Худий - Хеммет Дешіл

Ніхто не озвався до нього і словом. Поліція не дозволила оглянути Мореллі, і лікар забрався геть, ще блідіший і розгубленіший.

Рудий здоровань повернувся з вітальні, тримаючи руку за спиною. Він дочекався, поки лікар вийде, а тоді спитав:

– У вас є дозвіл на зберігання зброї?

– Ні.

– Тоді як ви поясните це? – Він витяг з-поза спини пістолет, який я відібрав у Дороті Уайнент.

Я не знайшов, що відповісти.

– Ви чули про "закон Саллівана"?

– Так.

– Тоді розумієте своє становище. Це ваш пістолет?

– Ні.

– А чий?

– Спробую пригадати.

Він поклав пістолет у кишеню і сів на стілець поруч з ліжком.

– Послухайте, містере Чарлз, – промовив він, – схоже, ми обидва на хибному шляху. Я зовсім не бажаю вам лиха, так само, як, сподіваюсь, і ви мені. Розумію, що подряпина у вашому боці не додає вам снаги, тому не стану більше турбувати, поки ви не оклигаєте як слід. А тоді, можливо, спільними зусиллями ми легко порозуміємось.

– Дякую, – щиро проказав я. – З нас могорич.

– Звичайно! – підтримала Нора і підхопилася з краєчка ліжка.

Рудий здоровань проводив її очима і значуще похитав головою.

– Слово честі, сер, – урочисто оголосив він, – ви таки щасливчик. – Він несподівано простягнув мені руку. – Моє прізвище Гілд, Джон Гілд.

– Моє ви знаєте, – потиснув я йому руку.

Нора повернулася із сифоном, пляшкою шотландського віскі й кількома склянками на таці. Вона хотіла налити і Мореллі, одначе Гілд зашкодив цьому.

– Ви дуже добрі, місіс Чарлз, але законом заборонено давати арештованому алкоголь чи наркотики, хіба що за особливим приписом лікаря. – Він подивився на мене. – Правду я кажу?

Я засвідчив це, і ми, всі решта, випили. Гілд поставив порожню склянку і підвівся.

– Мушу забрати у вас пістолет, але не переймайтесь. Ми ще встигнемо все обговорити, коли одужаєте. – Він узяв Нору за руку і незграбно нахилився у поцілунку. – Сподіваюся, ви не образились на мої слова. Я лише хотів…

Нора вміла чарівно посміхатись. Вона подарувала Гілду свою найпривабливішу посмішку.

– Образилась? Навпаки!

Вона проводила поліцейських і заарештованого до дверей, крізь які кількома хвилинами раніше вийшов Кейсер.

– Він сама люб'язність, – зазначила вона, повернувшись. – Дуже боляче?

– Ні.

– Це я в усьому винна, так?

– Дурниці! Може, ще вип'ємо?

Нора налила мені.

– На твоєму місці я б сьогодні багато не пила.

– Не буду, – пообіцяв я. – Лише кілька ковтків на сніданок. Тепер, коли, здається, всі складності позаду, попроси привести нашого чотириногого сторожа і попередь телефоніста, щоб нікого з нами не з'єднував. Напевне, злетяться репортери.

– Що ти скажеш поліції про пістолет Дороті? Адже ти мусиш дати якесь пояснення, правда?

– Ще не-придумав.

– Ніку, скажи відверто, я виглядала геть дурною?

– В межах, – заспокоїв я.

– Ох ти, грецька вошо! – розреготалась Нора і обійшла ліжко, прямуючи до телефону.

9

– Ти просто хочеш похизуватися! – обурилась Нора. – Я знаю, що кулі тебе не беруть. Не треба зайвої демонстрації.

– Та мені зовсім не важко встати.

– Так само, як і залишитися в ліжку. Принаймні на один день. Лікар сказав…

– Та якби він хоч трохи тямився, то спершу б вилікував свій нежить. – Я сів на ліжку, опустивши ноги на підлогу. Аста лизнула їх.

Нора принесла мені капці й халат.

– Ну ж бо, герою, вставай і заплямуй килим кров'ю.

