Буремний перевал - Бронте Емілі
Але дівчина вжахнулася з побаченого. Вона кинулася назад, стала на коліна, і плакала, і втішала його, і заспокоювала, поки він не замовк, бо йому забило подих — але не від того, що засмутив її.
— Я покладу його на канапі,— сказала я, — і хай корчиться на ній, скільки душа забажає; а нам це око не тішить. Сподіваюся, міс Кеті, тепер ви розумієте, що не ви — його спасіння, і не в любові до вас причина його страждань. Отак! Ходімо звідси: тільки-но він побачить, що нема кому з ним панькатись, він радий буде спокійненько полежати.
Вона поклала йому під голову подушку і принесла води. Хлопчина відштовхнув її руку і засовався на подушці, наче то був камінь чи поліно. Кеті спробувала покласти її зручніше.
— Ні, так я не можу лежати, — сказав він. — Це надто низько.
Катрина підклала ще одну подушку.
— А так надто високо, — пробурмотів страждальник.
— То як ти хочеш? — спитала вона у відчаї.
Він підповз до неї, коли вона стояла навколішках біля канапи, і сперся на її плече.
— Ні, так не піде, — мовила я. — Ви вже вдовольніться подушкою, містере Гіткліф. Панянка і так згаяла на вас забагато часу: ми більш не можемо сидіти з вами й п'яти хвилин.
— Ні, можемо! — заперечила Кеті. — Він тепер буде добрим і терплячим. Він уже розуміє, що сьогодні вночі я буду нещасніша за нього, якщо переконаюся, що йому стало гірше через мене; тоді я ніколи більше не посмію прийти знов. Скажи мені правду, Лінтоне, — адже я справді більше не повинна приходити, якщо я завдала тобі шкоди.
— Ти можеш приходити, щоб полегшувати мій стан, — відповів він.— І ти мусиш приходити, бо справді заподіяла мені зло — сама знаєш, яке страшне! Мені ж не було так погано, коли ви прийшли, хіба ні?
— Та ви самі наробили собі лиха своїм плачем і безтямною поведінкою.
— Я взагалі нічого тобі не зробила, — мовила його кузина. — Так чи інак, тепер ми будемо друзями. Ти ж цього хочеш? Ти б хотів, аби я іноді тебе провідувала, правда ж?
— Я вже сказав, що так, — нетерпляче відповів він. — Сідай на канапі і дай я зіпруся тобі на коліна. Так я завжди сидів із мамою. Сиди тихо й не розмовляй. Можеш лише заспівати пісню, якщо вмієш, або розказуй напам'ять яку-небудь цікаву баладу — одну з тих, яких ти обіцяла мене навчити, — або якусь історію. Але краще баладу, починай.
Катрина прочитала найдовшу, яку тільки змогла пригадати. Це заняття дуже сподобалось обом. Лінтон зажадав прослухати іншу баладу, а потім іще одну, незважаючи на мій суворий протест. Так вони тішилися, поки не пробило дванадцяту і ми не розчули на подвір'ї кроки Гортона, що прийшов пообідати.
— А завтра, Катрино, завтра ти прийдеш? — спитав Гіткліф-молодший, вхопивши її за рукав, коли вона знехотя підводилася.
— Ні,— відповіла я за неї,— ні завтра, ні позавтра.
Але вона, певно, відповіла інакше — бо його лице прояснилося, коли вона, схилившись, прошепотіла йому щось на вухо.
— Ви завтра не прийдете, міс, затямте собі! — почала я, коли ми вийшли з будинку. — Можете про це і не мріяти!
Вона лиш посміхнулась.
— О, та я вже про це подбаю, — продовжувала я. — Скажу, щоб той замок полагодили, а більше вам ніяк не втекти.
