Буремний перевал - Бронте Емілі

Він продовжував займатись своєю цукеркою — невинне ягнятко.

— Вона пішла? — продовжувала я.

— Ні,— відповів він. — Вона нагорі. Нікуди вона не піде, ми її не відпустимо.

— Як це не відпустите, малий ідіоте! — вигукнула я. — Нумо проведи мене до її кімнати, бо хутко в мене іншої заспіваєш!

— Це ви в тата заспіваєте, якщо спробуєте туди поткнутися, — відповів він. — Тато каже, що мені нема чого панькатися з Катриною: вона моя дружина, і це ганьба, що вона хоче мене покинути. Він каже, що вона мене ненавидить і хоче моєї смерті заради моїх грошей; та вона їх не матиме і додому не піде! Ніколи не піде! Хай плаче і непритомніє скільки заманеться!

Він повернувся до свого заняття, заплющивши очі, ніби збирався заснути.

— Містере Гіткліфе, — почала я знов, — невже ви забули, яка добра була до вас Катрина цієї зими, коли ви запевняли, що її любите, а вона приносила вам книжки і співала пісень, і стільки разів приходила у холод і заметіль, аби вас побачити? Вона плакала, пропустивши один вечір, бо не хотіла вас розчаровувати. Ви тоді самі відчували, що вона у сотню разів добріша до вас, ніж треба, а тепер вірите у брехню власного батька, хоча й знаєте, що він вас обох ненавидить. Та ще й змовляєтеся з ним проти неї! Гарно ви їй віддячили, нівроку!

Кутики вуст в хлопчини поповзли донизу; він витяг із рота льодяника.

— Хіба вона приходила б до Буремного Перевалу, якби вас ненавиділа? — вела я далі. — Подумайте! А що ж до ваших грошей, то вона навіть не знає, що вони у вас є. Ви кажете, що вона непритомніє, і все-таки залишили її саму в чужому домі! Хоча ви начебто маєте знати, що це таке — коли вас цькують зусібіч! Ви так жаліли самого себе, і вона також вас жаліла; а її ви пожаліти не хочете! Я плачу, містере Гіткліфе, ви бачите, — я немолода жінка і всього лише служниця. А ви переконували, що так її любите, — вам справді слід було б її обожнювати, — і бережете кожну свою сльозинку, й лежите собі, наче нічого не сталося. Ох, яка ж ви безсердечна, егоїстична істота!

— Я не можу біля неї сидіти, — сердито відповів він. — Сам я там не лишатимусь. Вона так репетує, що я не можу цього витерпіти! І не хоче замовкнути, навіть коли я кажу їй, що покличу батька. Якось я покликав його, і він настрахав її, що за-видушить, якщо вона не стулить рота. Вона почала знов, він вийшов за двері, і кричала, і плакала всю ніч, хоч я й бідкався, що не можу заснути.

— Містера Гіткліфа немає? — спитала я, побачивши, що від цього убогого марно чекати співчуття до душевних мук дівчини.

— Він надворі,— відповів Лінтон, — розмовляє з Кеннетом. Лікар каже, що дядько справді нарешті помирає. Я радий, бо це ж я буду після нього хазяїном Трашкрос-Грейнджу. Катрина завжди говорить так, наче цей дім — її. А він не її, він мій. Тато каже, що все, що є в неї,— моє. Всі її чудові книжки — мої; вона пропонувала віддати мені книжки, і всіх своїх гарних пташок, і свою Мінні, якщо я дістану ключа від нашої кімнати і її випущу. Але я відповів, що вона нічого не може мені віддати, бо все це моє, все! І тоді вона заплакала і зняла з шиї маленький портрет, і сказала, що віддасть його мені: там два портрети у золотому медальйоні, з одного боку її мати, а з другого — дядько, ще молоді. Це сталося вчора. Я сказав, що портрети також мої, і спробував забрати їх у неї, а вона не віддавала. Гидке дівчисько! Вона штовхнула мене і зробила мені боляче. Я зойкнув. Вона злякалася — почула, що іде мій батько, — розламала медальйон навпіл і віддала мені один портрет — своєї матері. Другий хотіла сховати, але тато спитав, у чому річ, і я пояснив. Тоді він узяв собі той портрет, що був у мене, і наказав їй віддати мені свій. Вона відмовилася, ці і він… він збив її з ніг, і зірвав медальйон із ланцюжка, і розчавив його ногою.

— І вам було приємно дивитись, як її б'ють? — спитала я, зумисне заохочуючи його говорити.

— Я старався не дивитись, — відповів він, — я завжди так роблю, коли тато б'є собаку чи коня: це дуже страшно. Спершу я все-таки зрадів — вона заслужила покарання за те, що штовхнула мене. Та коли тато пішов, вона підвела мене до вікна і показала мені, що в неї щока зсередини роздерта об зуби, а рот повний крові. Потім вона зібрала рештки портрета, відійшла і сіла обличчям до стіни, і більше не розмовляла зі мною. Іноді мені здавалося, що вона не може говорити через біль. Мені неприємно так думати; але вона мені огидна, бо весь час плаче, і така бліда й дика з виду, що я її боюся.

— А ви можете дістати ключа, якщо захочете? — спитала я.

— Так, коли піду нагору, — відповів він. — Але зараз я не можу туди піднятися.

— В якій це кімнаті? — спитала я.

— Ні,— закричав він, — вам я цього не скажу! Це наша таємниця. Ніхто не мусить знати, ні Гортон, ні Зілла! Отак! Ви мене втомили. Ідіть звідси! — і він поклав голову на руки і знову заплющив очі.