Я обережно підвівся і побачив, що все гаразд, бо міг вільно ворушити лівою рукою, остерігаючись передніх лап Асти.

– Зрозумій мене, – звернувся я до Нори. – Я не бажав устрявати і ще досі не вплутався в ту історію, але безліч обставин змушують мене до цього. Не стану про них казати – треба переконатись.

– Заберімося геть звідси! – запропонувала дружина. – Поїдемо на тиждень-два на Бермуди чи в Гавану або повернімось до Сан-Франціско.

– Я повинен ще розповісти поліції про той пістолет. Уяви лише собі, коли виявиться, що саме з нього було заподіяне вбивство. Якщо це не встановили досі, то вже на шляху до цього.

– Ти справді вважаєш, що це та сама зброя?

– Поки що припускаю. Ввечері ми підемо в гості…

– І думати кинь! Зовсім з глузду зсунувся? Якщо хочеш когось побачити, хай приходять сюди.

– Ет, то зовсім не одне й те саме. – Я обійняв дружину. – Не бери в голову ту подряпинку. Я почуваюся добре.

– Хизуєшся, й усього, – заперечила вона. – Хочеш, щоб усі побачили в тобі героя, якому й кулі не страшні.

– Не будь злючкою.

– Буду! Бо не збираюся утримувати тебе…

Я затулив їй рота.

– Я хочу побачити Йоргенсенів у них вдома, хочу зустрітися з Маколеєм і зі Стадсі Берком. Досить блукати довкола. Час зазирнути всередину.

– Ох ти ж і упертюх! – зітхнула Нора. – Зараз лише п'ята година, полежи хоч трохи перед виходом.

Я зручно вмостився на дивані у вітальні. Газети вже принесли. Помідомлялося, що Мореллі вистрілив у мене, за однією газетою, двічі, за іншою – тричі, коли я намагався заарештувати його за вбивство Джулії Вулф, і що я перебуваю у вкрай тяжкому стані – нікого не впізнаю і не підлягаю госпіталізації. Тут-таки були вміщені фотографії Мореллі й одне моє давнє фото, що зображувало ще тринадцятилітнього підлітка в кумедному капелюсі, який я носив, як пригадую, коли працював газетярем на Уолл-стріт. Більшість із статей про вбивство Джулії Вулф виглядали надто розпливчастими. Ми саме їх читали, коли завітала наша постійна маленька гостя, Дорогі Уайнент. Я почув її голос з порога, ледве Нора відчинила двері.

– Черговий не схотів повідомити про мене, тож я мусила прослизнути. Не женіть мене, прошу! Я допомагатиму вам доглядати за Ніком. Я все робитиму. Будь ласка, Норо!

Норі лишалося тільки відповісти:

– Заходь.

Дороті увійшла й вирячилась на мене.

– А-а-але ж газети писали, що ви…

– Хіба я схожий на конаючого? А що з тобою трапилось?

Спідня губа в неї була припухла й розбита, на одній щоці вимальовувався синець, на другій – подряпини від нігтів, очі запухли й почервоніли від сліз.

– Мати побила мене, – відповіла Дороті. – От, погляньте! – Вона скинула пальто на підлогу, відірвала ґудзика, кваплячись розстебнути сукню, витягла одну руку з рукава й оголила спину. Вся рука була синя, спина похрещена довгими кривавими смугами. – Бачите? – знову заридала вона.

Нора пригорнула дівчину.

– Бідолашна дитина.

– За що це вона тебе так? – поцікавився я.

Дороті відступила від Нори й опустилася на коліна біля дивана, Аста обнюхали її.

– Вона вирішила, що я приходила… до вас, щоб дізнатися про батьки і Джулію Вулф, – схлипуючи, проказала дівчина. – Через те вона й прибігла сюди – випитати. Та ви переконали її в протилежному… Ви… ви упевнили її, так само, як і мене, що вас не обходить ця справа… І все було гаразд, доки вона не прочитала сьогоднішні газети. Вона збагнула, що ви збрехали про свою непричетність до справи. Тоді вона стала мене лупцювати, бажаючи дізнатись, що я вам виклала.

– Що ж ти їй сказала?

– Я не могла сказати нічого. Навіть… про Кріса. Нічого не могла.

