Худий - Хеммет Дешіл

Нора розчісувала дівчину, яка сиділа на краєчку ліжка, вимахуючи панчохами.

Дружина послала мені рукою поцілунок у дзеркалі. Вона виглядала щасливою.

– Норо, ви справді дуже кохаєте Ніка? – поцікавилась Дороті.

– Хоч він старий грецький дурень, та я до нього звикла.

– Але Чарлз зовсім не грецьке прізвище.

– Справжнє моє прізвище Чараламбідіс, – пояснив я. – Коли батько емігрував до Штатів, службовець на Елліс-Айленді, який його приймав, сказав, що Чараламбідіс надто довге прізвище, важко писати і зробив скорочення – Чарлз. Батька це не обходило: хай би його назвали Н., тільки б не чіпали.

Дороті виторопила очі.

– Я вже не знаю, коли ви брешете, а коли ні. – Вона почала було натягати панчохи, а тоді раптом спитала – А що від вас хотіла мати?

– Нічого. Сподівалася розколоти. Хотіла дізнатися, як ти себе поводила і що варнякала вчора.

– Так я і думала. І що ви їй сказали?

– А що я міг сказати? Поводилася пристойно, ні про що не патякала.

Вона наморщила чоло, наче розмірковуючи над моїми словами, і зрештою озвалася зовсім про інше:

– Я й не знала, що у вас з мамою щось було. Звичайно, я була тоді шмаркачкою і нічого б не запідозрила, якби й помітила, але я не знала навіть, що ви з нею на "ти".

Нора з посмішкою обернулася від дзеркала.

– А тепер ми дещо втямили, – вона провела гребінцем по волоссю Дороті. – Продовжуй, сонечко.

– Ні, я справді нічого не знала, – підтвердила дівчина.

– А тепер? – спитав я, витягаючи булавки пральні із сорочки.

– Також не знаю, – повільно проказала вона і спалахнула, – але можу уявити. – Вона схилилася над панчохами.

– То давай! – підбадьорив я. – Дурненька, не слід так перейматися. Твоя помилка в тому, що ти відразу погано про нас думаєш.

Вона скинула голову і розреготалась, але враз спохмурніла.

– Ви думаєте, я дуже схожа на свою матір, правда? – В цьому нема нічого дивного.

– А ви якої думки?

– Ти хочеш почути "ні"? Ні.

– Ось так і живемо, – розсміялася Нора. – Його не переробиш.

Я перший вдягнувся і вийшов до вітальні. Мімі сплигнула з колін Йоргенсена і спитала:

– А що тобі подарували на різдво?

– Нора подарувала годинника. – Я показав його їй.

– Гарний, – схвалила Мімі, і він справді того заслуговував. – А ти їй що?

– Кольє.

– Дозвольте я, – викликався Йоргенсен змішати коктейлі. У двері подзвонили. Я впустив Квінів з Маргот Іннз і познайомиш їх з Йоргенсенами. Нора з Дороті саме перевдяглись і вийшли зі спальні. Квін відразу приклеївся до Дороті. Невдовзі з'явився Ларрі Кроулі з дівчиною на прізвище Деніс, а за ними – подружжя Еджів. Я виграв 32 долари в триктрак у Маргот Іннз. Деніс мусили покласти в спальні. Після шостої Еліс Квін за допомогою Маргот Іннз ледве відірвала свого чоловіка під Дороті й потягла на призначену раніше зустріч. Потім пішли Гджі. Мімі одягнула пальто і допомогла одягнутися дочці та чоловіку.

– Хай це вкрай несподіване запрошення, – проказала вона, – однак приходьте до нас завтра на обід.

– Обов'язково прийдемо, – пообіцяла Нора.

Ми потиснули руки, подякували одне одного, і вони, зрештою, забрались геть. Нора зачинила двері й притулилася до них спиною.

– Господи, який він красунчик! – проказала вона.

