Буремний перевал - Бронте Емілі

Ба ні! Моя дошкульна промова не притлумила враження, що його справили слова Гіткліфа; воно було саме таким, якого він прагнув досягти.

— Може, ти й маєш рацію, Неллі,— відповіла вона, — але я не заспокоюся, поки не знатиму напевне. І я маю сказати Лінтонові, що не пишу йому не зі своєї провини, і переконати його, що мої почуття не змінилися.

Чи варто було гніватись і сперечатися з її нерозумною довірливістю? Того вечора ми розпрощалися дуже ворожо. Та ранок заскочив мене на дорозі до Буремного Перевалу: на своєму поні їхала моя вперта панянка, а з нею поруч ішла я. Я не могла спокійно дивитися на її сум, бачити її бліде, згасле обличчя і важкий погляд, і здалася, потай плекаючи хистку надію на такий прийом Лінтона, що міг би довести, як мало правди в оповіді Гіткліфа.

Розділ двадцять третій

Дощова ніч поволі перейшла в туманний ранок — морозний і сльотавий водноас, — і шлях нам перетинали ручаї, що розливалися з пагорбів. Ноги в мене були геть мокрі, я сердилась і була в такому кепському гуморі, що якнайкраще пасував до такої прикрої справи. Ми зайшли до будинку через кухонні двері, щоб пересвідчитися, чи справді містера Гіткліфа немає вдома: я не дуже довіряла його словам.

Джозеф сидів сам-один і розкошував біля веселого полум'я у коминку: на столі — кварта елю та поламана великими куснями вівсяна перепічка, у зубах — мала чорна люлька. Катрина підбігла до вогню зігрітися. Я спитала, чи вдома хазяїн. Моє питання так довго лишалося без відповіді, що я засумнівалася, чи не оглух, бува, старий, і заговорила голосніше.

— Не-а! — пробубонів чи то радше прогундосив він. — Не-а! Тож ідіть-но ви, звідки прийшли.

— Джозефе! — почувся водночас із моїм вередливий голос із кімнати. — Скільки можна тебе кликати? У коминку лише кілька жаринок. Джозефе! Іди сюди негайно!

Голосне пихкання і незворушний погляд, утуплений у черінь, свідчили, що Джозеф лишився глухим до цього заклику. Покоївки і Гортона не було видно; перша кудись пішла у справах, а той, мабуть, десь працював. Ми впізнали голос Лінтона й увійшли.

— О, та щоб ти здох на своєму горищі! Сконав із голоду! — вигукнув хлопець, вочевидь гадаючи, що це йде його ледачий прислужник.

Він затнувся, зрозумівши свою помилку. Кеті кинулася до нього.

— Це ви, міс Лінтон! — сказав він, піднімаючи голову з поруччя великого крісла, в якому лежав. — Ні, не цілуйте мене, а то я почну задихатись. О Боже! Тато сказав, що ви прийдете, — продовжував він, відсапуючись після обіймів Катрини. Вона стояла і знічено дивилася на нього. — Ви не могли б зачинити двері? Ви лишили їх відчиненими. А ці… ці паскуди не хочуть принести вугілля. Тут так холодно!

Я поворушила жар у коминку й сама принесла цеберко вугілля. Хворий одразу ж почав скаржитися, що на нього летить попіл. Але хлопця мучив кашель, а сам він виглядав геть слабим і змореним, тож я не стала дорікати йому за таку примхливість.

— Ну ж бо, Лінтоне, — тихенько мовила Катрина, коли його спохмурніле лице прояснилося. — Ти мені радий? Що я можу зробити для тебе?

— Чому ви не приходили раніше? — спитав він. — Вам слід було прийти до мене, а не писати. Мене це страшенно втомлювало — писати такі довгі листи. Краще вже розмовляти.

Але тепер мені й розмовляти не хочеться. І взагалі нічого не хочеться! Не розумію, куди поділася Зілла! Може, ви (він поглянув на мене) збігаєте на кухню і подивитесь?

