Буремний перевал - Бронте Емілі

Я знав, що вона поруч, і не міг не розмовляти з нею. Діставшись Буремного Перевалу, я чимдуж кинувся до дверей. Та вони були замкнені, і, пригадую, клятий Ерншо і моя дружина не пускали мене в дім. Пам'ятаю, я спинився, щоб вибити з нього дух, а тоді поспішив нагору, до нашої з нею кімнати. Я нетерпляче оглядався довкруги… Я відчував її… Я майже бачив її — і все ж не міг побачити! Мабуть, кривавий піт виступив у мене на чолі від розпачу й туги… від марних благань дозволити мені хоч й раз глянути на неї! Та вона не дозволила — знов обернулася на того демона, яким часто була для мене в житті. І відтоді я А невпинно — то більшою, то меншою мірою — так нестерпно страждав; я мов у пеклі! Мої нерви напнуті так, що якби вони не були сталевими, то вже давно б ослабли, як у Лінтона! Коли я сидів удома з Гортоном, мені здавалося, що досить лише вийти надвір — і я зустріну її, а блукаючи у вересовому полі, я знав, що вона чекає на мене вдома. Ледве ступивши за поріг, я вже спішив повернутися; вона мала бути там, у Перевалі, я твердо це знав! А коли я лягав спати у її кімнаті, мені було не до сну. Я не міг там склепити повік, бо тільки-но заплющував очі, вона вже була за вікном, чи розсувала панелі, чи входила до кімнати, чи навіть лежала поруч, поклавши голову на мою подушку — як колись, у дитинстві; і я розплющував очі, щоб її побачити, і за ніч розплющував їх і заплющував сотні разів — аби кожного разу розчаруватися знов! Це були пекельні тортури. Я часто голосно стогнав, а той старий мерзотник Джозеф, без сумніву, думав, що мене мучать докори сумління. Тепер, побачивши її, я заспокоївся… трохи. Це був дивний спосіб убивати — не просто помалу, а по краплині, по крихті. Зачарувати мене оманливою надією на вісімнадцять років!

Містер Гіткліф замовк і витер чоло, до якого прилипло змокле волосся. Його очі невідривно стежили за червоним жаром у коминку, брови, зазвичай насуплені, зараз зіпнулися вгору; це пом'якшувало суворий вираз його обличчя, але водночас надавало дивного неспокою й болісної зосередженості — ніби чоловік спиняв всі думки на одному предметі. У своїй розмові він лише почасти звертався до мене, і я мовчала. Дуже мені було не до вподоби те, що він казав! За якусь мить він знову задумано подивився на портрет, зняв його і прихилив до поруччя канапи, щоб краще бачити. Поки ці він цим займався, увійшла Кеті й оголосила, що готова, треба тільки осідлати поні.

— Відішлеш це завтра, — наказав мені Гіткліф. Потім, повернувшись до неї, додав: — Обійдетесь без свого поні. Вечір сьогодні чудовий, а у Буремному Перевалі вам ніякий поні не У знадобиться. На ті прогулянки, які вам дозволять, ви зможете й своїми двома ходити. Ходімо.

— До побачення, Неллі! — прошепотіла моя люба панянка. Коли вона цілувала мене, її губи були, мов лід. — Навідуйся, Неллі, не забувай мене.

— Не втніть такої дурниці, місіс Дін, — сказав її новий батько. — Якщо я захочу з вами перемовитися, то сам прийду сюди. А в моєму домі ваші назирання мені не потрібні!

Він дав дівчині знак, щоб вона йшла попереду, і, кинувши на прощання погляд, що розкраяв серце, вона скорилася. З вікна я бачила, як вони прямують садом. Гіткліф міцно взяв Катрину під руку, хоча спершу вона нібито пручалась, і, стрімко ступаючи, потяг її за собою до алеї, де дерева сховали їх.