Я ще запитував у себе, яке маю відношення до справи Вулф-Уайнента-Йоргенсенів і що мені робити – відповіді напрошувались: ніякого та нічого, – коли о четвертій годині наступного ранку, повертаючись додому, ми зупинилися випити кави в кафе "Рюбен" і Нора, розкривши газету, прочитала у відділі світської хроніки: "Нік Чарлз, колишній детектив номер один Трансамериканського розшукного агентства, приїхав із Сан-Франціско, щоб розслідувати загадкове вбивство Джулії Вулф". А ще через шість годин Нора розбудила мене, трясонувши за плече, я сів у ліжку, продираючи очі, й побачив у дверях спальні якогось типа з пістолетом у руці.

Це був смаглявий тілистий молодик середнього зросту, вилицюватий, з близько посадженими очима. Чорний котелок, чорне пальто, що тісно обтягувало фігуру, темний костюм і чорні черевики – все виглядало на ньому наче п'ятнадцять хвилин як з крамниці. Він невимушено тримав у руці тупорилий чорний револьвер 48-го калібру, ні на кого його не наводячи.

– Він удерся силою, – повідомила Нора. – Сказав, що йому треба…

– У мене до вас розмова, – урвав її чоловік з пістолетом, – Я хочу поговорити, й усього. – Голос у нього був глухий і рипучий.

Я покліпав очима, остаточно струшуючи сон, і подивився на Пору. Вона була швидше збуджена, ніж перелякана, – наче стежила на перегонах за конем, побившись об заклад, що він прийде першим.

– Гаразд, говоріть, – погодився я, – тільки сховайте свою пукалку. Моїй дружині байдуже, а я вагітний і не хочу, щоб дитина народилася з…

Він скривив у посмішці спідню губу.

– Я знаю, що ви кремінь, чув. – Він сховав пістолет у кишеню пальта. – Мене звати Шеп Мореллі.

– Ніколи не чув про вас, – повідомив я.

Він ступив у кімнату і похитав головою:

– Я не вбивав Джулії!

– Можливо, але ви звертаєтесь не за адресою. Я цим не займаюсь.

– Я вже три місяці як не бачив її. Ми розпрощалися.

– Скажіть це поліції.

– Навіщо б мені її вбивати? Вона завжди була чесна і відверта зі мною.

– Чудово, – промовив я, – одначе ви помилились дверима.

– Послухайте! – Він наблизився до ліжка. – Стадсі Берк сказав мені, що ви порядний хлопець. Тому я і прийшов. То чи…

– Як там Стадсі? – поцікавився я. – Ми з ним не бачились відтоді, як він переїхав угору по річці. Двадцять третього чи двадцять четвертого року.

– З ним все гаразд. Він би охоче зустрівся з вами. У нього шинок на Західній сорок дев'ятій стріт – "Пігайрен-клаб". Але послухайте, що хоче від мене поліція? Невже вони думають, що це я вбив? Чи, може, шиють щось інше?

Я стенув плечима.

– Якби знав, то сказав. Не вірте газетним пліткам – я не займаюся цією справою. Можете запитати в поліції.

– Це було б дотепно, – він знову викривив спідню губу. – Найдотепнішою з моїх витівок. Враховуючи те, що я поклав на три тижні до шпиталю начальника поліцейського округу після нашої з ним сутички. Ото б зраділи ті хлопці, коли б я поткнувся до них із запитаннями. У них і відповідь вже готова у вигляді кийка. – Він підняв руку долонею догори. – Я прийшов до вас відкрито. Стадсі сказав, що ви порядний хлопець. Тож грайте чесно.

– Я не хитрую, – запевнив я. – Якби я щось знав, то…

У двері з коридора тричі різко постукали. В руці у Мореллі вмить опинився револьвер. Його очі, здавалося, дивилися навсібіч, з грудей вихопилося грізне гарчання:

– Що це означає?

– Не знаю. – Я трохи посунувся в ліжку й кивнув на пістолет. – Зараз ви тут господар, – Чорний отвір дула дивився точнісінько мені в груди. Я відчув, як кров застукотіла в мене в скронях, губи пересохли. – Запасного виходу немає, – повідомив я і простягнув руку до Нори, яка сиділа на краєчку ліжка.

У двері знову постукали, й пролунав низький голос:

– Відчиняйте! Поліція!