– А він теж був присутній?

– Так.

– І дозволив їй тебе мордувати?

– Та він… ніколи не суперечить їй.

– Норо, бога ради, – звернувся я до дружини, – дай нам щось випити.

– Так-так, – погодилась Нора, підняла пальто Дороті, повісила його на спинку стільця і рушила до комірчини.

– Ніку, прошу, дозвольте мені залишитись, – проканючила Дороті. – Слово честі, я не буду для вас тягарем, ви ж самі радили мені втекти від них. Згадайте. А мені тепер нема куди йти. Я вас прошу.

– Не переймайся так. Треба все обмізкувати. Ти ж бо знаєш, я не менш за тебе боюся Мімі. Що, на її думку, ти могла мені розповісти такого?

– Вона, певно, знає… дещо пов'язане з убивством і гадає, що мені це теж відомо… Але присягаюся, Ніку, я нічого не знаю!

– І за це спасибі, – зітхнув я. – А втім, сестрице, дещо ти таки знаєш, і саме з цього ми почнемо. Тільки цур, бути чесною – інакше не граємо.

Вона ворухнулась, ніби притискаючи руку до серця.

– Обіцяю.

– От і чудово. А тепер вип'ємо. – Ми взяли склянки у Нори. – Отже, ти мусила їй щось сказати, щоб піти.

– Ні! Я нічого не сказала. Вона, мабуть, і досі не знає, що мене нема в кімнаті.

– Цього нам тільки не вистачало.

– Невже ви примусите мене повернутись? – заплакала вона.

– Дитина більше не витримає такого лупня, Ніку, – озвалася Нора.

– Тихо-тихо, – підняв я руку. – Не знаю. Я от що подумав: якщо ми підемо на обід, то, може, краще, щоб Мімі не знала…

Дороті з жахом виторопила на мене очі, а Нора зауважила:

– Я й не думала, що ти після всього потягнеш мене туди.

– Але мама не чекає вас! – швидко втрутилася Дороті. – Навіть не знаю, чи буде вона вдома. Газети повідомили, що ви присмерті. Вона й гадки не має, що ви можете прийти.

– Тим краще, – зазначив я. – Це буде сюрпризом.

Вона наблизила до мене пополотніле обличчя, проливши від хвилювання віскі на мій рукав.

– Не ходіть! Вам не можна зараз. Послухайте мене. Послухайте Нору. Вам не можна йти! – Бліда як крейда, вона обернулася до Нори. – Хіба не так? Ну, скажіть!

Нора, уп'явшись у мене чорними очима, проказала:

– Заспокойся, Дороті. Він сам знає, що краще. Який твій план, Ніку?

– Ще надто розпливчастий, – скривився я. – Якщо хочеш, щоб Дороті лишилася тут, нехай. Думаю, вони спокійно заснуть з Астою. Але в усьому іншому дай мені змогу діяти самостійно. Я поки не знаю, що робитиму напевне, бо ніяк не ухоплю події за хвіст. Тож мушу в усьому розібратися. Самостійно.

– Ми не заважатимемо, – запевнила Дороті. – Правда, Норо?

Нора мовчки стежила за мною.

– Звідки ти взяла пістолет? – спитав я у Дороті. – Тільки цього разу без байок.

Вона облизала губи, спалахнула і прочистила горлянку.

– Май на увазі, – пригрозив я, – почнеш знову брехати, я відразу подзвоню Мімі, щоб вона приїхала за тобою.

– Та хай вона вже скаже, – зауважила Нора.

Дороті знову прокашлялась:

– Можна… можна я розповім історію, яка трапилась зі мною в дитинстві?

– Вона пов'язана з пістолетом?

– Не зовсім. Але допоможе вам зрозуміти, чому я…

– Не зараз. Іншим разом. Де ти роздобула зброю?

– Дозвольте мені розповісти, прошу, – похнюпилась вона.

– Де ти роздобула зброю?

– У одного чоловіка в барі, – ледь чутно прошепотіла дівчина.

– Ну, зрештою ми почули правду, – оголосив я. Нора похмуро похитала головою. – Гаразд, припустимо. В якому барі?

– Не знаю, – скинула голову Дороті.