Буремний перевал - Бронте Емілі

Врешті-решт, злякавшись моїх погроз — що я скажу татові і його посадять до в'язниці й повісять, — він і сам почав сопіти і хутко забрався геть, аби приховати своє боягузтво. Та відчепитись од нього було не так легко: коли вони зрештою вмовили мене піти і я від'їхала ярдів на сто від воріт, він раптом вигулькнув із темряви на узбіччі і, схопивши Мінні за повід, перепинив мене.

"Міс Катрино, мені дуже шкода, — заговорив він, — та не годиться ж отак…"

Я оперіщила його нагаєм, думаючи, що зараз він мене і вб'є. Він відсахнувся і кинув мені услід брутальну лайку. Я ж, напівпритомна, помчала додому.

Того вечора я не зайшла до тебе побажати "добраніч", а наступного дня не поїхала до Буремного Перевалу. Мені страх як кортіло поїхати, але я надто боялася почути, що Лінтон помер; а ще було трохи лячно зустрітися з Гортоном. На третій день я зібрала всю свою мужність — чи то не змогла більше перебувати в безвісті — і знову непомітно втекла з дому. Я вийшла о п'ятій годині, пішки; думала, що, може, якось тихцем проберуся до кімнати Лінтона. Але собаки дали знати про мій прихід. Зілла вийшла мене зустріти і, кажучи, що "хлопець гарно видужує", провела мене до маленької, чистої, встеленої килимом кімнати, де я на свою неймовірну радість побачила Лінтона. Він лежав на канапі й читав одну з моїх книжок. Але він не хотів ні розмовляти зі мною, ні навіть на мене дивитись — і так цілу годину, Неллі; така в нього нещасна вдача. І що мене просто вразило — він А розтулив рота лише для того, щоб наклепати на мене. Наче то я вчинила сварку, а Гортон ні при чому! Я не змогла б відповісти на це спокійно, тому промовчала і вийшла з кімнати. Він кинув мені услід кволе: "Катрино!" Він не очікував, що я можу так із ним повестись, але я не повернулася. Наступного дня я знову просиділа вдома; я вже майже вирішила, що більше не приходитиму до нього. Проте мені було так тяжко лягати і прокидатись у безвісті, що моє рішення розвіялося за вітром, перш ніж я встигла його ухвалити. Може, колись я й вчинила зле, поїхавши туди, але тепер зле було б не їхати. Майкл прийшов запитати мене, чи треба сідлати Мінні. Я відповіла ствердно, і коли поні мчав мене пагорбами, я вважала, що виконую свій обов'язок. Мені довелося проїхати під вікнами фасаду, щоб потрапити на подвір'я. Ховатися вже було ні до чого.

"Молодий хазяїн у домі", — мовила Зілла, забачивши, що я рушила до вітальні.

Я увійшла. Ерншо також був там, але одразу ж вийшов із кімнати. Лінтон дрімав, сидячи у великому кріслі. Я підійшла до вогню і серйозним тоном почала розмову, хоча сама лише почасти вірила в те, що кажу:

"Оскільки ти мене не любиш, Лінтоне, і вважаєш, що я приходжу навмисне тобі зашкодити, і щоразу поводишся так, ніби я справді заподіяла тобі зло, — це наша остання зустріч. Давай попрощаємось, і ти скажеш містеру Гіткліфу, що більше не хочеш мене бачити. І йому не доведеться більше брехати з цього приводу".

"Сідай і зніми капелюха, Катрино, — сказав він. — Ти настільки щасливіша за мене, що просто маєш бути кращою духовно. Тато весь час говорить про мої вади і виявляє стільки зневаги до мене, тож не дивно, що я й сам починаю в собі сумніватися. Мені часом здається, що я таки справді нікчемний, як він каже. Тоді мені стає так прикро й боляче, що я ненавиджу всіх довкола! Я нікчема, в мене погана вдача, і я майже завжди не в гуморі. І якщо тобі так буде легше, ти можеш У попрощатися зі мною. Тільки, Катрино, будь справедливою в одному: повір, що якби лишень я міг стати таким добрим, як ти, таким лагідним і щирим — я став би таким!.. І повір, що твоя доброта змусила мене полюбити тебе ще дужче, ніж якби я був вартим твоєї любові. І хоч я не зміг би — й не зможу — приховувати від тебе, який я насправді, я дуже шкодую про це й каюсь; і каятимуся, поки живий!"

Я відчувала, що він каже правду, і що я мушу його простити, і якщо він наступної миті знов затіє сварку, я також прощу його! Ми помирились, але потім обоє плакали — весь час, поки я лишалася в нього, — і не тільки з жалю, хоча мені було й справді жаль, що в Лінтона така дивний і неправильний характер. Він ніколи не дозволить, аби його друзям було з ним легко, і йому ніколи не буде легко самому! Відтоді я завжди приходила до цієї маленької вітальні, бо наступного дня повернувся його батько.

Разів зо три, я думаю, ми почувалися так весело й безтурботно, як першого вечора. Всі інші наші зустрічі були тоскні й сумні — і через його себелюбство та злостивість, і через його страждання. Але я призвичаїлась не ображатися на хиби його вдачі й пам'ятала, що він не винен у ній так само, як у своїй хворобі. Містер Гіткліф зумисне уникав мене — я його взагалі майже не бачила. Лише минулої неділі я прийшла раніше, ніж зазвичай, і почула, як він жорстоко шпетить бідного Лінтона за його нещодавню поведінку. Не знаю, як він про це довідався — хіба що підслуховував під дверима. Лінтон справді гидко поводився того вечора, але це нікого не стосується, крім мене. Так я й сказала містеру Гіткліфу, зайшовши до кімнати. Він розреготався й пішов геть, відказавши, що він тільки радий, якщо я так дивлюся на речі.