— Я можу і через мур перелізти, — розсміялася вона. — Грейндж — не тюрма, Неллі, а ти не мій наглядач. І до того ж А мені майже сімнадцять років. Я вже доросла жінка. І я впевнена, що Лінтон швидко одужає, якщо я візьмуся його доглядати. Я за нього старша, ти ж знаєш, і розумніша; в мені не так багато дитинячого, правда? І він дуже скоро почне робити те, що я захочу, — з ним можна впоратися ласкою. Коли він гарно поводиться, на нього ж просто глянути любо! Якби він був мій, я зробила б із нього таку милу дитину! Ми ніколи не будемо сваритися — справді, не будемо? — коли звикнемо одне до одного. Він тобі подобається, Неллі?
— Подобається? — вигукнула я. — Отаке плаксиве та препогане? Це щастя, що, як вважає містер Гіткліф, він не доживе до двадцяти років. Я навіть сумніваюся, чи побачить він цю весну. Та як і зараз його грець вхопить, для сім'ї то невелика втрата. Нам пощастило, що батько забрав його до себе: що більше з ним панькатися, то більше він знахабніє! Я тільки рада, що йому ніколи не стати вашим чоловіком, міс Катрине.
Дівчина спохмурніла, вислухавши ці слова. її обурило, що я так байдуже кажу про його смерть.
— Він молодший за мене, — відповіла вона по тривалому роздумі,— і мусить прожити довше! Він буде… він мусить жити, поки живу я. Він зараз такий само міцний, як і тоді, коли вперше приїхав на північ; я цього певна. Він просто застудився, як тато. Ти казала, що тато видужає,— чом би і йому не видужати?
— Ну, гаразд, — мовила я, — зрештою, це не наш клопіт. Послухайте, міс, і затямте, я свого слова тримаюсь, — якщо ви надумаєте знову піти до Буремного Перевалу, зі мною чи без мене, я все розповім містеру Лінтону, і, поки він не дозволить, ваші стосунки з кузеном не будуть поновлені.
— Вони вже поновлені,— сердито сказала Кеті.
— То будуть припинені,— відрізала я.
— Побачимо, — пролунало у відповідь. Дівчина побігла вперед, залишивши мене плентатися позаду.
Ми прийшли додому ще до обіду. Хазяїн вирішив, що ми гуляли в парку, і тому не вимагав пояснень, чого нас не було так довго. Ледве ступивши на поріг, я кинулася знімати мокрі черевики й панчохи. Але в Перевалі я надто довго просиділа у мокрому взутті, і це далося взнаки: наступного ранку я вже лежала крижем, і минуло ще три тижні, перш ніж я змогла виконувати свої обов'язки. Доти зі мною ще не траплялося такої халепи — і відтоді, дякувати Богові, також.
Моя маленька панянка була просто янголом — так вона піклувалася про мене, так розвіювала мою самотність — оте лежання було для мене справжньою карою. Воно й не диво, якщо знати мою непосидючість; та мало кому щастить зовсім не мати підстав для нарікань, як ото мені. Міс Катрина, вийшовши з кімнати містера Лінтона, з'являлася біля мого ліжка. Вона ділила свій день між нами двома, ні хвилини не гаючи на власні розваги — ні на їду, ні на навчання, ні на забавки, і була найвідданішою доглядальницею. У неї справді було золоте серце, якщо вона, так щиро люблячи батька, стільки віддавала й мені! Я сказала, що її дні були поділені між нами двома; але хазяїн лягав спати рано, а мені після шостої години, власне, нічого не було потрібно; тому вечори цілком належали їй. Бідна дитина! Я ніколи не замислювалася, що ж вона робить, сама-самісінька, після чаю. І хоч іноді, коли вона заглядала до мене сказати "на добраніч", я помічала свіжий рум'янець на її щоках і її тонкі почервонілі пальчики, я не здогадувалась, що виною цьому холодний вітер лук, а не жар від коминка у бібліотеці.