Я визнала за краще піти, не побачившись із містером Гіткліфом, і покликати моїй панянці на допомогу когось із Грейнджу. Коли я прийшла, слуги зустріли мене з величезним подивом і не меншою радістю, а коли почули, що й Катрина жива-здорова, двоє чи троє з них одразу ж хотіли кинутися нагору і сповістити про це містера Едгара. Проте я вирішила сама розказати йому про цю новину. Як він змінився за останні кілька днів! Він лежав, мов живе втілення скорботи й покори, очікуючи на смерть. Виглядав він зовсім молодим; хоч насправді йому було тридцять дев'ять, ніхто б не дав більше тридцяти. Він, мабуть, думав про Катрину, бо шепотів її ім'я. Узявши його за руку, я заговорила.

— Катрина прийде, любий мій хазяїне, — тихо мовила я, — з нею все гаразд. Сподіваюся, вона буде тут надвечір.

Я здригнулася, побачивши, як вплинула на нього ця звістка: він підвівся на ліжку, нетерпляче почав озиратися довкола — і, знепритомнівши, впав на подушки. Коли він прийшов до тями, я розповіла йому про наш візит до Буремного Перевалу і подальше ув'язнення. Сказала, що Гіткліф силоміць затяг мене до будинку, хоч це й було не зовсім так. Але я намагалась якомога менше звинувачувати Лінтона і не описувала, як жорстоко поводився його батько — мені не хотілося додавати гіркоти в чашу страждань, що й без того була наповнена по вінця.

Він здогадався, що одним із задумів його ворога було закріпити маєток, себто приватну власність міс Катрини, за його сином — вірніше, за собою. Але для містера Лінтона лишилося незбагненним, чому Гіткліф не захотів спокійно чекати його смерті — він не знав, що його небіж має покинути цей світ невдовзі після нього. Однак він розумів, що в заповіт треба внести зміни. Замість того, щоб лишити спадок Катрини у її особисте розпорядження, він вирішив передати власність у руки опікунів, із тим щоб Катрина користувалася нею за свого життя і потім могла передати її дітям, якщо вона їх матиме. Таким чином, якби Лінтон помер, спадок не міг би перейти до містера Гіткліфа.

Вислухавши його розпорядження, я відправила одного з людей по адвоката, а ще чотирьох, озброєних належним чином, — визволяти мою панянку. Всі затрималися до ночі. Перший посланець повернувся найшвидше. Він сказав, що містера Гріна, нашого адвоката, спочатку не було вдома і довелося чекати на нього дві години, а коли він нарешті з'явився, то сказав, що в нього є одна невеличка справа у селищі, яку конче треба владнати; але він іще вдосвіта буде у Грейнджі. Ті четверо також повернулися ні з чим. Вони лише принесли звістку, що Катрина хвора, така хвора, що не може вийти з кімнати, а Гіткліф не дозволив їм із нею побачитись. Я висварила цих йолопів за те, що вони повірили в його байки. Однак хазяїнові переповідати нічого не стала.

Я вирішила, що вранці ми всім гуртом підемо до Перевалу і захопимо дім навалою, якщо бранку не видадуть із доброї згоди. Батько побачить її, клялась я знову й знову, — хай навіть нам доведеться вбити цього диявола на порозі його оселі!

На щастя, цей похід виявився непотрібним. О третій годині ночі я спустилася вниз, щоб набрати у глек води, і, проходячи передпокоєм, почула різкий стук у двері. Я так і підстрибнула на місці. "О ні! Це Грін, — мовила я до себе, отямившись, — це лише Грін", — і пішла далі, вирішивши, що пошлю відчинити двері когось іншого. Та стук повторився — не голосний, але наполегливий. Я поставила глек на бильця і вирішила прийняти адвоката сама. Надворі сяяв повний місяць; то був не адвокат. Моя люба маленька панянка кинулася мені на шию, схлипуючи:

— Неллі! Неллі! Тато ще живий?

— Так! — вигукнула я. — Так, янголятко моє, він живий. Дякувати Господові, ви знову з нами!

Вона хотіла, захекана як була, бігти нагору до містера Лінтона. Та я вмовила її сісти на стілець і подала питво, вмила і витерла фартухом її бліде личко, щоб на щоках з'явився рум'янець, і по всьому мовила, що я піду перша і скажу батькові про її повернення; я благала її підтвердити, що вона буде щаслива з молодим Гіткліфом. Вона здивовано поглянула на мене, але одразу ж зрозуміла, чому я намовляю її казати неправду, і запевнила мене, що не жалітиметься.

Я не посміла заважати їхній зустрічі. Стояла за дверима із чверть години і потім ледве наважилася підійти до ліжка. Проте все пройшло спокійно: відчай Катрини був так само тихим, як і радість її батька. Вона втішала його, з виду спокійна, а він широко розплющеними очима жадібно дивився їй у лице.

Він помер справді блаженно, містере Локвуде — то є дійсно так! Цілуючи її щічки, він шепотів:

— Я йду до неї. І ти, моє любе дитя, також прийдеш до А нас! — і вже більше не рухався і не казав ні слова, лише дивився на неї зачудованим, сяючим поглядом, аж поки серце його не перестало битись і душа не відлетіла. Ніхто не завважив хвилини його смерті — така вона була супокійна.

Чи Катрина вже виплакала всі свої сльози, чи горе було надто тяжким, щоб дати їм вилитись, — але вона сиділа з сухими очима, доки не зійшло сонце. Сиділа до півдня, та й далі лишалася б, задумана, біля ліжка померлого, але зрештою я вмовила її піти спочити. Добре, що мені вдалось її вивести, бо по обіді з'явився наш адвокат, зазирнувши перед тим до Буремного Перевалу, щоб дізнатися, як йому діяти далі. Він продався Гіткліфові; саме з цієї причини він і не спішив виконувати розпорядження мого хазяїна.