Мореллі відкопилив спідню губу, очі його побіліли.

– Ах ти, сучий сину! – процідив, аж наче жаліючи мене. Трохи посунувшись, він міцніше вперся ногами в підлогу.

У дверному замку заскреготав ключ.

Лівою рукою я щосили відштовхнув Нору в протилежний куток, а правою пожбурив у Мореллі подушку, яка видалася легшою за пір'їну, бо так повільно летіла, наче шматок цигаркового паперу. Нечуваним перекотом грому вдарив постріл. Мене зачепило за лівий бік, коли я скочувався на підлогу. Я ухопив Мореллі за ногу, викрутив її – він гепнувся на мене згори і ну гамселити пістолетом по спині, доки я вивільнив руку і давай собі товкти його в живіт, намагаючись влучити в пах.

Тут удерлися поліцейські й розтягли нас.

П'ять хвилин ми приводили до тями Нору. Зрештою вона сіла, охопивши голову руками, й стала роззиратися по кімнаті, доки побачила Мореллі між двома нишпорками – один зап'ясток закутий у наручник. Обличчя в Мореллі було спотворене, фараони постарались, відводячи душу. Нора швидко зиркнула на мене.

– Ти справжній йолоп! – просичала вона. – Навіщо було мене оглушати? Я хотіла побачити, як ти його скрутиш.

Один з поліцейських розреготався.

– Ти ба, – вигукнув він захоплено, – ото козир-дівка!

Нора посміхнулась до нього і підвелась, та придивившись до мене, враз посмутнішала.

– Ніку, та ти ж…

Я відказав, мовляв, нічого страшного, і розстебнув подерту и лахміття піжаму. Куля, ковзнувши, залишила довгу, понад чотири дюйми бороздку трохи нижче лівого соска. Крові вийшло чимало, одначе рана була неглибокою.

– От щасливчик! – прогарчав Мореллі. – Кількома дюймами вище – і заграла б інша музика.

Поліцейський, який виразив захоплення Норою, рудий здоровань сорока восьми – п'ятдесяти років у сірому, дещо замалому для нього костюмі, ляснув Мореллі по губах.

Кейсер, управляючий готелем, поквапився до телефону, щоб викликати лікаря. Нора метнулася до ванної за рушником.

Я затулив рушником рану і опустився на ліжко.

– Нічого страшного. Дочекаймося лікаря й не будемо нервувати наперед. Скажіть краще: з чого це вам спало на думку сюди удертися?

– Нам стало відомо, – пояснив здоровань, який ляснув Мореллі, – що ваше помешкання стало місцем зустрічі членів сім'ї Уайнента, його адвоката та інших знайомих, тож ми вирішили встановити за ним нагляд на випадок, якщо з'явиться той, хто нас цікавить; а цього ранку наш інформатор побачив, як сюди залетіла ця пташка, подзвонив нам, і ми, прихопивши містера Кейсера, прибули, на ваше щастя, вчасно.

– Так, саме на моє щастя, бо інакше я б взагалі не отримав кулі.

Поліцейський з підозрою вирячив на мене світло-сірі водянисті баньки:

– Цей тип ваш приятель?

– Вперше його бачу.

– Що він хотів від вас?

– Хотів повідомити, що не вбивав Джулії Вулф.

– А вам з цього яка користь?

– Ніякої.

– З якою ж метою він це робив?

– Спитайте в нього. Я не знаю.

– Я вас допитую.

– А-а, ну продовжуйте.

– Гаразд, інше запитання: чи звинувачуєте ви його в збройному нападі?

– Тут я можу відразу відповісти. Схоже, це був нещасний випадок.

– Чудово. В нас багато часу і виникне ще чимало запитань до вас. – Він обернувся до одного зі своїх чотирьох колег: – Зробимо обшук.

– Не маєте права без ордера, – заперечив я.

– Розказуйте! Давай-но, Енді.

Вони почали трус.

З'явився лікар – бліде і шмарковите дрантя, – посопів, покукудахкав наді мною, зупинив кровотечу, наклав пов'язку і сказав, що я просто мушу полежати кілька днів.