Я не діждалася подяки за щойно зроблену послугу, тому, не маючи бажання бігати туди й сюди з його примхи, відповіла:

— Там нема нікого, крім Джозефа.

— Я хочу пити, — обурено вигукнув він і відвернувся. — Як тато поїхав, Зілла почала щодня швендяти до Гімертона — просто жах якийсь! А я маю сидіти тут унизу — вони вдають, що не чують, якщо я кличу їх згори.

— А ваш батько уважний до вас, містере Гіткліф? — спитала я, помітивши, як він уникає дружніх обіймів Катрини.

— Уважний? Він хоч їх примушує бути трохи уважнішими! — вигукнув він. — Паскуди! Знаєте, міс Лінтон, цей бидлак Гортон насміхається з мене! Я його ненавиджу! Справді, я їх усіх ненавиджу: вони просто огидні!

Кеті метушилася, шукаючи води. На полиці вона побачила глек і принесла кузенові. Він попросив додати ложку вина з пляшки, що на столі, й, трохи відсьорбнувши, начебто заспокоївся і сказав, що вона дуже добра.

— А ти радий мене бачити? — знову спитала вона, зрадівши його слабкій посмішці.

— Так. Це щось нове — чути голос, подібний до вашого! — відповів він. — Але мене просто виводило з себе, що ви не ці приходите. А тато кричав, що я сам у цьому винен, називав мене жалюгідним, миршавим, нікчемним створінням і казав, що ви мене зневажаєте і що якби він був на моєму місці, то у Грейнджі давно вже хазяйнував би він, а не ваш батько. Але ж ви не зневажаєте мене, ні, міс…

— Я хочу, щоб ти називав мене Катриною або Кеті,— перервала юна леді. — Зневажати тебе? Ні! Після тата й Неллі я люблю тебе більше від усіх на світі. Але я не люблю містера Гіткліфа і не зможу приходити, коли він повернеться. Його ще довго не буде?

— Не дуже довго, — відповів Лінтон, — але він часто ходить на болота — зараз мисливська пора, і ти могла б посидіти зі мною годину-дві, поки його немає. Скажи, що ти згодна. Я постараюся бути люб'язним: ти ж не дратуватимеш мене навмисне і завжди мені допомагатимеш, так?

— Так, — відповіла Катрина, погладжуючи його довге м'яке волосся, — якби тільки тато дозволив, я б половину всього часу проводила з тобою. Любий Лінтоне! Я б хотіла, щоб ти був моїм рідним братом.

— І тоді ти б мене любила, як свого батька? — мовив він, пожвавившись. — А втім, тато каже, що ти любила б мене більше, ніж батька, і більше від будь-кого в світі, якби була моєю жінкою; тому краще б ти вийшла за мене заміж.

— Ні, я нікого не полюблю більше, ніж тата, — різко відповіла вона. — До того ж буває, що люди ненавидять своїх жінок; але не сестер чи братів. І якби ти був моїм братом, ти б жив із нами, і тато любив би тебе так само, як мене.

Лінтон став заперечувати той факт, що інколи чоловіки ненавидять своїх жінок, та Кеті переконувала, що таке трапляється, і з великого розуму згадала про ставлення його власного батька до її покійної тітоньки. Я обірвала її, але вона не могла заспокоїтись, поки не вибовкала все, що їй було відомо. Містер Гіткліф, дуже розлючений, заявив, що це брехня.

— Це тато мені сказав; а він ніколи не говорить неправди, — вперто доводила вона.

— А мій тато зневажає твого! — крикнув Лінтон. — Він й його зве паскудним нікчемою.

— Твій тато — погана людина, — відказала Катрина, — і дуже негарно з твого боку повторювати те, що він каже. Звичайно ж, він лиха людина, якщо тітонька Ізабелла його покинула.

— Вона його не покинула, — сказав хлопець.— І тобі не слід сперечатися зі мною!

— Покинула! — вигукнула юна леді.