Розділ тридцятий

Я навідалася до Перевалу, але з Катриною так і не побачилася потому, як вона поїхала: Джозеф притримав двері, коли я спитала про неї, і не дав мені пройти. Він сказав, що місіс Лінтон "десь порається", а хазяїна немає вдома. Зілла трохи розповіла мені, як їм там ведеться, а в іншому разі я б навряд чи дізналася, хто в них помер, а хто живий. Вона вважає Катрину надто зарозумілою і не любить її — це відчувається з її слів. Моя юна леді спершу просила від неї хоч якоїсь допомоги, але містер Гіткліф наказав Зіллі клопотатись у своїх справах, бо його невістка сама подбає про себе, і Зілла радо на це пристала: вона жінка приземлена й егоїстична. Катрина по-дитячому роздратувалася на таку неуважливість і платила за неї зневагою, включивши мою шпигунку до переліку своїх ворогів — так ніби та й справді тяжко її скривдила. У нас із Зіллою відбулася тривала розмова тижнів шість тому, незадовго до вашого приїзду: одного дня ми з нею зустрілися на луці, й ось що вона розповіла:

— Оце як місіс Лінтон прийшла до нас, то побігла мерщій нагору, навіть не поздоровкалася ні до мене, ні до Джозефа, замкнулася в кімнаті Лінтона і просиділа там до ранку. А вранці, коли хазяїн та Ерншо снідали, зайшла у дім і, тремтячи всім тілом, спитала, чи не треба послати по лікаря, бо її кузен дуже хворий.

"Ми знаємо, — відповів Гіткліф, — та його життя ні шеляга не варте, і я не збираюся дурно витрачати гроші".

"То що ж мені робити, — вигукнула вона, — він помре, якщо ніхто мені не допоможе!"

"Вийдіть звідси, — мовив хазяїн. — Я не бажаю чути про нього ні слова. Нікого тут не обходить, що з ним станеться. Якщо хочете, сидіть біля нього, не хочете — замкніть його і залиште у спокої".

Тоді вона причепилася до мене, і я сказала їй, що досить уже поморочилася з тим привередою. У нас у всіх свої клопоти, і її клопіт — доглядати за Лінтоном; містер Гіткліф наказав мені залишити цю роботу для неї.

Як вони там поладнали, я вам сказати не можу. Він, мабуть, добряче їй крові попив; день і ніч рюмсав сам над собою, і вона з ним не знала спочинку. То було видно по її блідому обличчю і червоних очах. Вона часом заходила до кухні й так чудно дивилася, наче хотіла попросити помочі, та я не хотіла суперечити хазяїнові; я ніколи не смію йому суперечити, місіс Дін. І хоч він то зле вдіяв, як на мене, що не схотів покликати Кеннета, — то не моя парафія, ганити його чи лізти з порадами; от я й не мішалася. Разів зо два, як усі полягають спати, мені довелося відчинити свої двері, і я бачила, що місіс сидить на сходах і плаче. Я скоренько зачинялася в себе, щоб не розчулитись. Я справді її жаліла, ви ці не думайте; але ж і місця свого не хотіла втратити. Нарешті якось вночі вона заскочила до моєї кімнати, перелякавши своїм криком:

"Скажіть містеру Гіткліфу, що його син помирає — цього разу я певна. Вставайте і скажіть йому!"

І вона вибігла геть. Із чверть години я лежала, прислухаючись, і мене аж тіпало. Та в домі наче все було тихо.

Вона помиляється, подумала я. Нічого з ним нема страшного. Не слід турбувати людей поночі — і я знов задрімала. Але мій сон перервало вдруге різке дзеленчання єдиного дзвоника, що в нас є: купили для Лінтона. Хазяїн гукнув мені, аби я подивилася, що там за халепа, і пояснила їм, що він не бажає ще раз таке почути.