Тепер ти знаєш усе, Неллі. Якщо мені не дозволять приходити до Буремного Перевалу, двоє людей будуть нещасними; а якщо ти нічого не скажеш татові і я продовжуватиму туди А ходити, це нікому не зашкодить. Ти не скажеш, ні?

— Я скажу вам про своє рішення завтра вранці, міс Катрино, — відповіла я. — Треба все зважити. Ви лягайте спати, а я піду все обміркую.

Міркувала я вголос — у присутності хазяїна; з її кімнати я пішла просто до нього й розповіла всю історію, не передаючи тільки її розмов із кузеном і не згадуючи про Гортона. Містера Лінтона це стривожило й засмутило — хоча він і намагався мені цього не показувати. Вранці Катрина, між іншим, дізналася, що я зрадила її довіру і що її таємні побачення буде припинено. І марно вона плакала, і нарікала на заборону, і благала батька пожаліти Лінтона; вона могла втішитися лише батьковою обіцянкою, що він сам напише племінникові та дасть йому дозвіл приходити до Грейнджу, коли той захоче, але нехай не очікує на Катрину в Буремному Перевалі. Мабуть, якби містер Лінтон був краще обізнаний щодо його вдачі та стану здоров'я, він би знайшов у собі сили позбавити доньку й цієї непевної втіхи.

Розділ двадцять п'ятий

— Усе це відбувалося минулої зими, сер, — сказала місіс Дін, — щонайбільше рік тому. Минулої зими… лишень подумати, та я й гадки не мала, що за дванадцять місяців розважатиму чужу людину розповіддю про їхні сімейні справи! А втім, хтозна, чи довго ви будете для них чужинцем? Ви надто молоді, щоб удовольнитися самотнім життям; й мені чогось здається, що той, хто побачив Катрину Лінтон, не може її не покохати. Ви посміхаєтеся; то чому ж ви тоді щоразу так зацікавлено оживаєте, коли я заводжу мову про неї? І чому ви попросили мене повісити її портрет над коминком? І чому… — Стривайте, моя люба подруго, — перервав я. — Вельми ймовірно, що я міг би її покохати — та чи покохає вона мене?

Я надто не впевнений у цьому, щоб ризикувати своїм спокоєм. І до того ж мій дім не тут. Я прийшов із іншого, неспокійного світу — і маю туди повернутись. Розповідайте-но далі. Чи скорилася Катрина наказам батька?

— Скорилася, — відповіла економка. — Любов до батька досі була провідним її почуттям. Він говорив без гніву; говорив із безмежною ніжністю — як людина, що мусить покинути своє кохане дитя серед ворогів, і лише батьківське напутнє слово буде єдиним оберегом, який він може їй заповідати. Він сказав мені за кілька днів потому: "Я б волів, аби мій племінник написав чи прийшов до нас, Неллі. Скажіть відверто, що ви про нього думаєте: він змінився на краще? Або, може, на це буде надія, коли він подорослішає?"

— Він дуже кволий, сер, — відповіла я, — і навряд чи доживе до тої пори. Можу сказати лиш одне: він не схожий на свого батька; і якщо міс Катрина, собі на лихо, вийде за нього заміж, вона зможе дати йому раду, тільки якщо не буде нерозумно поблажливою. Однак вам, пане, з лишком вистачить часу, щоб із ним познайомитись і вирішити, чи він їй до пари: йому ще чотири роки чекати до повноліття.

Едгар зітхнув і, підійшовши до вікна, почав дивитись на Гімертонську церкву. Був туманний день, але лютневе сонце тьмяно прозирало крізь марево, й можна було розгледіти дві ялини на цвинтарі та декілька могильних каменів.

— Я часто молився, — заговорив він немовби сам до себе, — про наближення неминучого кінця. А тепер боюся його, мені страшно. Я думав, що навіть пам'ять про той день, коли я — наречений — ішов униз цією долиною, не буде солодшою для мене, ніж передчуття, що скоро — за кілька місяців, а може, й тижнів — мене віднесуть туди і покладуть у цій самотній пустці! Неллі, я був дуже щасливий із моєю маленькою Кеті: у зимові ночі й літні дні вона лишалася для мене живою надією, яка завжди десь поруч. Але я бував так само щасливим, коли розмірковував на самоті серед цих каменів, під старою церквою; коли довгими липневими вечорами лежав на зеленому мотильному пагорбі, і жадав, і прагнув тієї пори, коли лежатиму під ним також. Що я можу зробити для Кеті? Як мені її покинути? Я б ані хвилі не думав про те, що Лінтон — син Гіткліфа і що він віднімає її в мене, якби знав, що він зможе її втішити, коли вона втратить батька. Мене б не засмутило, що Гіткліф здобув свою перемогу, позбавивши мене останньої розради; але якщо Лінтон виявиться лише жалюгідним знаряддям свого батька, я не можу довірити йому свою дитину! І хоч як мені тяжко розбивати її палке серце, я маю бути несхитним у своєму рішенні — і завдавати їй болю, поки живу, і залишити її самотньою, коли помру. Люба моя дитина! Краще б мені віддати її на волю Господа і поховати її раніше, ніж сам спочину навіки!

— А ви покладіться на волю Господа, сер, — відповіла я, — і якщо ми втратимо вас — від чого хай вбереже нас милість Його, — я, з Божою поміччю, до кінця зостанусь її другом та охоронцем. Міс Катрина — добра дівчинка; я не боюся, що вона свідомо чинитиме зло; а людина, яка виконує свій обов'язок, завжди буває винагороджена.

Прийшла весна. Та до мого хазяїна не повернулися життєві сили, хоч він і почав знову ходити з донькою на прогулянки.