вам не так уже й злецько велося?

— Ваш хазяїн — справжній мерзотник! — відповіла я. — Але він за все відповість. Міг би й не вигадувати баєчок — усе одно люди правду взнають.

— Про що це ви? — спитала Зілла. — То ж не він вигадує. То в селищі кажуть, наче ви потонули в болоті; а я, тільки прийшла, кажу до Ерншо: "Ой, яке ж то лихо скоїлося, поки мене не було! Страх як шкода панночки — така була з себе краля, — і горопашної Неллі Дін!" Він глип на мене — й мовчить. Я думала, він нічого не знає, і розказала йому, які ходять чутки. А хазяїн також слухає і посміхається тако до себе, а тоді каже: "Якщо вони й сиділи в болоті, то тепер їх витягли, Зілло. Неллі Дін сидить у вашій кімнаті. Можете їй сказати, коли підніметесь, щоб вшивалася звідси. Ось ключ. їй, мабуть, болотяний туман забив памороки, і вона рвалася бігти додому, та я її замкнув, щоб очуняла. Ви скажіть їй, щоб вона одразу йшла до Грейнджу, якщо може, і передайте їй від мене, що її юна леді вирушить за нею саме вчасно, щоб устигнути на похорон сквайра".

— Містер Едгар помер? — видихнула я. — Ох, Зілло, Зілло!..

— Ні, ні. Ви присядьте, любонько, вам наче й справді зле! Він не помер. Лікар Кеннет гадає, що він протягне ще день. Я стріла його дорогою та спитала.

Я не захотіла сідати, а схопила своє дорожнє вбрання і кинулася вниз, бо, на щастя, шлях був вільний. Потрапивши в дім, я озирнулась у пошуках когось, хто зміг би розповісти щось про Катрину. Кімната була залита сонцем; двері стояли навстіж розчинені. Однак поблизу не було нікого. Поки я роздумувала, слід мені одразу ж піти чи повернутися шукати Катрину, мою увагу привернуло тихе кахикання біля коминка. Лінтон сам-один лежав на канапі, смоктав льодяника і млявим поглядом стежив за мною.

— Де міс Катрина? — жорстко спитала я, думаючи, що зможу налякати хлопчину і витягти з нього все, що він знає, поки ми тут наодинці.