Розділ двадцять четвертий
За три тижні я змогла залишити свою кімнату і сяк-так пересуватися по дому. І першого ж вечора, коли ми знову сиділи вдвох, я попросила Катрину почитати мені вголос, бо й сама я недобачала. Ми сиділи в бібліотеці; хазяїн уже пішов спочивати. Вона погодилася на моє прохання, та наче знехотя; я вирішила, що вибрана мною книжка їй не цікава, і запропонувала почитати щось на власний вибір. Вона взяла одну зі своїх улюблених книжок і читала десь із годину. Потім посипалися питання:
— Неллі, ти не втомилася? Може, тобі краще лягти? Ти знову заслабнеш, якщо лягатимеш так пізно, Неллі.
— Ні, ні, люба, не втомилася, — щоразу відповідала я.
Побачивши мою несхитність, вона віднайшла інший спосіб показати мені, що це заняття їй не до душі. Замість питань почалися позіхання. І нарешті…
— Неллі, я втомилася.
— То годі читати, давайте так побалакаємо, — відповіла я.
Та з розмовою вийшло ще гірше: вона нудилась, і зітхала, і поглядала на свого годинника — і так до восьмої вечора, поки не пішла до своєї кімнати, зморена сном: принаймні так здавалося з її похмурого, стомленого погляду і з того, як вона терла очі. Наступного вечора в неї виявилося ще менше терпіння; а опинившись увечері в моєму товаристві втретє, вона поскаржилася на головний біль і лишила мене саму. її поведінка здалася мені дивною. Посидівши деякий час на самоті, я вирішила піти й спитати, як вона почувається, і вмовити її лягти внизу на канапі, а не сидіти самій у темряві. Катрини не було ні нагорі, ні внизу. Слуги запевняли, що її не бачили. Я прислухалася біля дверей містера Едгара — тиша. Тоді я повернулася до її кімнати, загасила свого каганця і сіла біля вікна.
Яскраво світив місяць. Все довкола сяяло, вкрите сніговою пеленою. І я подумала, що Кеті могла вийти в сад трохи освіжитись. Раптом я помітила, що хтось крадькома пробирається попід огорожею парку. Та це була не моя панянка: коли ці на постать упало місячне світло, я впізнала одного з наших грумів. Він досить довго стояв на місці, дивлячись на дорогу, а потім кинувся геть, наче щось угледівши. А коли невдовзі а з'явився знов, то вів за собою поні моєї юної леді. Вона також була там: спішилась і йшла поруч. Хлопець тихенько повів У конячку по траві до стайні. Кеті увійшла в дім через скляні Двері вітальні й нечутно прослизнула нагору, де на неї чекала я. Вона обережно зачинила по собі двері, скинула обліплені снігом черевики, розв'язала стрічки на капелюшку і збиралася, не підозрюючи про моє шпигування, зняти з себе накидку; аж раптом я підвелась і викрила себе. Щось промимривши, вона застигла на місці.
— Люба моя міс Катрино, — почала я, надто добре пам'ятаючи про її недавню ласку, щоб одразу накидатися з докорами, — де це ви їздили верхи так пізно? І нащо ви мене обманюєте, вигадуючи якісь баєчки? Де ви були? Кажіть.
— У парку, далеко, — затинаючись пробурмотіла вона. — Нічого я не вигадую.
— І більш ніде? — спитала я з притиском.
— Ніде, — ледь мовила вона.
— Ой Катрино! — невесело промовила я. — Ви знаєте, що чините зле, інакше б не стали казати мені неправди. Це дуже для мене прикро. Краще б мені хворіти три місяці, ніж бачити, як ви зумисне намагаєтеся мене одурити.
Вона кинулася до мене і, розридавшись, обняла мене за шию.
— Ох, Неллі, я так боюся, що ти розсердишся, — мовила вона. — Обіцяй не сердитись, і я розповім тобі всю правду — мені й самій осоружно брехати!
Ми сіли рядком біля вікна. Я запевнила Кеті, що не сваритиму її, якою б не виявилась її таємниця — звісно, все вгадала відразу ж.