Я передала йому слова Катрини. Він стиха вилаявся, а за кілька хвилин вийшов із запаленою свічкою і пішов до їхньої кімнати. Я рушила слідом. Місіс Гіткліф сиділа біля ліжка, руки складені на колінах; її свекор увійшов, підніс світло до обличчя Лінтона, поглянув, торкнув його, а потім звернувся до неї:

"Ну, Катрино, — сказав він, — як ви себе почуваєте?"

Її наче заціпило.

"Він тепер заспокоївся, а я звільнилась, — промовила вона згодом.— І я почувалася б добре, — продовжувала вона з гіркотою, яку не в змозі була приховати, — але ви так довго лишали мене наодинці у боротьбі зі смертю, що я відчуваю та бачу лише смерть! І почуваю себе, як сама смерть!"

Та вона й виглядала так, їй-богу! Я дала їй трохи вина. Гортон і Джозеф, що прокинулися через дзвінок та біганину і крізь стіну чули нашу розмову, тепер увійшли також. Джозеф, певно, був радий, що панич відмучився; Гортон начебто трохи засмутився. Щоправда, його більше цікавила Катрина: він раз у раз позирав на неї. Але хазяїн наказав йому вийти і лягати спати: впораємося, мовляв, без нього. Потім він звелів Джозефові віднести тіло до його кімнати, а мені повернутися до моєї. Місіс Гіткліф лишилась сама.

Вранці він послав мене сказати, що вона мусить зійти й вниз до сніданку. Вона була роздягнена, наче збиралася лягти, і сказала, що нездужає; воно й не було дивно. Я сповістила А про це містера Гіткліфа, і він відповів:

"Гаразд, облиште її, поки ми тут упораємося з похованням. Тільки час від часу заходьте спитати, чи їй не треба чогось; а як їй стане краще, скажіть мені".

За словами Зілли, Кеті лишалася нагорі два тижні. Та відвідувала її двічі на день і спершу пробувала знайти з нею спільну мову, але всі вияви її новоявленої люб'язності наразилися на горду і різку відсіч.

Гіткліф якось зайшов до неї — показати їй заповіт Лінтона. Той відписав усі свої статки і те, що колись було рухомою власністю його дружини, своєму батькові. Бідолаху змусили до цього чи то погрозами, чи вмовляннями, під час тижневої відсутності Катрини, коли помер його дядько. Землею, як неповнолітній, він не міг розпоряджатися. Проте містер Гіткліф закріпив її за собою як спадок від дружини й сина, — думаю, це законно. Як би там не було, Кеті, не маючи ні грошей, ні друзів, не зможе оскаржити його права.

— Ніхто, крім мене, не підходив до її дверей, — розповідала Зілла, — і ніхто не питався про неї. Вперше вона спустилася вниз у неділю опівдні. Принесла їй обід, а вона почала верещати, що більше не може сидіти в холоді. Я сказала, що хазяїн збирається до Трашкрос-Грейнджу, а ми з Ерншо начебто не заважаємо їй спуститись; тому тільки-но вона почула, як стихає вдалині тупіт копит, одразу ж з'явилася — вся у чорному, жовті кучері гладенько зачесані за вуха, як у квакерші: вона не змогла як слід розчесати їх.

Ми з Джозефом у неділю зазвичай ходимо до каплички (ви знаєте, у церкві зараз немає священика, — пояснила місіс Дін, — то вони якийсь молитовний дім у Гімертоні — чи то баптистський, чи методистський — називають капличці кою). Джозеф пішов, — продовжувала Зілла, — ну, а я вирішила зостатися вдома, так воно якось пристойніше. Все ж таки краще, як за молодими приглядає хтось старший; а Гортон, при всій його сором'язливості, аж ніяк не взірець гарної поведінки. Сказала йому, що його кузина, можливо, У прийде з нами посидіти, а вона звикла, щоб Божий празник поважали — то хай він покине свої рушниці та всяку іншу роботу, коли вона прийде. Він зашарівся, почувши ці слова, і почав обдивлятися свої руки й одежу.