— Тоді слухай, що я тобі скажу! — мовив Лінтон. — Твоя мати ненавиділа твого батька! Ну, як тобі?

— О!.. — скрикнула Кеті, так розлютившись, що продовжувати далі просто не могла.

— І кохала мого, — додав він.

— Ти мале брехло! Ось тепер я тебе ненавиджу! — вона задихалася, її лице почервоніло від гніву.

— Кохала! Кохала! — завів Лінтон, потопаючи у глибині свого крісла, і закинув голову, щоб насолодитися спогляданням враженої супротивниці, яка стояла позаду.

— Годі вам, містере Гіткліф! — втрутилася я. — Це ви теж із батькового голосу співаєте.

— Ні! І помовчіть, ви! — відповів він. — Любила вона його, Катрино! Любила!

Кеті, не тямлячи себе, люто штурхнула крісло, і Лінтон, заточившись, упав на поруччя. Його охопив напад кашлю, що вмить переміг його зловтіху. Напад тривав так довго, що налякав навіть мене. Кеті плакала, гірко каючись у своїй провині, хоч і не казала нічого. Я обняла хлопця і підтримувала його, поки кашель не минувся. Тоді він одіпхнув мене і мовчки відкинувся назад. Катрина також перестала плакати і, сівши навпроти нього, відчужено дивилась у вогонь.

— Як ви себе почуваєте, містере Гіткліф? — спитала я, почекавши хвилин десять.

— Я б хотів, щоб вона так почувалася, — відповів він. — Підступне, жорстоке дівчисько! Гортон ніколи мене не чіпає — він мене жодного разу не вдарив! Мені сьогодні було краще, а зараз… — і він захлинувся слізьми.

— Я тебе не чіпала! — тихо сказала Кеті і прикусила губу, щоб втамувати новий вибух почуттів.

Він зітхав і стогнав буцімто від нестерпних страждань ще чверть години; певно, хотів провчити свою кривдницю, бо щоразу, як він чув її стишене ридання, його ремствування набували просто-таки трагічного звучання.

— Мені дуже жаль, що я завдала тобі шкоди, Лінтоне, — зрештою мовила вона, не витримавши цієї муки. — Та зі мною нічого не станеться, якщо мене злегка штовхнути, і я не думала, що тобі це зашкодить. Але ж тобі не дуже зле, правда, Лінтоне? Я не зможу піти додому, знаючи, що заподіяла тобі кривду. Скажи мені! Поговори зі мною.

— Я не можу з тобою говорити, — видушив він. — Через тебе я не спатиму всю ніч — мене замучить кашель. Якби з тобою хоч раз таке трапилося, ти б зрозуміла, що це! Але ти спокійно спатимеш, поки я тут страждаю, всіма покинутий! Хотів би я побачити, як ти сама проводиш такі жахливі ночі! — і він розридався на повний голос — так йому стало жаль самого себе.

— Якщо вам страшні ночі невдивовижу, — мовила я, — навряд чи міс Катрина цьому виною: ви почувалися б так само, якби вона й не прийшла. Проте більше вона вас не турбуватиме. Мабуть, вам буде краще, як ми підемо.

— Мені піти? — сумно спитала Кеті, схилившись до нього. — Ти хочеш, щоб я пішла, Лінтоне?

— Ти вже не зміниш того, що наробила, — похмуро відповів він, — хіба що зміниш на гірше, якщо доведеш мене до гарячки.

— Отже, мені краще піти? — повторила вона.

— Краще дай мені спокій, — сказав він, — ти без упину говориш, це просто нестерпно.

Вона вагалась і ще кілька хвилин не слухала моїх намовлянь іти звідси. Але хлопець не дивився на неї і не казав ані слова, і тому вона врешті-решт рушила до дверей — а я за А нею. Нас спинив голосний стогін. Лінтон сповз зі свого крісла і корчився на підлозі, мов розбещене дитя, що не заспокоїться, поки не допече до живого всім довкола. З його поведінки я відразу ж збагнула, що це за один і наскільки нерозумно було б йому потурати.